* * *

Все починається, як завжди, з-поміж терня.
Між слів і фраз прояснюється суть.
Але про нас тепер - ні слова всує,
мовчати краще. Ми померли. Стерні
свого життя до решти не пройшли.

Проймає вітер. Перестигла ніжність
в руках стискає ще дитячі сни.
І заповзають в пазуху вони,
і гріють душу, залишають вічність,
торкаючись незрячої струни.

І раптом - фініш. Прикро й досить нагло.
Хто біг, спинитись не зумів - упав,
лише один задумано стояв,
дивився ген за обрій тихо й спрагло.
До зір вже не дійти, тому помалу
він трави цілував. І зник між трав.


* * *

Завтра буде полин обростати могили поетів,
і останні слова пам'ятатимуть зорі одні -
більше нікому буде. Бо решті захочеться злетів.
Люди завжди - де ліпше, а ліпше, як завжди, в лайні.

Поміж снів і прокльонів, оскаржених і убієнних,
між замацаних лярв, просмерділих цирозом бомжів
раптом все зрозумієш: навіщо блукаєш щоденно,
і чому тчеш полотна з уривків проказаних слів.

Ти не хочеш повтору. Трагічне тобі остогидло,
як зіпсуте вино, заяложений тост "за любов".
Мріяв завжди про те, щоб у щастя вступити, як в зливу,
й душу геть обталапану випрати в нім заодно.

Не досяг, не діждав. (Хтось подумає: "Може, й на краще").
Не дійшов. Не пробачиш довіку цього сам собі.
Загорнувшись в туман, допиватимеш з денця у чаші
решту спогадів і найсолодших нездійснених мрій.


* * *
Вбивай у трунву цвяхи.
Вбивай себе в собі:
із запалом, відверто, божевільно.
Коли відходить травень,
коли горять мости,
з'являється молитва перевтілень.

Оскаженілий мозок
до решти, до межі
незнаного відтворює свідоме.
І цей осінній день
тебе спалив в собі,
і затулив розпечені долоні.

Повстань. Стули уста.
Залиш останній крик
в собі. Заворожи. І в акварелях
осінніх молитов
переступи за гріх
і перетни одвічні паралелі.

(Чому не модернізм? Саме через відчуття того, що автор заперечує модерністичному запереченню минулих канонів, але все минуле, для Володимира схоже, це тільки не домінантна частина сучасного. В.Л.)