Олекса Кашин (м. Львів)
МАНДРУЮЧИ ВОГНЯМИ ЛЬВОВА
Заглиблені в очі шпилі,
подерті церкви у долонях -
це місто у розпал війни
у небо летить
вогнями нутрує по скронях.
Здається, так було в віках,
Вогнями облиті будинки.
Це - знак. Це - божественний знак
На шиї львів'ян,
що у камінь ховають інстинкти.
Незмінні є лише вогні -
Все інше змиває у Лету:
Заглиблені в очі шпилі,
подерті церкви,
невгамовна утіха естета.
Володимир Ляшкевич (м. Львів)
Коханки Львова
2
"Я повернусь в це місто" * -
знайоме до сліз,
переповнене смаком
пригаданих рис
і летітиму вгору
й ступатиму вниз,
зупиняючи миті
про себе "на біс”.
Я повернусь у подих
твоїх підворіть.
Обернуся у протяг
тривожних століть,
і ми будемо разом -
хай нами щемить
від засніжених часом
твоїх верховіть.
Миле місто, тобою
єдино жила,
як ховала надію
і прагла тепла.
І тепер, видно чашу
допивши до дна,
я вертаю до тебе
одного
одна.
Прихились до своєї
билинки, листка,
до частинки малої,
живого ростка -
подаруй гілки вулиць,
і зори святих,
пульс на скронях воскреслих
людей дорогих.
Я кохаю тебе -
без вини, без вина,
наче дівчинка й ніби
в обіймах сповна.
Я люблю тебе й кращого
в світі нема
задля юнки, якій
так іде сивина.
Поряд з темою Й. Мандельштама
квітень 2004
|
Наталка Криничанка
(м. Львів)
"Я вернулся в мой город, знакомый до слез..." О. МАНДЕЛЬШТАМ
Заспівай, заспівай мені, Львове, востаннє -
Надто довго і тяжко триває фінал.
Третій день за вікном вже пустої кав'ярні
Чорні коні везуть попелюшок на бал.
Заспівай, заспівай мені, Львове, сумної -
Вже птахи лопотять під дахами крильми.
Я прийму твої скарги усі до одної
і розділить нас ніч, назавжди, ворітьми.
І не плач, не пускай блискавиці за мною.
Не жени сивих Левів мені навздогін.
Я повернусь, мабуть, у портреті - святою,
Як чергова окраса для замкових стін.
Вже за північ давно. Оніміли гітари.
Черевичок розбився. Кришталь затонкий.
Так галантно до танцю ведуть комісари.
Для останнього танцю і Львів затісний...
Лариса Слюсак
(м. Київ)
* * *
Львову
Під склепіннями напівтінь.
Тіні ангелів тиснуть душу.
Тут немає моїх корінь —
Я це місто любити не мушу.
У солодкім полоні вулиць,
Лабіринті віків і стилів,
Я шукала красу й наткнулась
На приреченість — ностальгію.
Ще втішалися очі барокко
Й ренесансом напівсвідомо,
Але кожний костьол був докором
За понищені церкви вдома.
І збагнувши суть слова "відстань",
Від усіх таємниць сп’яніла,
Я втікала від цього міста,
Як душа втікає від тіла.
(1993p?)
|
