Антураж той самий, що й раніше.

В.Л. - Галино, давай продовжимо подальшу розмову з невеликої провокації. В мене склалося враження що головною рисою жанру "хайку" є максимальна врівноваженість творчого стану автора, в той час, коли традиційна европейська поезія - це, здебільшого, творчий рух до бажаної врівноваженості...
Галина Сень - Урівноваженість - це, як на мене , завжди добрий початок, але не основний. Що іще складає витоки японської традиційної поезії я постараюсь зараз пояснити. Для цього зупинюся на літературному і, в першу чергу, поетичному осмисленні світу японцями. Вони створили унікальний поетичний жанр - "хайку" - найкоротшу у світі поетичну форму. Сталося це у XVII ст. До того часу найпопулярнішим жанром була танка , себто - коротка пісня, яка належала до класичної японської поезії "вака" (досл. "японські пісні").
Танка складалася з двох частин - тривірш "хокку" ("початкова фраза") і двовірш "агеку" ("завершальна фраза").
Вже в антології VIII ст. "Манйосю" траплялися короткі пісні, початкову фразу яких складала одна людина, а завершальну - інша. І це був перший етап виокремлення хокку. Хайку - один з двох літературних жанрів, що існують у формі хокку. В його становленні головна заслуга належить Мацуо Басьо та його учням. Класик японської літератури, блискучий стиліст, лауреат Нобелівської премії Ясунарі Кавабата називав вірші Басьо найвищим досягненням японської літератури в поезії. Басьо - це псевдонім, дослівно "бананова пальма",- кажуть поет жив у хатинці, біля якої саме це дерево і росло. А справжнє ім'я майстра - Мацуо Цунефуса і народився він 1644 року в місті Уено провінції Іга.
У XVII ст. в Японії панувала поезія "хайкай". Ієрогліф "хай", до речі, перекладають як "гумористичний", жартівливий", у поетичних же термінах цей корінь можна перекласти, як "неканонічний", "нетрадиційний". Адже "хайкай" виникла і розвивалася як альтернатива поезії "вака". Зародившись ще в період розвитку поезії "вака" (VII - VIII ст. від Р.Х.), "несерйозні " вірші поступово витіснили її на другий план.
В. Л. - Галю, мені аж страшно стало, - уявив собі тематику віршів наших прапредків - слов'ян, що якраз в ті часи сунули із заходу до берегів Дніпра. Думаю - жодної "ваки" чи там несерйозного "хайкаю", не спостерігалося. Одні лише вузько племенні традиції виживання в несприятливих умовах, представлені у вигляді журливих пісень пам'яті і хоробрих різких завивань у передчутті загарбань. Та чи й коректно говорити про існування високої культури у неосідлих племен? Дехто намагався скласти таке враження стосовно кочівного минулого, наприклад, євреїв, але сьогодні все очевидно. Тонка матерія культури є, в першу чергу, результатом тривалого осідлого існування на конкретному земному ландшафті, в конкретних кліматичних умовах а також результатом тривалої практики етносу в мирних контактах. Споглядання і роздуми, з освоєнням глибинної духовної практики людства, що досягає наших вух у ті моменти, коли в них надовго перестають свистіти стріли (кулі) і вітер, і окрім воїнів, починають виживати і більш творчі натури, які й породжують згодом автентичний прошарок духовних вчителів і мудреців.
Г. С. - Що стосується японської культури, - правило наявності духовних вчителів не мало винятків.
В. Л. - Це, як на мене, свідчить про достатню зрілість японської культури.
Г. С. - Скажімо, своїми духовними вчителями Мацуо Басьо вважав декількох майстрів. Лі Бо, чию поезію називав найталановитішим у китайській культурі відображенням засобами художнього слова даоської ідеї свободи. Ду Фу - з геніальним поетичним втіленням конфуціанської ідеї обов'язку. І монаха Ханьшаня - чиє життя і поезія видавалися для Мацуо Басьо самим духом буддійського вчення, з його ідеями "некорисності корисного" і значущості будь-якої порошинки Всесвіту. Тому в поезії Басьо, за паном Т. Турковим, не тільки не віддається перевага тематиці, пов'язаній з людиною, а навпаки, частіше знаходимо звертання до речей, на європейський погляд незначних, навіть мізерних. Тут ми зустрічаємося просто з іншою, порівняно з європейською, точкою зору: цінна в цьому світі також і людина, а не в першу чергу людина.
Кінцева мета теорії і практики дзен - "саторі" (осяяння). Індуси цей стан називали "самадхі", китайці - "сяньмей". Саме результатом саторі Мацоу Басьо вважав: хайку. Тобто, окрім підміченої тобою урівноваженості, в першу чергу важливе осяяння. Процес творчості у стані "саторі" характеризується також короткочасністю. "Створення вірша повинно відбуватися миттєво",- говорив Басьо...
В одязі слова митцеві потрібно явити тільки вершинну мить духовного піднесення, усі підйоми, спуски навколо цієї вершини постануть в уяві читача, якщо він виявить бажання до співтворчості. Навіть така традиційна форма, як п'ятивірш, задовга для цього, вистачить і трьох рядків. Хайку - це єдиний образ, що не піддається розчленуванню, і цитувати з нього окремі - "кращі" рядки - неможливо.
Згідно з ученням дзен, кожна людина талановита, потрібно лище цей талант розвивати. Мацуо Басьо вважав, - поет повинен щодня тренувати свою думку і слово. Створення хайку - це здійснення подвигу. Вчитель вимагав від учнів вкладати в свій твір усю силу душі. Тому і не дивно, що незадовго до своєї смерті майстер казав - "кожен із віршів, що їх я склав за все життя, був написаний як передсмертний".
Помер Басьо в 1694 році, залишивши нам близько тисячі хайку, кілька подорожніх щоденників, коментарі до поетичних антологій, листи, кілька сотень строф до колективних поем "ренку". Можна також вважати хорошою спадщиною досконале втілення в поезії Басьо основних принципів традиційної японської естетики "сабі". Один із символів "японської краси" - корінь "саб"- входить до складу ряду японських слів і має широкий спектр значень: смеркнути, тьмяніти, вкриватися патиною, а також печалі, журби, самотності, покинутості. А, як естетична категорія, "сабі" має ще ширше значення, бо включає в себе також поняття прояснення, зосередженості, довірчості. Спокійна радість самотності, світла печаль - отак, хай і не в повній мірі, можна характеризувати сабі. Формально сабі проявляється у творах мистецтва через сукупність художніх засобів - приглушеність барв, ненав'язливість, тихість слів. А, скажімо, естетичний принцип "карумі" (дослівно "легкість", "тонкість"), проголошений і розроблений тим же Мацуо Басьо в останні роки життя, передбачає необтяжливу природність вірша. Мінімальна поетична форма вимагала також і особливої техніки. Відкидалося все зайве, навіть означення прямої дії на зразок "робити", "бути", "бачити", що домислювалися читачем. У складі кожного хайку мусило бути і так зване сезонне слово, наприклад, сніг говорить, що навколо зима, сакура - весна, хризантема - осінь, мжичка - теж зима і т.д. Збірники хайку, як правило, упорядковувалися за порами року, починаючи з весни

---

(Далі буде) Сказати все.