На чистих сторінках нового дня
Все – вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.

Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця – схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –

Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.

А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.

Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиття?

26.12.2018

Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиці.

Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені незграбну маленьку дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички.
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Бігає боса.

Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку
Хвилинками-веселинками.

Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.

Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий,
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та виключно нездійсненна,
Як справжня притча про паперового змія.

12.2018

Богине моя, не плач, я гину в твоїх сльозах!
Сніги мерехтять на знак величчя твого і гніву.
Дарма по твоїх слідах росте золота лоза,
Якщо у своїх бо снах стрічаєш Пречисту Діву!

Мов частка душі в душі, мов ліва тобі рука –
Я терпну, коли болить твоє здичавіле серце.
Я – віра тобі та стяг, ти – повна життя ріка.
Я – губи, що їх твій біль торкає пекучим перцем.

Лягай на моє плече, робися малим дитям.
Ти – перли, яких повік не витопчуть пси і свині.
На вітер слова злетять, усе промине, затям –
Ніхто на усенький світ не вартий сльози богині!

11.12.2018

Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.

Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.

Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.

29.11.2018

Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.

16.11.2018

Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.
Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.
Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.
Я – вразлива весна, я є спрагла дощу:
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду
Грубу.
Грузну у сни.
Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні
Листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно терпке,
Щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені.
І звикаю до холодів.
Це не дощ, це не дощ,
Це слова із віршів
Панни Осені.

04.10.2018

Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.

І, мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.

28.09.2018

Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.

Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.
Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.

Цвітуть матіоли поночі
Солодко.

23.07.2018

Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.
Жити без тебе ні...
Нібито наяву
Вулицями, містами...
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?
Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.
Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.
Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга,
Що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.
Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!
Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.

11.07.2018

Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі
І стишена днина пурхає, лічить собі години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі, та й люлі, не тривожте цієї дитини!

Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.

29.06.2018

В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.

01.06.2018

Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.

Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива –
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.

Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці –
Веселіше!

Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено – те загублено,
Не шкодуй!

Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.

Ой, лей!
Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору,
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.

Та падаю долу долі –
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.

На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.

14.05.2018

Він стояв як примара на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би...
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого як він не пускають у сни задарма.
Понад нами звивались розлючені пси та відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.

10.05.2018

Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?
Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує:
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.
Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Та поспішай, щоб з бузьками
В гнізда ховати голови.

Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю:
Я поступилась сховищем,
Плину тепер до вічності.
Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най ми не буде спокою,
Та не берусь ховатися.
Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?

07.05.2018

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти,
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!

20.04.2018

Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!

Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, хто як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок в самому кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.

15.04.2018

Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.
Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
---ортизує
--------------міжсезонний
----------------------------------злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!"
Їм не псуйте
Ролі!

14.04.2018

А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.

І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.

Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!

13.03.2018

Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою дух розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки.
Невипадковими.

Не промайни непомічено, згладжуй моє чоло!
В морі човни порозгойдує хвиля живої ніжності.
Ріки молочні вихлюпують все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано, чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте. Чуєш, як хрумко гримить
Затишок крадений?

Димкою дух розстилається, килимом – домішок мрій.
Вирушити би на стрічу їм, знаючи, що не попросять.
Геть вже думки збожеволіли, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.

16.02.2018

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій –
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь сиві очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, ці сни були пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!

04.01.2018

Бачиш, зима квітує блідо,
Та аромат різкіший на морозі
І звук нестримніший – втікає від людей,
Розкішно послизнувшись їм під ноги.

Дзвінко, коли кришталі не в бокали зв'язались,
А зависли в повітрі.
Літрами, кілометрами видноколів не надихатися,
Не впитись.
Видно, коли кілки забивали в Його долоні,
Музику сотворив, кришталеві підставивши груди.

Музико, ти віками проходила повз, ніби я – не твоє дитя.
Зав'яззю морозної квітки мене народи сьогодні!
Солодко споглядати, як кригу ламає життя.
Слух і серце мої – голодні.

Хрускіт блакитного снігу, зблисками увсебіч,
Тане в потоках вдихів і видихів полум’яних.
М’ятою – аромати їх найкоротших стріч.
Кисень прозоро-пряний.

Парою доторкаються грані заблудлих слів,
Мов задзеркальні тіні, вкриті лісами інею.
Що за чаклунський холод їх в ці ліси завів?
Чітко окреслив лінію
Спротиву.
А на самому дні
Кришталевих бокалів, з яких пригубили лиш
Схоплюється молитва рясними узорами: не допивай, облиш!

Зима квітує блідо, але чудно.
Вчуй мене: так квітує зима!
Ген за порогом її остороги – зміни пори –
Догорить найлютіше полум’я,
Здіймаючись догори.

18.12.2017

Мій світе, безгранично чарівливий,
Це ти мене, чи я тебе творила?
Я дещо несвідома. Несвідомо,
Все ж розтривожила свою забуту втому.

Погасле листя мала за сестрицю.
Чи не жаска ця думка: я – не з криці!
Скажи, що юна, що проста і щира,
Що позад себе досі маю крила,
Що навесні в плодах зважніють віти,
Мій світе!

19.10.2017

І допоки я тут дочитуюсь вашої правди –
Замітає погаслим листям дороги мої однобокі.
Ці провалля, що нас розділяють, такі незміренно глибокі,
Аж луна потрясає глибини і в темряву губить: зажди!
Отже, я на самісінькім дні, а зверху у когось є голос.
Він турбує мене, вкриваючи думку морозом.
За прогнозами вивернутих листків на похилених лозах –
Буде лити, немов з відра, і точити повільно розум.
Я зірвала увесь виноград, скуштувавши з кожного грона.
Я хворію від цього, я пізнала п’янкий виноград!
Чи у венах ще досі кров, чи солодкість, немов глюкоза?
За прогнозами варто збирати врожай,
Бо на сон і біду пробиватиме град.
Я закохана в грози спрадавна, тому мені не звикати,
Що відновлюють рук білизну й загустілу розріджують кров.
Це важливо – дізнатись прогнози і вчасно плоди зірвати.
Так, важливо усі до одного зірвати рясні плоди,
Наче випередити хижаків сліди.
Точить цівка крізь дно дірявого неба, обпікає повільно розум.
Я дочитуюсь вашої правди, погасаючи в листі жаскому.
Ці провалля, що нас розділяють, все більше схожі на прозу.
Лиш луна у падінні підмінить крапку на кому
І вернеться навстріч хижакам, а здурить мене: зажди!
Я розкинула тут ненароком свої сліди.

06.10.2017

А я тебе взуваю у кришталь,
Осінній день, не квапся по бруківці!
На тобі, наче в ретро кіноплівці,
Зажуреність і з мушкою вуаль.

Кришталь окутав (та усе ж дзвенить)
Сирий туман, чи дим від сигарети.
А я сміюсь: художники, поети,
Змалюйте врешті цю чарівну мить!

Осінній день, дарунком не зневаж,
Переступай нерівності та згуби!
А ти мене цілуєш ніжно в губи.
Тонка печаль – обридливий типаж.

В тумані риси губить силует
І цокіт кроків спішно віддалився.
Один із двох жахливо помилився –
Розбив кришталь і підірвався в лет.

01.10.2017

Що нам боятися вітру, чи проливних дощів?
Трощені, вже й перетрощені, перенасичені душі.
Цівкою їх пробуджуючи – небо біжить по щоці.
Трохи хитнулись за вітром. Трохи їм ще побути.

Дні пораховані кожному, хто не рахує днів.
Листя дерев скоцюрбилось, наче жахнулось ліку.
Найпотаємніші миті так зашифрують вірші:
Поміж думок непрозорих – щастя прозорі ріки.

24.09.2017

Спалахи... Іскри... Спалахи...
Хочеш, мене зігрій
Шаллю нічного подиху,
Наче цей подих – твій.

Ніч – медоносно-зоряна,
Купчиться тихий рій
В дивних глибинах погляду.
Ніжність свого задій!

Спалахи... Іскри... Спалахи...
Ми – перекупщики мрій,
Що збагатилися зорями,
Та загубились між вій.

11.09.2017

Осиротілосте моя, о осене!
Осоння душ засмагою орошене,
Листом пожовклим, скроплене сонливістю.
Сповий но нас, несамовитих, спокоєм!
Переступи спокутаємо смутками,
Страхи страхам посунуться...
Постій!
Всміхайся нам крізь жовтолистий осип,
О світе мій!
О осене!

08.09.2017

Досить холодних поглядів! Помахів скутих рук
Промахи досить впевнені. Подумки і навпаки
Досить сердечно плачуться серцю серця: стук-стук!
Смішно біжать по осені слізні її струмки.

Дощиком, крап-крап, крапає збиране із зіниць
Щось неозвучено-збурене, миле, таке пусте.
Листям розмоклим падають зайві шари із лиць.
Досить життя зашорене й досить таки просте.

Не пропускайте поглядів, помахів скутих рук!
Промахи їм пробачено – подумки і навпаки.
Досить сердечна ритміка – осінь дощем: стук-стук!
Крапельки сліз збираються в вічно живі струмки.

Дощиком крап-крап-крапають миті, часи, віки...

06.09.2017

Очі дівчини-чарівниці...
Чи позбирано, як зірниці,
Чари-погляди – повні жмені
В ночі чорні – вітри шалені
З-понад берегу навісного?
Не куштує біда пісного!
Чари-погляди душу пестять
Жаром-полум’ям перелесним.
З-понад берегу бурять ріки.
Зазирнеш під її повіки, –
Ноги ватяні, берег – круто,
В що взували – з того роззуто.
Очі дівчини-чарівниці
Топлять полум’ям серце з криці.
В ночі чорні – бурхливі ріки.
Над рікою – терня-повіки.
Погляд ягідний – повні жмені
Назбирав. А вітри шалені
Дмуть з-над берегу навісного.
Не куштує біда пісного!
Кров – на ягоди, в серце – шпиці.
Очі дівчини-чарівниці...

28.08.2017

Цілована, мальована, маніжна,
Леліяна, то сонячна, то сніжна,
Розхристана, вітриста, невагома,
Як втома.

Примарна, веселкова та імлиста,
Раптова, то сипуча, то росиста,
Пригублена, миттєва, легкокрила,
Як сила.

12.08.2017

Я спадала додолу вологою томного, бляклого літа,
Проникала промінням крізь шиби у ваші суворі доми,
Розливалася струнним бринінням, вином і кострами зігріта,
Я по ранках збирала у пазуху яблука, сни і громи,

До оскоми вслухалась в вітри, проростала стеблом у камінні,
Кам’яніла й котилась життям, мов гатила потік у ріку.
Пробивалася струменем дужим, росилася сріблом в цвітінні
І питалася в неба: о небо, невже він полюбить таку?

03.08.2017

Бам-бам-бам...
Добре бути нам
Ом...
Ом...
Ра-
зом!
Гай, гай, гай,
Зникнув.
Не зникай!
Ле-
тиш
В сві-
ти.
А я – така ж, як ти.

11.07.2017

І нехай то не я воскресатиму тут під світанки,
І нехай не мене чаруватимуть співи пташат –
У карпатських вітрах я торкну вам зарошені ганки,
Наготою душі я і крила звільнила з-під шат.

05.06.2017

Пахло бузком й покосом.
Вибились з сил гризоти.
Небо віддало сльоти
Всі до останку.

З сонцем і віра сходить.
Зранку і думка вища.
В росах бід попелища
Миються зранку.

Сонце, спадай на плечі!
Бачиш, в тіні бліднію.
Я ж тебе також грію
Літеплим серцем.

Пахло бузком й покосом –
Літо на ніс присіло.
Буде ще з літа діло –
Серце жаріє.

11.05.2017

Як трепетно у тиші громіздкій
Цієї ночі помислоп'янкої
Пророк і Бог розкручують сувої,
Й зачитують, мов струшують із вій
Билину мрій, чи золото надій:
Радій, людино, голосно радій!
Ось заповіт. Із істини малої
Він починається. І ти також малій!

Сповняє стільники бджолиний рій,
Мостять мурашки замки і покої,
Бурундучки у нірках стали в стрій
Й живі гніздечка в ластівки прудкої.
У бездоганності своїх думок і дій,
Як бездоганний у природи крій, –
Німій, коли глядиш на це, німій!
Людній, людино, з висоти людської!

30.04.2017

Віриш, чи ні, та у нас тут такі світанки!
Бачив колись, як у паренім молоці
Топиться мед? Так от, щасливішої бранки
В світі немає, ніж я – у його руці.

Я у світанку втопилась, я розчинилась
Разом із медом. Солодкосте, солоди!
Досі бувало – душа, мов рана, ятрилась.
Рану приспали заграви. Ох, не буди!

Ох, не буди, лиш цілуй мою сонну душу,
Щоб горизонт золотів, як ясне чоло!
Щоби світанок тремтів, – я його не зрушу!
Віриш, чи ні? Так наснилося, так було.

14.04.2017

Подув так звично, з заходу. Привіт!
Ввесь світ розбурхав? Як воно, без мене?
Тебе ждучи – проснувся первоцвіт
І небо сталось провісним, черлене
Завогняніло, сонцем полонене,
Й пташки замовкли, стримавши політ.
Не бачились, здається, сотню літ.
Я чемно твій сповняла заповіт.

Привіт! – прошепотів мій давній друг.
Він знає підступи до всіх сердечних мурів.
Ми познайомились, коли в тяжкій зажурі
Я проганяла дні свої похмурі
Й для цього вийшла ген за виднокруг,
А він якраз снував там злісні бурі.
Снуєш? Один? Завів би краще слуг! –
Вколола я, мов землю різав плуг.

Вітри не мають злісної природи,
Тому мій друг не вгледів насолоди
У тому, щоб припнути мій язик.
Він до такого пустослів’я звик,
Але не втратив красної нагоди
Порозважатися, як справжній молодик:
Гай, гай, чи не позвати нам музик?
Розперезала мову, мов рушник!

Я розсміялася. Як гоже то було –
Надибати когось, як пух легкого,
Єства його торкнутись гомінкого,
Аж засвистіло в скронях, загуло!
Думок гнітючих спалене кубло,
Втікай за виднокруг, моя тривого!
Подув, так звично пестячи чоло.
Привіт! Тебе мов вічність не було!

29.03.2017

Це лебедина туга
Понад захланним морем.
Он як розлилось горем,
Вкравши її супруга!

Стелить широкі хвилі,
Берег від зору скривши,
Тіні повислі вмивши
І освятивши милі

Знаних шляхів й незнаних.
Крилам у поміч вітер.
Килимом сходять квіти,
Тішать серця коханих.

Скільки їм того щастя,
Мов золотої нитки?
Стане зв'язати свитки,
Вбратися до причастя?

Скільки їм тої долі,
Як причастяться неба?
Що їм для щастя треба? –
Крила й шматочок волі.

Та не розцвівши – в'яне
Пагінець, вмитий горем.
Вкрало захланне море
Ладо її кохане.

Це лебедина туга –
Серце своє, мов квітку,
В дар принесла лебідка
Й ринула до супруга.

26.03.2017

Заспівайте мені, музиченьки, про дорогу у світ далеку,
Сумовитої, тихої пісні скорботно мені заспівайте,
Бо душа застоялася в тілі, як вода у глинянім глеку.
А ви піснею всеньке нутро і поверхню її сколихайте.

Пробіжаться мурашки по шкірі, як від вітру по плесу брижі.
Затріпочуть пробуджені мрії, лоскотатимуть вії та крила.
Загоряться дорогою очі, прокладаючи погляди хижі.
Заспівайте мені, музиченьки, щоб здійнялись мої вітрила!

23.03.2017

Небо вляглося в маленькі мої долоні.
Небо сповите пеленкою з молитов.
Небо, ти сповнило серце мені та скроні.
Більше не вирвешся з дужих обійм-оков!

06.03.2017

Крок, два, –
Вчора була зима.

Чвак, чвак –
Вся перейшла у воду.

Хлюп, хлюп –
Спраги тепер нема.

Бульк, бульк –
І не шукайте броду!

Мить, ще –
Дружать світи дощем.

Крап, крап –
Сфери злились в цілунку.

Гурк, гурк –
В неба грозою щем.

Пурх, пурх –
Як воскресає лунко!

01.03.2017

Так сонячно, немов пролито мед.
Думки прозорі, мов безгрішні діти.
Двох душ священно схрещені орбіти.
Два серця зігріває ніжність-плед.

Думки з'єднала нитка шерстяна.
Чи є без неї він, вона – без нього?
Два янголи шукались босоного,
Щоб зшити рідні клапті полотна.

Так сонячно, мов проріділа вись –
Тепер для них і вечори світають.
Усі "але", усі "якби" зникають.
Тепер для них й ніколи – це колись.

26.02.2017

Ти – серця мого надія.
Я – серця твого покров.
Співайте: аве, Марія!
Тут є любов!

25.02.2017

Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.
Здавалося, ступаєш тихо.
Здавалося, це оборонний,

А не завбачливо крикливий,
Не спраглий крові, поклоніння,
Й авжеж не пристрасно звабливий,
Не маска шалу, божевілля,

Не лик фатальної красуні,
Що цокотом підборів вміло
Вривається у душі юні,
Бо ти – босоніж і несміло...

Тож, як пройти волієш тихо,
Ти провертаєш трюк коронний:
Прикривши посмішкою лихо,
Фарбуєш губи у червоний.

20.02.2017

Ось перелічую сонця зернята,
Сію в серця. Чи зійде з них там слово?
Хай хоч одне, я від того багата!
Світ засіяє промінням святково.

Голосом пуп'янків заспаних квітів,
Дзвоном останнього талого снігу,
Гуркотом істин думок-монолітів –
Старт у весни до нового забігу.

29.01.2017

Засяяла!
Дивись, як високо і як недосяжно!
Диво!
Так просто й красиво.
Дарів цього світу замало, щоб скласти подяку.
Дарів мого серця...
Зориться!
Одна на цілім небі, та їй не самотньо.
Не згасне.
Не згасне і ти, що в ніч цю народжений був!
Іскриться
Людям у серці.
В цю ніч збагнути судилось землі незбагненність дива.
Так тихо й правдиво.
Як три найзавзятіші, що зі сходу,
Несімо дари,
Бо засяяла!
Дарів мого серця чи вистачить?
Дивись, як вказує де...
Зориться!

07.01.2017

Не хочу сьогодні суму, не хочу, пробач!
Я така незакохана і така відверто нічийна.
Я сьогодні рудіша, ніж завжди, й рішучіше вільна.
Чи змогла б я заплакати? Наче виклик ти кидаєш: плач!

Я програю в цій битві, бо знаєш, руді не плачуть.
Зможеш справжню мене побачити?

06.01.2017

Я малюю ногою, мов пензлем, за слідом слід,
Заплітаю у косу світло нічних ліхтарів.
На самісінькім дні снігових кучугур дворів
Відшукати хотіла б ромашки, а там – лиш лід.

Заплітаю у косу світло небесних вогнів,
І немає нікого й нічого, лиш я і сніг.
І білішає слід мій від пензля промерзлих ніг.
Я б зігритись хотіла доторком тиші та снів!

05.01.2017

І мрії чужі твоїх доторкаються вій.
І вії твої завертаються ввись від мрій.
Й сльозина-роса білить захватом чорну туш.
І ти вже не сам, ти з мільярдами інших душ.

04.01.2017

Я щоранку кажу: привіт!
У люстерко твоїх очей.
Підбираю шляхи в твій світ –
Ті, що осадом із ночей.

Я щоранку кажу: привіт!
Та люстерко усе мовчить.
Може, твій задзеркальний світ
І мене мовчати навчить?

04.01.2017

Крихтами хліба, небесною манною
Землю вкриває сніг.
Янголи славлять людину осанною,
Туляться їй до ніг.

Сніг пролітає крізь янголів, бавиться,
Та не лоскоче крил.
Він їх не сповнить і не приласкавиться, –
Сипле для душ-мірил.

Душі-мірила, як чаші золочені,
Приймуть небесний дар.
Душам спокійно – сніжинки заточені
Рвуть на шматки календар.

Янголи мріють чи марять, надіються
Стати й собі людьми.
Поруч земних і небесні зігріються,
Вкривши від бід грудьми.

Кожну сніжинку різьбили, пишаючись,
Янголи в знаний час,
Шостою гранню* таємно лишаючись,
Щоб доторкнутись нас.

20.12.2016

Заздрість пройме до чужого таланту,
Ревність пробудить в тобі голоси.
Чути сюжети німого диктанту –
Думку направлять, лишень попроси!

Вабить примарне спасіння-прозріння,
Долі лягають на білий папір.
Примха писати, мов серця веління.
Можеш не слухатись, просто повір:

Є щось правдивіше, дужче, повніше –
З надр землі життєдайний вогонь,
З ним ти і бачиш, і сяєш ясніше –
Іскра одвічна нетліючих скронь.

18.12.2016

Збивала краплини сльози і роси
Заточеним кінчиком слова-коси.
Просила: о небо, зроси мою душу,
Як вітер з-над моря, що зрошує сушу!

Живи її сущу ти хлібом насушним!
Веди її вбогу шляхом непорушним!
О небо, вогнями в мій бік не мечи,
Хвилиною щастя в мені помовчи!

18.12.2016

Колисанки лунають з-під стелі, з роззявлених шпар,
Проростають під вікнами, стіни окутують хмелем
І смакують знайомо, мов кисло-солодкий узвар,
І прямують у серце крізь час мурашиним тунелем.

Сон малює картини із півниками на печі.
Ніжні мамині руки турботливо пестять волосся.
Розстеляється тиша, лиш гулко пугичуть сичі.
Розливається журно дитинства мого відголосся.

21.11.2016

Я б порізала осінь, як халву, на великі шматки
Й роздавала злиденним: смакуйте, солодка ж!
У калюжах осінніх (їх безліч) не знайдете й ложки води –
Скаламучене небо вляглося купками набухлих хмарин,
Бо на дверях у перекинуте небо розбита колодка.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
На балконах не вгледиш шнурків ні з таранькою, ані з білизною,
А прогнози з учора на завтра хіба що приблизні.
Небо зараз, як очі дворняги Сірка.
Туманів ріка
І струмки молока стікають по нерівній бруківці,
Напуваючи змучені ноги.
Каблуками цок-цок – ходять долі, доволі прозорі, та все ж
Так волого, що й межі добробуту їхнього змиті.
А прикриті принишклими купами листя обабіч доріг,
Підглядають за зміною днів і ночей
Керамічні манірно-лукаві гноми.

Є в цю осінь й такі, що досі були незнайомими.
За одним пересічним дивом простеж:
Осінь вперше знайомить з листям пожовклим сумних слимаків –
Виповзають групуючись, творять химерні фігури.
Їм позаздрити можуть найуміліші з парашутистів, де-юре
Залишаючись дітьми землі,
А де-факто – небес.
Слимаки в формі сонечка...
І хто зна, що їх вабить, можливо цілуються,
Поцілунком знімають накликаний осінню стрес.
Перехожі обходять їх боком чи міряють кроком
Між цими фігурами відстані
І всміхаються розуміюче.

Сонні душі бредуть по дорогах, що зведені на манівці,
А кінці їхні ген аж за обрієм зв'язані завжди вузлами подвійними.
Одинарним не варто, для кінців тих доріг, що надійними
Не були і не будуть ніколи,
Найдоречнішим є, мабуть, вузол подвійної вісімки.
Він чарує в альбомах аерознімків,
Хоч і звужує всі видноколи.
Коли в'яжеш його, – говорила старенька бабуся,
Що в душі альпіністкою зі знаних часів залишалася, –
Коли в'яжеш його, не потрібні навіть фіксуючі.
І пульсуючим стукотом серця збентежена,
Дивачка бабуся відводила очі вологі вбік,
Бо коханих вершин не підкорювала
Вже не день і не рік.

Знаєш, я б цю осінь, як свіжу халву, величезним шматком куштувала,
Не впустила б ні крихти, облизавши ретельно всі пальці,
А найбільші шматки, наче золота злитки, невеселим би роздавала.
Я б розмножила осінь яскраву на сірій зіжмаканій кальці,
Хай хоч так, бо блукальців багато і кожному хочеться щастя.

Лиє, наче з відра, – сказала похмура бабуся, –
Це не краща пора для осушення душ.
Та як маєш сміливості крихту, то правила певні поруш! –
Усміхнулась хитрунка бабуся.

10.11.2016

Я – маленьке дитя, позавчора дощами народжене.
Серце в п’ятах дрімає, воно ще тремтливе, несходжене.
Не топтала ще квітів, насаджених плідними веснами,
Не блукала мрійливо і сонно шляхами небесними.

Я – вразливе стебло, від північних вітрів не захищене.
Ще живильне коріння у серці моєму не знищене.
Перші помисли чисті ще служать і правді, і істині,
До кохання крильми не долала примарні я відстані.

Я – безпечне дитя, необачне, з границями змитими.
Подорожник – до ран, я з колінами, пухом розбитими.
Зерна зрад і невдач зі сльозами моїми не знаються.
З сіруватих очей лиш веселки водиці впиваються.

Ти – маленьке дитя. Так чарівно, як для дорослого!
Через зблідлість очей ти соромишся погляду млосного,
Але все ж щовесни воскресаєш вербовим котиком.
Як же радісно бути дитям, що читає дотиком!

05.11.2016

Дрібненький слід відбитком золотим –
лю-
блю!

До серця серденько, ох, лиш би вберегти! –
ту-
лю.

Крізь шибку сонечко осушить перших сліз
струм-
ки.

Сплітаю в щасті з порозквітлих ліз
він-
ки.

Впиваюсь жадібно кульбабовим вином –
наш
час!*

Дбайливо кутаю в цілунок-полотно –
в ат-
лас.

До серця серденько. Ох, як же вберегти!
Спи!
Спи!

Малюю сонечка найпершої весни –
це
сни.

28.10.2016

*Кульбабове вино за твором Р. Бредбері зберігає в собі події, які відбулися, коли воно було зроблене.

Маленька планета однієї маленької людини.
З її серцевини струменить блакитна лава.
Вона із кристалів, але виключно гаряча.
Маленька людина від її сяйва зробилась незрячою.
Що залишається їй, цій маленькій незрячій людині?
Вона не може покинути свою особисту планету.
Її тримає навіть не гравітація, а необрізана пуповина.
У її розпорядженні простір на десяток кроків.
Зазвичай вона ходить кругами,
Загіпнотизована сяйвом кристалів.
Але близько – ні! Близько не можна, – пече.
Тільки цей сяючий струмінь блакитної лави
Ще здатна розгледіти незряча людина.
Він більший від неї.
Він струменить ввись і пронизує інші світи.
Це так вагомо для маленької людини,
Виключно незрячої,
Адже їй залишається тільки
Її десяток кроків.

16.10.2016

Ох, не ховай лиш очей своїх,
Срібно-ясних, сяйливих!
Очі – колодязь незнаних втіх
І сподівань журливих.

Марно ховати свічку за склом.
Марно, та серцю втішно.
Тулиться хтось золотим чолом
В темінь до скла поспішно.

Очі – люстерця небесних істот.
Очі – жива водиця.
Очі – це іскорки Божих щедрот.
Очі – душі світлиця.

Грішно отак відбирати у світу
Щастя короткі миті!
Ох, не шкодуй для людей привіту!
Ох, не шкодуй блакиті!

04.10.2016

Про неї поети складають солодкі вірші,
Пахучість букетів пилком осідає на віях,
А з золота виткані ширми для серця й душі.
Про неї казали: таку зустрічають лиш в мріях!

Ще кажуть: щасливиця, в тебе ж блакить у очах,
А родимки густо всипають зманіжену душу!
Від слів цих красуня, мов вибрики бульки в дощах,
Пустує манірна: нікому нічого не мушу!

У сяйві світила, котре хоч для всіх, але зась
У ньому купатись примарам пересічно-сірим,
Вона, наче бідність і блідність долонь простяглась.
Повірили й щедро до ніг їй складали офіри.

Коли до зірок, то буває, що душі – трамплін,
Тож очі земні затуманює зоряним пилом.
Та щойно розвіється захват, як чути проклін
І пташка тріпоче крильми за душі небосхилом.

Вистава комічна гамує самотності страх,
Тож жодної трагіки доки не впала завіса!
Ні крику, ні стогону, просто читай по губах:
Втомилась від ролі приречена вічна актриса.

29.09.2016

Колись я прокинусь вві сні,
Бо дні розминуться з ночами,
І здасться, що сонце – над нами.
Та сонце – в мені!

О ні, тільки промінь живий
В мені не осмілься зламати!
Кохати? А що то – кохати?
Як знаєш, – відкрий!

Живе твоє слово, повір,
Хай скупо, та все ж – проростає.
Від нього крізь хмари світає,
Яснішає зір.

Колись я прокинусь вві сні,
Між мар переможцем у герці.
Холодне і заспане серце
Піддасться весні.

07.09.2016

До життя нове причастя –
Це січневий кізкоріг.
В серці – жар, у жменьці – щастя,
Ним вінчує на поріг.

Люлі-люлі, лялю ніжна,
Народилась тільки, спи!
Розгулялась хуга сніжна.
Цить, морозе, не рипи!

Срібноокий небожитель
Пестить інеєм вікно –
Це твій Ангел-хоронитель
Із потіх пряде сукно.

Каже: спи, моя манюне!
Серце – в крижмі з позолот.
От знайдеш Івана-Дурня –
Не обберешся гризот.

Ще поспи і просинайся
Веселинкою в журбі.
Розтулити не вагайся
Очі сизо-голубі!

На долонях доля тоне
Перехрестями доріг.
Ох, цеберце снів бездонне!
Буде плач і буде сміх!

Осінь 2016

Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.
Стишую голос. Ш! Мовчу умисно.
Безмірно осмислено стою тут і зараз
Без образ, без застережень, без фарсу.
Одразу
Змогла б розгледіти чудо.
Буду!
Буду завтра і завжди,
Адже
Майже розчинилась, розтопилась, збулася.
Забулось.

Пам'ять скрашує тільки смертних,
Прикрашає приміщення, шляхи, кілометри.
Безсмертні не мають потреби в згадці,
Вранці впиваються росою, – не кавою.
Їхні страви не варені, не печені, не смажені.
Їхня пожива – це не жнива, а зливи.
Їхнє завтра вже розпочате, як виклик
Виключно найсміливішим, безстрашним.
Обережність залишилася тільки на моїх п'ятах.
В купелі вогняних язиків була обмитою при народженні.
Це є пісня мого відродження, мого відродження соло.
Упередження – мій останній друг, та не ворог.
Мовчати так втішно,
Коли я є в собі та поруч,
Ззовні та всередині. Я відверто повсюди!
Це вже, певно, твориться чудо.
Гойдається простір.
Гойдається неспішно на мотуззі ліан,
В які я просочилася ще до того, як стала золою.
Я у ґрунті.
Я напоюю собою усе різнотрав'я.
Грона калин відтепер пломеніють мною,
Мною сочаться берези.
Я є плачем рослин.
Я вже навіть не істота, я – явище, я – гутація.
Не вибірково і не частково, – я у кожній відомій фації.
Мною, може, і не плачуть зовсім,
Бо це, власне, я плачу і плакатиму собою.
Між небом і землею я повисну мрякою,
А взимку осипатимусь снігом.
Бігом василіска я розрізатиму цей простір, допоки
Він не покриється кригою,
Допоки
У миті всесвітньої тиші не стане так затишно,
Як в лоні матері.
Ця тиша для мене є безмірно важливою,
Тому стишую голос, мовчу умисно.
В краях цілковитого бездоріжжя
Скрашую тишу цим незбагненним дивовижжям.

26.07.2016

Впізнаєш? – Це слона проковтнула змія.
Намалюю, хоча й не вмітиму.
А вгадаєш моє церковне ім'я,
Як назву тобі першу літеру?

Якщо так, то заходь вечорами на чай!
Божевілля моє посунеться.
Не пручайся йому і його не повчай,
Бо в тобі проросте, пробудиться!

Чи згадаєш дослівно вчорашню мене,
Недослови мої та вислови?
Чи залишишся тут, коли все промине,
Як єдиний, хто в бурю вистояв?

Якщо так, то тримайся моєї руки!
Я звертатиму різко, іскрами
Зазолотяться сфери – це зірковий пил
Під ногами у такт потріскує.

Слухай як відкликається вічність на "ти"
Тим, хто є під її повіками,
А троянди скидають колючі шипи,
Коли ллєш на них ніжність ріками!

Йди, мленький мій принце з кудлатих мрій,
Хоч дорогою снів імлистою!
Всі обійдеш світи, та повернешся в мій.
Задля цього сончергу вистою!

07.2016

Моя мама – гроно допомог,
Дужі, спомагаючі вітрила!
Тільки б рідних вирвати з тривог!
Тільки б рідним розгорнути крила!

Моя мама – вічний оберіг,
Стоглибинні в неї серце й очі!
Зі скількох зійшла вона доріг,
Лиш би сни здійснилися пророчі!

Від скількох відмовилась вершин,
Щоб колиски не розбити плаєм!
А шипшин, ох, скільки тих шипшин
Випила з бідою, мовби з чаєм!

Хай сповна її і не збагну,
Путь минулу зацвісти не змушу,
Все ж я знаю, що на двох одну
Сотворив Господь любові душу.

12.07.2016