Володимир Півторак м.Чернівці
"Чекай".
Переосмислення вічності завжди в серцях
знаходить пристанок.
Навіть, коли ти самотньо ступаєш на край.
Тільки останній, пробуджений півнями
твій невиспаний ранок
мовить тобі: "Чекай."
Знову, натрапивши на ще не випитий чай
тобою сьогодні,
я повертаюсь у дійсність, а дійсність сумна:
адже захмарене небо, і сонця нема, лиш душа
іще прагне мелодій -
... обірвалась струна.
А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.
Люди ідуть попри нас. Люди - інші, а ми
з тобою тим часом
прагнемо бути удвох і ділити на двох усе
навіть, коли буде боляче, або якщо
повернеться із темряви раптом
недоятрений щем -
будемо вірити в сонце, чекати дощів,
збирати у жмені
вітер полів і жарини розпечених зір.
Я повернуся тоді, як розтоплю льоди
і ти знову захочеш до мене.
Захотівши - повір.
А я піду
шукати сонце на свою біду...
А як знайду,
тебе з собою, мила, заберу.
|
Микола Шошанні м. ВінницяОСІНЬ
Розтріпані коси сумних оксамитових крон,
Віддалено видно похмурість осіннього неба,
Не треба, чудна жовта осінь, не треба
Так стрімко летіти, немов навіжене метро.
Недбало скидає листки відривний календар,
В активі - пошарпані нерви, розладнані струни,
Відлуння осінній неспокій, відлуння
Старих і нових запитань - мов цілюща вода.
О, щастя величне - у згоді з собою іти
І те не згубити, що зроду душі притаманне,
Туманні шаради, мов Лондон туманний,
Розвішала осінь в серпанку хистких павутин.
Складаються клаптики ковдри в мозаїку літ,
В осінньому світлі стає все видніше чимдалі,
І далі малюк мужньо крутить педалі
Та колами їздить з незмінним синцем на чолі...
Я знаю, що віхола слід мій колись замете,
Я знаю - холодна зима все вбере в свою пащу,
Найкраще не руш моє, осінь, найкраще,
Осіннє, останнє, таємне, щемке і святе...
Олена Чайка
м. Харків
* * *
Забери мене в ніч ,
у вогонь золотих зорепадів ,
Де немає розлуки ,
і , навіть ,
ніколи не буде жалю…
Подаруй мені Світ ,
діаманти холодних
туманів,
І очей твоїх синь ,
у яких я навік
потону...
****
Ти не питай мене : "Чому ?",
Бо я цього
сама не знаю…
Чом роси впали
на траву ,
А зорі уночі палають ?
І чом весна закаленіла,
І п'є небесну голубінь?
Чом несподівано
зустріла
Очей твоїх
я синьо-синь…
Де ж я була ?
До тебе йду
І серце в грудях
щось стискає…
Ти не питай мене: "Чому?"
Бо я не знаю...
Я не знаю...
****
І відлетять літа ,
і не повернеш знов…
Розтануть ,наче в небесах
осінні зграї…
Минає все в житті ,
і тільки лиш Любов,
Ніколи не мине ,
ніколи не минає…
Минають дні…
Спливає їх бистрінь .
Струмить ріка -
не зупинити плину .
У дальню даль ,
у синю далечінь,
Де я тебе
ніколи не покину .
Лиш ти і я ,
І німота Світів…
Сягну у ніч ,
розправивши вітрила …
Ти будеш мій !!!
Ти будеш тільки мій !!!
І я тебе
ніколи не покину.
|
