Холод сповзає привидом із гори. Та
Ще не підкорена, приморозком укрита,
Й криком до мене: будеш ти говорити
А чи замовкнеш, би ротом бадилля гріти?

Грудень. Верхів'я кленів вчепилось дроту.
Йдуть поїзди, яко токарі на роботу.
Іскри з-під ніг їхніх, Божа така ж достоту.
Холод огранює токарям краплі поту.

Я видихаю глибше, аніж, щоб жити.
Мушу оту чи приспану, чи убиту
Парою розбудити чи воскресити.
В мене під шкірою туляться ваші діти –

Сироти. Скрапує талий із квітки іній.
Чом ти, колись не зірвана, нині – плін мій?
Викрила погляд, взяла го на припін і
Докіль стою – все кличеш мене по імені.

Тріснув мороз, а тріщина, як хвилина,
Іншу покликала: інша, тепер стели на
Стежку зимову – ще глибшу! Їй-бо, не злине,
Буде ступати між тріщинами Василина.

Тиша з гори покотиться. Зимно. Біло.
Змовкне краса і усе, що її містило, –
Квітки бадилля, що інеєм перезріло.
Й схилена я, над розтопленим квітки тілом,
Видихну власне життя, би її зогріло.

22.12.2020

А небо у сумнівах: вбратися нині сіро –
В сорочку з дощами, як з смугою бахроми,
Чи тільки в серпанок молочний на голе тіло
І блиск усерязів опісля нічної тьми?

Ще заспане небо, ще хмари – його повіки,
Припухлі спросоння, важніють над оком дня,
Ще промені сходу йому, наче гострі піки,
А ріки, – мов з дзеркальцем грає мале чортеня.

Та свіжого вітру ковток збадьорить одразу,
Бо липою пахне, бо літеплий, бо п'янить.
І небо накине не одіж, а тільки фразу:
Я буду снувати, подай мені, сонцю, нить!

Стає очевидним, – дощі раптом вийшли з моди.
Хоч скільки б відтінків не вигадав звичний ґрей,
Та сім кольорів веселкових – вершина вроди,
Що дуже пасують блакиті його очей.

27.06.2020

Бо усе, що я маю, – свобода сказати слово.
Ця свобода на дотик, як перший червневий грім.
Зодягнуся в мурахи – так трепетно, так святково,
Коли небо – оркестр, і тисячі скрипок в нім.

І від кожної – струни сягають у мене нервом,
Аж спазмують у череві, пальці судомно гнуть,
Або в голову вибухнуть, вчинять там справжню мерву
І, мов прапор звитяжності, тіло моє напнуть.

Це така насолода – можливість носити волю,
Як прикрасу блискучу між поглядів заздрих тих,
Хто злякався грози і, тікаючи геть по полю,
Заросився в коліно, згубив своє слово й стих.

25.06.2020

Я розсипала душу на вітер,
На сильний вітер,
Хай несе її вгору – до сосен
І вище них!
Ще комусь буде здалеку мною ледь-ледь боліти,
Дух затримає дехто при мислі, що вітер стих.
Та обскубані хмари пливуть непорушним небом,
Отже час не спинився, а отже й життя трива...
Є вона! – спам'ятається, –
Й чого від життя ще треба?!
Линеш, вітре,
То линь собі з Богом! Бувай, бувай!

18.06.2020

День потопає в обіймах з густою мрякою,
Сонце відсунувши з шляху, як п'яти Якова*.
Та яково тобі, сонцю, як в хутрі яка, йти
Обрій штовхати у цю незугарну м'якоть?

Знаково, – першим просочиться дню за пазуху
Передсвітанковий холод, як рій із пасіки.
Літепло літнього ранку утреться насухо,
Спізниться, але мистецьки додержить павзи.

Лакома думка: світанку червону ягоду
За первородство щоденне віддати загодя,
Докіль це літепло грубих не пустить пагонів,
Спадщину взявши за правом і суду, й змаги.

16.06.2020

Червень хрестиком вишивається на багнистій землі-канві.
Спочиває зело розмотане із клубка шерстяної нитки.
Я згубила сандалю з правої у невикошеній траві,
А знайшла поцілунки росяні від мізинця повздовж до литки.

Між дівчатами й досі водиться дрібно плакати до грози:
Мій коханий повищав з осені, та за травами не видніє.
Може, викрала його іншая й міцно держить, як за гузир,
А ясненький мій так пручається, аж знеможе та полотніє.

Світить сонце, та якось з підступом: то зашкіриться, то зайде.
Певно, має ще власні вигоди над подолком природи-неньки.
Червень зливою, яко голкою, густо нитку в узір веде.
Я згубила б і власну голову, лиш би милий з'явився всенький!

13.06.2020

Хмариться. Парко. Вись затягнулася старкою.
Плівкою збрижиться неба сиваве дно коли
Коні гривасті галопом по ньому з заходу
Вискочать, ніздрями втягуючи вологу. І

Википить на плиту, зашкварчить молоко його –
Хлюпне на дах і в ябчанку сонця ранкового.
Вмочиться булка повітря і чубчик голуба
В білу ріку, що спричинює в небі повені.

Зломиться, яко закляття, дощів посудина
З натиском дикого стада, що ставить груди на
Захист дахів цих від спеки та ще й від студені.
Коні вітристі вихлепчуть молоко.

09.06.2020

Краплі дощу по пошерхлій бруківці грають в шум.
Шелехом стишеним листя гортензій грає у краплі дощу.
Квіття гортензій ще поки різниться помежи листя,
Згодом – все злиється.

Дівчина-вирвиця (коси зміїсті) бавиться, чиниться блідолиця
Голою глицею, спільниця вицвіла неба стовпом стоїть.
З неба, як з черева, в листя, як в світ, дощ, як слова,
Цебенить.

Дівчина винесла краплям горшки.
Дощ – навпрошки.
Квіття краєчки щербляться об лезо дощу.
Шум.

Дівчина – неба милиця, з небом змириться,
Обіпреться на тім'я їй, мов при обіймах – вилиця,
І по ній, і по її щоці
(Ось вони де знаходяться – куцих шляхів манівці)
З ока Господнього повна сльоза на бруківку виллється.

Грають по лицях відблиски лиць чужих,
В краплях дощу відбиті,
В краплях помиті квіти гортензій, повно налиті кольором, і на мить
Дівчині-китиці здасться, що Божа рука
Пестить її по потилиці.

Дівчина-палиця в небо стриміла і висохла –
В краплях дощу затіяна гра в життя.
Серед гортензій заново зацвіте
Для...

04.06.2020

Березень на мені закладає свої бруньки, –
Ось тобі: в плечі – яблуню, в око – вишню!
Де ви, мої потоптані, негомінкі роки,
Але й не лишні?

Ноги мені пускаються коренем по землі.
Груди мені здимаються верховіттям.
Ось ви, мої не вирослі досі, та не малі,
Стережіться!

Стежка болотяна березня кличе і кличе йти,
Суне в горбисті зарослі, як до Господа.
Стежко, якщо я зрадила лінощами, – прости!
Й ось тобі:

Ось тобі – не лінуюся, ось тобі – йду і йду,
В'ється пообіч пса мого щастя діждане.
Як забрунькований приліс, шлях крізь себе веду.
Вік мій засліджений.

Щойно зголоситься Сонце, щоб Ти ним весну святив,
Як по мені заквітчаються дивні люди.
Боже, якщо Ти для цього живою мене створив –
Най так буде!

15.03.2020

Криється за Карпатами
У кожусі картатому.
Мало пив чаю з м'ятою,
Бив по потоках п'ятами...
Мов з головою стятою, –
Лишиться там стояти.

Земле, питаюсь, як тобі
Січень стрічати з травами;
Що по газоні м'ятому
Діти, межи забавами,
Будуть порою п'ятою
Сититись, наче стравами?

Знудиться за кордонами
Без прикарпатських дзвонів.
Хоч до Різдва з поклонами
Вийди з отих циклонів
І за всіма законами
Вдар!

19.12.2019

Небо над містом таке присоромлене!
Очі ховає за віями з променів.
Сонце, як маківка, в синяву встромлене.
Сонце мальоване квітою в комині.

Пензлі посадок на обрії кинуті –
Вітром розтріпані, кольору лишені,
Голі, стидом перед сонцем обвинуті,
Дряпають фарбу їх порухи стишені.

Бе́зкраю талію – просвіток в темені –
Туго охоплює пояс строкатий.
Небу посильно позбутися бремені:
Перше – рум'янитись, після – смеркати.

13.12.2019

Я – скеля.
Я – скеля і скоро мене проб'ють.
І скільчиться злякане сонце дитям на моєму грудді.
І всиплються стяті осколками квіти, як сяде сутінь.
І переступить їх людність.

Назавтра
І далі,
І тисячі літ по тім
Я дам цьому сонцю ковзкий і сумнівний дім –
Об кожне ребро спотикнеться своїм промінням
І стратить шанс на прозріння.

10.12.2019

Ну от, саме час написати чудовий вірш
Про те, що людина пішла і не прийде більш,
Про те, як синиці скрашають грудневий фон,
Про зимні прогулянки і мовчазний телефон,

Про фатум і волю, про те, хто із двох вартніш,
Про щастя і розкіш із передріздвяних афіш,
Про сніг, що під кроками грає, немов віртуоз,
Про душу поета, про сонце і про мороз.

Та хто ж його спинить, щоб гаяти не надарма, –
Цей час вільноплинний, допоки ще лиш зима,
Допоки озимі не просять турботи рук,
Допоки у вуха доноситься Божий згук?!

Та хто ж ним уразиться в поспіху мрій і справ, –
Цим зникненням з серця людини, котру обрав,
Цим ранком ярки́м, що синиці – голодний щем,
Цим обраним часом для віршів
І цим віршем?

05.12.2019

О, намалюй! О, намалюй для нас
Прощання час –
Таку непевну згадку.
Між сторінок відбутих й стертих днів
Я залишу віддушину – закладку,
Косичку, сплетену із сокровенних фраз,
На тій сторінці, що єднає нас
Останній
Раз.

О, намалюй,
Та не на полотні!
Малюй на стінах, на одвірках, бильцях,
На інших лицях, тих, які не йдуть,
На пальцях, на чужих вінчальних кільцях,
На поїздах... Малюй на поїздах! –
Це мій найтонший страх.

І на обкладинках від книг
Для них малюй це тихе плесо,
Чужої долі торжество.
Туге в недолі перевесло...
Нехай живе
Чужа
Любов!

25.11.2019

Чую пхикання в праве вухо –
Те, що тиснеться в центр Землі.
А у лівому – звучно-глухо – гул обридлої тиші.
І дратує, однак я – жінка,
А інстинктом її є жалість
До усього, що гірко плаче, чи дурне рече.

А відтак переймусь:
Може, це просто сон –
Серед сонмів безсонних ночей загубився, злякався?
Може, це тільки бич
В руках у пого́нича –
Захлеснувся ляскотом поміж сліпих копит?
Може, це все непросто,
Як перейми в незрілої?
Може, демонам млосно споглядати людську благодать?
І в такій плутанині думок
Мене, одурілої,
Вистачає на найкоротший крок:
Так, – це сон!
Я скликаю для нього рать!

Гей, маленький, як джміль, не дзижчи!
Гей, великий, як крокодил, не плач!
Як не знаєш ще власних сил,
Як не бачив, то на – побач
У моїй голові, що достоту – тобі тлумач.
Там узрієш,
Як розперезане немовля,
Що ручки-ніжками не володіє, –
Вередує і вимагає,
Бо незріле.
Так верти́ться моя Земля.
Я ж до ранку заледве поспію
Дослідити усю Черепаху
Без страху.
Балансую межи орбітами:
Хто з нас гостем є, хто хазяїном?
Засвітає зоря в черепашачім оці –
Рівноваги вісниця.
Аж тоді ти мене покинеш,
Перламутровий сховку темряви!
Аж тоді я тебе покину,
Ночі підки́дьку.

А допоки ти – сон
Серед сонмів ночей безсонних, –
Все на тебе маленького скинула,
Посортуй!
Я тобі в унісон,
У подобах твоїх фасонних,
З глибини на поверхню зринула
Всує.

22.11.2019

Луна висить.
І ніч, мов киця, муркотлива.
Луна, немов недільний дзвін,
Скликає радісно, святково, урочисто
Причаститися її дарів – спонуканих думок.
Луна зі слів,
Сповна осяжних тямі й неосяжних
У явності самої суті названого.
Луна, як електричний дріт,
Напнута мить,
Очікування впливу,
Сприйняття
І туга у безповоротності моменту.
Напруга.
Гра.
І ніч, мов кицька, темрявою лащиться.
У сказанім навпомацки ідеш.
Такі слова.

11.11.2019

Пломенить.
Так спалюють фенікса або ж останню чаклунку.
Край мого неба зірвався вмить,
Манить до поцілунку.
Боже, Ти натягнув цього обрію нить,
Цей проміжний канат, наче: а нате вам!
Просочений паливом
З цього кінця аж до того кінця –
Палкими серцями.
Черкаєш посерединці,
Не шкодуючи сил.
Бах!
Спалах!
І ось вже повзуть два вогненні змії:
Головою на південь;
Головою на північ.
Не в день і не в ніч,
Наче два протилежнозаряджені янголи розбігаються з пліч,
Коли в голові моїй вибух, протест,
Прогресуючий ризик, руйнація.
Навіть вони лякаються цих таємниць.
Струшую їх,
Підлабузників,
Вибиваю зі строю.
Я ще з ними пограюся, якщо не вони зі мною.
А наразі не час лякатися чи лякати, клясти, зарікатися чи молити,
Бо коїться щось страшне і величне – таке, як страта, –
Відсічення.
Лі-
Чи-
Ти
До початку його воскресіння
Час...
В чакрах
Цокіт
Чи
Чари?
Що це?
Й це, і це? –
Щодень на світанку спалюють моє
Сонце.

05.11.2019

Ти кажеш: неначе в казці! А я киваю.
Ці ночі на перше пробуджують в нас художників.
Дорога порожня. Дерева нечесані. Яблуко раю
Висить, затулене супутнім плодом, в нічнім саду.
Отак і виношують слово "кохаю".

Зернятко з яблука у небо випало,
Мерехтить.
Мені би пензлів і розворушити в собі художника.
Отак у пам'ять і заповзає чудова мить –
Кожна.

01.11.2019

Що ти знаєш про осінь цю? Золото, молоко?..
Для грабіжників сховок ранкові її тумани,
В шість нуль шість виринає з провулку, розм'якло-п'яний,
І повисне, де прийдеться, стелею рококо.

Біла примха строкатих, сезонних, зотлілих барв
Упускає у себе, а випустити не хоче.
Від порогу в нікуди блукають думки і очі,
І пульсує у скронях під ритми її литавр.

Стережися в тумані розгублених їжаків,
Що нанизують, наче намисто, чужу сміливість!
Бо приколють твою, а тоді вже, скажи на милість,
Хто відшпелить її для спасіння сумних віків?

Гей, сміливцю, скажи, що ти знаєш про осінь цю –
Сіру пастку грабіжників щастя на роздоріжжі?
Ці капризи туманні, ці ігри – такі маніжні.
Шість нуль шість, тож виходь і всміхайся її лицю!

29.10.2019

Ну навіщо тобі ці записки? – Скрутив, підкинув...
Я коханка твоя улюблена – цілуй нестримно!
У дубів під ногами приляжемо на хвилину...
Ти розтанув у косах моїх чи навспак полинув,
Щоб почати усе десь з початку? А мені тут зимно!

Ну навіщо тепер їх читати? – Усе в них тлінне!
Ледве жевріє кольором осінь у їхніх жилах.
Та коли ти зривав їх безжально, то я тужила,
А коли устеляв ними стежку – сліди губила,
Бо усе, навіть осінь і ти, навіть я, – перемінне.

У дубовому листі грається вранішній промінь...
Мій коханий спізнився на стрічу в погідну днину.
Наші свідки невільні в чеканні такі нерухомі! –
Самотужки з обличчя здмухую снів павутину.
Ще хвилина і я, любий вітре, наче ти, – полину!

22.10.2019

Я роздягаю для тебе душу,
У непорушну ступаю тишу,
А ти коротких шляхів шукаєш,
Щоби збагнути усе, що кажу.

Для чого ж очі мої прозорі,
Якщо тобі говорити мушу,
Якщо ти промінь, котрий в'язала,
Із першим кліпом моїм втрачаєш?

Але для тебе усе ж залишу
Прості підказки складних сюжетів.
Всі "за" і "проти" на вагах важу,
Ретельно важу і довго плачу.

На ваги "за" підсипаю зорі,
Як здавна водиться у поетів.
Я, врешті, їм тільки й не пробачу.
Я, врешті, все тобі розказала.

15.10.2019

Ти вимагаєш: золота! Золота! Направду немовби циган,
Тож я восени крутився, мов дзига, зриваючи урожай.
З верхівок дерев ворони турбуються, чи я нарешті оклигав,
Лиш ти на втому зважаєш двояко, муже, тому – не зважай!

Нехай тобі м'яко постелиться в ноги багнюка усього світу,
Нехай тобі буде, людська дитино, душа моя за ніщо,
Та стрінемось конче лице до лиця, за словом Нового Завіту,
Якщо з твого праху горшків не ліпитимуть. Оце вже якщо!

Якщо ж я тебе до скону свого чи твого поклянуся любити,
Бо врешті, усяке трапляється у світі вимогливих клятв, –
Зачну тобі в очі пилюкою кидати, у вуха настирно вити,
Щоб згодом засвідчити вічності: у нещасті цей радісний свят!

А ти вимагаєш золота, золота, додолу, дотла, до кишень...
Лишень грудей собі не розбий отак, криком пустим в нікуди!
Як втомишся восени на мене й на листя опале гаяти день, –
Вертай між люди!

12.10.2019

І осінь, осінь...
І листя, листя...
І сон на носі. Чому ж не спиться?
І вітер дмухає просто в вухо –
Прочанин вічний в краї посухи.

О осінь! Осінь...
О листя! Листя...
Як поруч вітру, – кричу: молися!
А проти вітру я – пташка вільна:
Я дуже змучена/
Дуже сильна.

09.10.2019

Здіймається лист у вир прощальний.
Натужний свист.
Вітрам не кортить на переправі бути за човняра.
Та кожен є тим, ким бути повинен.
Про фатум стисло:
Тримайся курсу, греби на видих, все інше – тля.
Але ж, Боже мій, Боже мій, Боже мій... Мій Боже!
Так лагідно нині, так злагідно нам із вітром.
Коли у мені все нутро, як зело, розквітло,
Ти рвеш його з місця в повстання оце вороже
І плаче моя земля.
Плаче.
Шш...
Це осінь лишень.
До кишень каштани –
Стук-дзень...
Ніхто проти осені не повстане,
Ні куций день,
Ні заклопотані білки, ні зашмаркана дітвора.
Кожен у собі носитиме свого персонального Ра
І з того собі радітиме.
Я – вітер.
Я вкотре для світу – вітер.
Мені пора.

05.10.2019

Я колись давно когось любила, –
Так зречуся клятви і біди,
Як у слід собі почую: мила,
Відведи від мене, відведи!
А опісля, наче від води,
Стрепенуся: це ж я просто снила!

Ти, либонь, ні краплі не змінився,
Лобом зачіпаєш небеса
І ота прихована краса
(Світ до неї тихо притулився)
Так нехитро зманює набік
З думки: ти мені – не чоловік.

Все байдуже! Будь для мене, будь!
Стань мені і мужем, і душею,
Прощеною, прийнятою в лють,
В розпачі, між чесністю та лжею.
Годі нам пливти за течією...

Вже і не згадати в чому суть,
Тільки ти мене колись назвав своєю.

01.10.2019

Як верес чіпляє голінне коріння за схили цієї гори,
Як сосни виприскують пряні рідини в легені всього живого, –
Так ти в її вени пускаєш отруту: боли їй, боли, боли!
Й джерела вертають в глибини землі, а хмари несуть тривогу:
Вона ж із отрутою в себе вбере всю змогу твою й вологу!

Коли віддаляєш від себе близьке, то ближчим стаєш до зрад,
І вже розпадаєшся наче руїна – не стримати і не здобути.
Кінчається літо, душа і терпіння, кінчається стежка втрат.
Ковтаючи пил, причащайся дарами її вересневої смути.
Вона отруїла собою усе, що краще б волів забути.

29.08.2019

Зважніла з квіткою рука.
Короткий рух.
Остання квітка для вінка,
Як день ущух,
Зів'яла.

Любов не знала, що гряде!
Що все на світі опаде
В останні миті...
Й де-не-де
Її уява
Ще домальовувала руку клопітливу.
Ще свідки сподівалися на диво.
Ще, крізь гнітючий горизонт,
Найменший промінь,
Як на фронт,
І стрімголов, і тяжко спотикаючись,
Завзято пробивався,
Як на галявині з потоптаними квітами
Вже жоден не зостався.

27.08.2019

Спроквола ступить на підвіконня,
Збентежить тишу,
Коли осоння зазнає втоми
Від меду сонця.

Ти маєш спрагу, я маю втіху –
Отут залишу.
І лиже свічку з-поза світанку
Мого віконця.

І цукром липне мені до пальців –
Прицмокне, скрипне.
І туго-туго, і м'яко-м'яко
Ковзне додолу.

І жаден шелех не залоскоче,
Коли охрипне,
Коли відбуде, коли замовкне
Серпневий дощ.

24.08.2019

Ось же, серпню, падіння твоє на пошерхлу земну твердь
Передує (чи скажеш, що вісник ти, або ж пророк?) поразкам!
Раз-у-раз обдирають колінця уражені від осердь
Аж до панцирів тіла твого керамічною важкістю.

Можна раптом згубити навіки сторінку котру читав
В клубах пороху – ти потрясаєш, мов книга з полиці скинута.
Чавиш, наче тобі не косити цих диких полеглих трав.
Топиш, наче тобі удалося б з ланцем на нозі зринути.

Я не Йов у терпінні, та і ти аж ніяк не Ісус.
Ось же, серпню, мовчання твоє заподіює безліч смутків!
Доки інші спадатимуть з яблуні – лишиш їм свій укус.
Доки інші пускатимуть корінь – зречешся усіх здобутків.

22.08.2019

А літо сяде на ослоні і зів'яне.
Осінній день. Осінній листопад.
А небо тане на лице твоє рум'яне –
В осінній сад.
А слів твоїх омріяність, чуттєвість
Зривається з гілля.
А сад – це ти. А зрив – всього миттєвість.
А ти – це я.

24.05.2019

А на серці – зима –
Заморожує світло й тінь,
Що проходить крізь світло й стає на коліна.
І нема вже неділь і горіння, й скарбів нема,
Бо на серці – зима.

Ще веде мене вдаль,
Ще веде моя думка вдаль,
За вітристі горби.
На горбах – моя тінь сама.
Ще звиваються ріки
І роки –
Мрії сталь.
Я покину цю землю і ти її теж покинеш.
І мене вже нема.
І тебе вже нема.
І зима.
І зима.
І неділі.

24.05.2019

Літо грає на вилиця хрускотом кісточок.
Зрубу першого іскорки-трісочки розлітаються.
Ким ти виростеш, саджанцю: прутом для діточок,
Чи міцною ломакою більшим, котрі не граються?

Обрій, наче граблі, чи старечий беззубий рот,
Чи лисіючий хлоп, що з сокирою йде у кичери.
Цур та пек тобі, хлопе! Нарубаєш іще гризот,
Як рідитимеш світ від рання до самого вичіра.

Між зуб'ятами обрію цідиться сонце нись.
Дитинча, ким ти виростеш: хлопом, а чи сокирою?
Їж та плюй собі вишеньки, виростеш же колись.
Обрій доти змахлює, козирі криючи сквирою.

05.2019

В сивім небі тривожна пташка
Точить крила в ялиці кінчик.
Хмари нижче від снів і горла,
Що й не видно по чім іти.

Ліс вогкий, як відкрита рана,
Липне тіло бинтом до нього.
Босі ноги по битій стежці
Розтирають хвилини в пил.

Серпантиняться "так" й "нізащо" –
Два невмисно тяжкі обмани.
З іменами табличка в скелі –
Слід людей, по людині слід.

Як то важко іти до неба!
Як то легко із неба впасти,
Де безгрішна тривожна пташка
Точить крила об чийсь політ.

05.2019

А далі, як далі, – весна піддається літу,
Зриває сновиддя із сонних галузок світу –
У білому цвіті невіста іде до шлюбу.
А хто її любий? Хто любить, – впізнає любу.

Впізнає й прилине, вже й пестить її волосся.
Весна – молодиця, цвітіння її відбулося.
Весна молодиться, востаннє вуста фарбує,
Бо той, що прилине – зітре їх, а чи зцілує.

І мліє дівиця, та блідість її нарядна,
Дарма, що до літа готують яркіші рядна –
Підхопить коханий, кудись понесе цю тугу.
А далі, як далі, – усе промине по кругу.

05.2019

Тривога
З дня на день, як невідступна ідея,
Росте.
Вона, мов кудлатий звір,
Так само зіниці розширює,
Запаморочує зір
Розлогий.
То що ж нам читати на ніч?
Вона затуляє сонце.
На часі – про чийогось бога,
Най буде святим!
Я вмію збрехати всім
В тривозі... Насправді ж – ні.
Я квола в своїй брехні
І надто багато не вмію.
...

Досі бувало, – я її розчиняла
У поміркованих дозаз гаму
Вулиці, міста,
В обов'язкових до виконання програмах,
Графіком справ стискала
На користь мізерну суспільству,
Тісними обіймами у рекламних перервах поміж новин про війну,
Пісними книжками, жирними драмами
І в інших порожні дійствах.
Та від її падіння, як від цілої істини,
Нагло себе віддаляла.
Лаялась.
Я не озвучу її, бо для неї немає слів, –
Мій хижий домашній звір, нічний істукан, холостими вистріл.
Впритул не знешкодить цілі, не роздирає лапищами,
Та ходить постійно поруч, попри ланцюг на шиї.
Рискає.
Дошкульно виє.

26.03.2019

Осяйний, розкажи, як вершини ведуть попід хмари, як мирно там!
Нас до бою життя повертає обличчям і ми воюємо.
Одинокість, мов кітка, що вічноголодна, лишає на пальцях шрам,
Коли її з рук годуємо.

На плечах моїх – примха давнішнього спомину – досі тедло цих рук:
У дощах розперезаних нам народилися перші скупі обійми.
Згодом ми наснимось одне одному під колисковий стук
Розгалужень колійних.

Вже весна оббиває пороги, примушує сад цвісти,
Пробиваються паростки крокусів, наче листівка задавнена.
Ця весна – коліжанка невірна, рече мені мляве: прости
За дане вам!

Я прощаю її, бо бентежить раптовий цей сонця зблиск,
Що до нього, попри пошрамовані пальці, з котами виходимо бавитись.
Безперечно, із дружби з весною варто шукати зиск
І щорічно прискладувати.

Це як лінія фронту, як міць оборони чи як вирішальний бій.
В міжсезоння я ближча до того, щоб здатися з білим крокусом.
Благо, небо моє войовниче, а ти – осяйний,
Бо провесень!

07.03.2019

І ти також, коханий мій, і ти
Змовчиш, коли слова покине сила?
Коли за нас вже вирішено – йти
Шляхами, де не пригодяться крила

Де не читають душі та листи,
А лиш товсті та монотонні книги,
Де затяжні, не звершені відлиги –
Не осушити, не перепливти,

Де ріки розлучають береги,
З'єднати їх судьбі не до снаги, –
Не здогадаюсь, на котрому ти.
І ти також, коханий мій, і ти.

26.02.2019

Пташки шугнуть понадо мною, лиш закурличуть.
Цією ранньою весною мене не кличуть
До свого столу в новосіллі новоприбулі,
Часи моєї дружби з ними – давно минулі.

І докоряти їм нізащо, та й без потреби.
О, де б мені гніздечко звити? О, щастя де би?..
Вже плакальниць торішні сльози розквітли в терні –
Такі вабливі їхні квіти, такі мізерні!

Цією згубною весною набухнуть груди.
Пташки навчилися співати, що ж вміють люди?
Часи моєї дружби з ними тернами скуті.
О, люди вміють дорікати пташиній суті!

04.02.2019

В мені немає ні високих нот,
Котрі беруть естети цього світу,
Ні дуг п'янких, які окреслять рот
В усмішках чарівливих од привіту,

Ні хисту промовлять такі слова,
Що враз схиляють, паморочать думку.
В мені своя народиться бува,
Ковзне до губ, та відіб'ється лунко.

І цим посвідчить, що в мені нема
Ані завзяття, ні жаги, ні гарту,
Ні прозорливості, ні ясноти ума,
Щоб серед інших відшукати варту,

Нема ні шостих вроджених чуттів,
Ні чуйності для поглядів ласкавих,
І так нема, щоб конче закортів
Крізь очі заіскритися лукавий.

Нема в мені ні злості, ні добра,
Ні певності, ні вірності, ні зради,
Й ні від чийого у мені ребра
Нема. Відтак, – не буде і заради

Чийогось тіла, духу чи душі
Натхнення надиктовувати вірші.
Та, попри те, в оцій моїй глуші
Немає тиші та не буде більше.

Бо є в мені чи простір, чи луна,
Й якесь просте, одвічне споглядання,
Мов дехто він, мов деяка вона,
Шляхи усіх і кожного блукання.

03.02.2019

І що воно таке? І як цьому не бути?
Найменша із прикрас, остання із прикрас –
Ця непримітна мить. Ці виверти покути:
Ми обманули нас, ми проминули нас!

Ці соло двох сердець, ці різнобічні сходи
Непогасимих сонць в нетлінних небесах...
Кохання не стидайсь, його сяйної вроди!
Ці співи в унісон, цей трепет в голосах...

І як не остудить цього вогню тяжіння
У зважених словах між полюсів картань?
І як не обпектись, вловивши мерехтіння
Метеликом в танку, що перетне цю грань?

29.01.2019

Як покличу тебе за собою, – ти просто йди!
Все, що має ціну, те ніколи не стане втратою.
До домівок покинутих час замете сліди,
Павутинням покриє, туманами, сніжною ватою...

Є мости понад прірву й до сьомих святих небес,
Що спалити їх – це як вогнями зійти жертовними.
Просто йди поруч мене без сумнівів і словес –
Щирі клятви і зречення завжди були безмовними!

25.01.2019

А вишні в січні такі морозні! –
На груди білі, на плахту снігу.
Хрипить з простуди або ж від бігу,
Та просто все, як ніколи перше.

Ми – мерзлі ягоди придорожні,
Комусь – під ноги, комусь – в долоні.
Ніхто не знає, в якому лоні
Йому судилось пускати пагін.

Життя малюнками. І з-під пензля
Червоні краплі лягають перші.
Де наші зрошені кров'ю верші,
Там найпалкіше сідає сонце.

Кілкі пейзажі, та це не кепсько.
Зі снігом хрипнемо груди в груди.
Широкі кроки. Квапливі люди.
Ми перемерзнемо, перемерзнемо!

20.01.2019

Буває, – день докотиться до ночі
І так собі безжурно позіхне!
Дивись тоді, дивися йому в очі,
Як вже згасає й досі не збагне.

Бо потім – сон – нова барвиста стрічка,
Вже й янгол тягне чисте полотно,
І добрий день свої змикає вічка,
Й твого навпроти спалахне вікно.

І гусне час, і все йому даремне.
І лине зір крізь шибку навпростець.
Й снують думки: а що таке таємне
За тим вікном? І рветься папірець.

І кілька слів: привіт! Я також... Щастя!
І – у кватирку літачок. А втім,
Усе в людей у дружбі з днями вдасться,
Якщо завжди дивитись в очі їм.

09.01.2019

Душе моя, мій полудневий промене,
Осяйно так у ці святкові миті!
Не промини мене, о правдо, де
Шляхи твоїм сіянням оповиті!
Там гаснуть зорі, та не гаснуть ті,
Що в повноті себе уже святі.

01.01.2019

На чистих сторінках нового дня
Все – вперше, несміливим крапом кроку.
Останні дні пересічного року
Вертають в дім, де друзі та рідня.

Старий годинник, коні золоті,
Глибоке крісло в сонному куті,
На фото – лиця – схожі й вже не ті,
Дрібнички, звички спадком по житті –

Це все моє і я у тім усім.
Обійми мами, тиха колисанка...
Співай мені! – одвічна забаганка.
І линуть чари, я – вторую їм.

А грудень пахне снігом і вином.
А рік спливає в татову усмішку.
Ступають на протоптану доріжку
В цей дім щасливі миті за вікном.

Порожні сторінки мого життя,
Ох, скільки вас! Чи знати б, чи не знати,
Щоб крапом кроку сміло позначати
Красу, що в кожнім дні серцебиття?

26.12.2018

Що ти, літуне, видів за горизонтами –
Грізними швами двох неосяжних твердей?
Я б тобі видала віру свою приземлену,
Як видають нагороди і таємниці,
Щоби не падала ниць, не зривалась з мого лиця,
Щоб заплітав її до сонячного вінця.
Промені, наче спиці.

Підіймай її високо, аж ген до тієї хмарки,
Котра пам'ятає в мені незграбну маленьку дівчинку:
В коробочках – світлячки.
Пальчики – сірнички.
Повне води не носи!
"Ер" не губи із "роси"!
Не сідай на коси!
Бігає боса.

Я зв'яжу тобі щастя павутинками,
Кольорові сніжинки на рукавичку,
Родимки-зірочки на круглому личку
Хвилинками-веселинками.

Ти знаєш, літуне, де обрій мого вчорашнього дня
І в який бік серце моє покотиться, якщо його відпустити.
Ти бачив з висот розперезаних, на чім проростало оте зерня,
І як його вітром звіяло можеш тепер засвідчити.
Та в розпачі не злічити
Зміїв підбитих.

Ох, усі добрі й недобрі, несіть до мене нитки,
Бо втрачу, бо втрачу, бо втрачу!
В кого думка легка, той в польотах своїх стрімкий,
Я ж – за важкістю й хмар не бачу.

Підійнятися б високо, аж ген до тієї пташки,
Котра упізнає в мені зерня зі своєї кашки.
Хай бачить як виросла! Тепер мене з'їсти важко,
Та вітром подеколи ще здуває.
Літун проминає незнані зірки й планети.
За нитку його триматися – добра затія,
Та виключно нездійсненна,
Як справжня притча про паперового змія.

12.2018

Як ти, коханий? Чи гинеш без мене? Привіт!
Сонце блукає захмареним небом Полісся.
Так горизонт мій журливо сьогодні вознісся!
Та у зажурі прекрасний наш крихітний світ.

Чуєш, коханий, нашіптують долю ліси?
В їхньому голосі праведність і потойбічність.
Правда ж: кохання – це є і миттєвість, і вічність?
Тільки з долонь прочитати його не проси!

Знаєш, коханий, без тебе нещирі вірші.
Так усміхаєшся дивно – моїми губами.
Жменька туману і стільки ж доріг поміж нами.
Як ти зумів воплотитись з моєї душі?!

06.12.2018

Небо таке, наче Бог простягає руку
І відкидає локон з людських очей.
Стань у мені молитвою, тихим звуком,
Що на вустах неумисно тремтить ачей.

Стань у мені відбитком малого щастя
Й більшого, аніж відкрила б чужим очам.
Стань мені тим, ким нікому повік не вдасться!
Стань мені тілом, а я стану домом нам.

Адже, коли ти святість, то я є храмом.
Адже, коли ти гріх, я – земля покари.
Небо таке, мов у рай прочинили браму
І виглядають янголів, що заблукали.

29.11.2018

Доки осінь байки тріскоче і морозить незграбні руки –
Цуцик злизує з шовку носа прілі ягоди, що дощі.
Вуйко ліс, із колиски лисий, знов міняє свої перуки.
Люди-пряники, люди з цукру до домівок біжать мерщій.

Кожна ямка в моєму серці стиха булькає на негоду,
Скрипи вулиць під тиском неба пишуть партію під кларнет.
Скільки в душу не задивляйся – не побачиш її зісподу.
Скільки осені не пручайся – не порвеш із думок тенет.

Нитка пам'яті тонко в'яже, різко ріже і йде вузлами.
Кожна строчка в моєму серці тягне соло, що ніжний щем.
Трохи музики не завадить, трохи музики поміж нами,
Доки в спогадах тануть люди, наче пряники під дощем.

16.11.2018

Це не дощ, це не дощ, це освячення душ!
Пробуди і мою, – попрошу.
Цю розпачливу тишу нарешті поруш,
Бо її із трудом виношу.
Сіє осінь круг мене буденні слова,
Множить прозові прісні миті.
І у цім нерозривна жура обвива,
Мов сновиддя шовкові ниті.
Ох, не муч же, не муч, не занедбуй мене!
Я є річка – гірна, бурлива.
Мій потік із віків у віки дремене,
Як до цього сповадить злива.
Я – вразлива весна, я є спрагла дощу:
Перебуду й по нім – прибуду.
Це не мить грозова, це мій голос ущух,
Це мовчання скачалось в груду
Грубу.
Грузну у сни.
Помовчу до весни.
Восени грім не пестить груди.
Та у цій таїні
Листопадових днів,
Мовчазливих дощів і сутінків
Є щось дивно терпке,
Щось минуще, легке,
Незбагненно мені знайоме.
І буденні думки підкошені.
І звикаю до холодів.
Це не дощ, це не дощ,
Це слова із віршів
Панни Осені.

04.10.2018

Намалюй мені шлях і осипаних листям нас,
І холодний пейзаж, що його не зігріє час,
Й чорно-біле крило мого янгола із небес,
І краплини в промінні – прозорість малих чудес.

Заплітають роки сиву косу своїх сестер.
Я ховаюся в светр, я утаєна відтепер.
І торкає печаль надто легко моє чоло.
І здається картинним усе, що колись було.

І, мов янгола тінь, криє бусел мене грудьми.
Восени відлетівши – з птахами вернемось ми.
На перетині снів, де лиш риси колишніх нас,
Чорно-білим пером намалюй мені кращий час.

28.09.2018

Боже, Боже, приходь до мене, як мисливець іде до пастки!
Пташка вирвала власні крила, пташка змучилася за ніч.
Що Ти, Господи, переміниш у хвилину її поразки?
Скільки немочей впаде долу? Скільки випросить в тебе стріч?

Віра знає круті стежини, що крізь терни ведуть до сонця.
Де осіло терпке розпуття, там босоніж ступає Бог.
Бачиш, пташко, цей слід глибокий твого доброго охоронця?
Чуєш, пташко, солодкі співи і відлуння прийдешніг змог?

Небо мжичить серпневу звістку, заклинає шляхи на вирій.
Тріпотливого серця бранка заздро проситься у політ.
Боже, Боже, якщо в молитві я слова позабуду щирі,
Принеси до моєї пастки Свій повік рятівний привіт!

19.08.2018

Я вечорію, п'янію, я розтікаюсь димкою.
Це поєдинок на гойдалках, вибрики сойки,
Це блискавиці, райдуги, спів хоровий громів.
Сон переходить мережчату кладку, стомою
Густо лягає на голову простоволосих мрій.

Вій мені запахи розкоші, кутай вітри матіолами,
Згортками древніх тайнописів, шлейфами попелу!
Ці аромати в мені проступають чіткими узорами,
З краплями трунку по шкірі – тонкістю ліній мехенді.
Тиша таких вечорів так п'яно звучить в піано.
М'яко ступаю, пірнаю, скуйовджую їм фіолет
Попід світилами Всесвіту, змінюю ритми вечора,
Шляхами молочними в ніч, в обійми її прохолоди.

Цвітуть матіоли поночі
Солодко.

23.07.2018

Ніжносте, перепроси!
Стань мені за осу –
Надокучай, жали,
Бо
Жаль в мені.
Жити без тебе ні...
Нібито наяву
Вулицями, містами...
Ставна ж бо до очей!
Чуєш мій клич, ачей,
Чи заблукала?
Прикро.
Мчаться лукаві дні.
Багнеться простоти.
Мечеш мені: прости!
Мальвами прорости!
Хтось насадив їх тут,
Перевернувши сірість.
Я б не повірила в
(Міра мого добра...
Міра в мені краси...)
Те (не любила їх),
Що так буває.
Але ж буяє і
Це не моя вина.
Ні, не моя вона,
Як не моя заслуга,
Що
Ти для усіх одна
І для усіх усе.
Тільки тебе в мені
Не вистачає.
Ніжносте, перепроси.
Я (не зі зла) прощу.
В місті нечастих трав,
В миті квітчастих вулиць,
Звично, як вдих і видих
Чи як обридливість лиць,
Ставна ж бо і проста,
Терпко в уста цілуєш,
Стань за нестерпність же!
Жити без тебе – ні...
Мечеш квітки до ніг.
Вжаль мене за усі
Прикрі жалі.

11.07.2018

Надщерблене небо літеплом повного горизонту,
Як медом у молоці, напоює змучений день.
Приходять думки, кульгаючи, наче вернулись з фронту,
І просять мене чимдуж колискових співати пісень.

Ой люлі, ой люлі, вже під стріху злетілися гулі
І стишена днина пурхає, лічить собі години.
Пірнають у пух, забувшись, битви думок минулі.
Ой люлі, та й люлі, не тривожте цієї дитини!

Лиш роси, дурненькі, що до ніг мені туляться щиро,
Відсвічують золото меду й монетно котяться в ніч.
Надщерблене скраєчку небо готує літепла миро
На день догораючий, що стікає примарно з пліч.

29.06.2018

Вдаряються об вітряне крило
Високі чола нашого мовчання.
А кожен червень, як нове повстання
Супроти певності, що щястя відбуло.

Падуть пелюстки, мов зів'ялі дні.
У запитаннях оклики змістились:
Люби́ть мені чи не люби́ть мені?
Ох, як ми неосмислено простились!

Ох, як непевно кружеляє мить,
Котру життя ромашкою зриває.
Бунтує червень і єднанням снить.
Та що йому на долю випадає? –

Високі чола, вітряність, віки,
Імен відлуння, перехрестя й годі,
Останній доторк теплої руки
Й сліпучі цілі, змінені відтоді.

Збентежиться аж надто звичне Ю!..
А далі – грім і оклики, й мовчання.
Я вбережу лиш усмішку твою,
А червень вбереже твоє кохання.

15.06.2018

Я кажу, мені без тебе легко і солодко, і співається, кажу. А він мовчить.–
Я кажу, – мені без тебе точно так, наче крила шкіру прорізали, тільки лиш не пече.
Я кужу, – тепер я надихатись можу і пестить сонце, і не затуляє твоє плече...
О, кажу, яка лагідна оця мить, що без тебе, яка коротка, та лагідна мить!

А він на мене дивиться і хмариться мені, й вітриться, і от-от почнеться гроза.
Що, мовляв, птахо волелюбна, ану, чи не розмокнуть крила від гнівного мого дощу?
А він либонь не збагнув, бідолаха, що у миті без нього – думку тільки про нього впущу.
А я либонь не збагнула, – це не хмарилося мені, це пробивалась його сльоза.

Я кажу, – мені з тобою, тільки з тобою солодко, і співається, кажу. Він слухає.
Я кажу, – мені з тобо... А він мене до плеча притуляє, і не вітриться зовсім, тільки легенько дмухає.

07.06.2018

В привідкрите вікно крадеться вечірня свіжість,
Околяса одежі торкає рельєфи шкіри,
І переклик жабиний до сміху лоскоче, ніжить –
Це у серця скарбницю природа кладе офіри.

Полудневої спеки відлуння вдаряє в скроні.
Тіло стомлене, непритомніє всьому суть.
Мрії-вигадки ароматом п'янким півоній
Під вікном моїм, під вікном моїм проростуть.

01.06.2018

Якби то з вашої вершини
Скотилась непідсильна брила
Так, наче розтрощило п'яти,
Так, наче вилетіло з шиби,
Так, наче визвірилось блиском
Під п'ятами несамовито
Холодне скло?

Розгнівана хмурю чоло,
Та стихаю.
Нічого як воно є
Не знаю.

Серед ночі, буває, сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Та частіше буває – не сплю. Тоді сумую помірно,
Споглядаю, як тіні на стінах танцють мені уклінно
І зітхаю, і поросят рахую, і вам сповідаюсь вірно.
Він мовчить.
Він помер ще до того, як я народилась,
Тож йому не до того.
Він мовчанням мені натякає:
Викладай у тирадах усю повноту пустого!
Ну а я
Не знаю нічого як воно є,
Тож продовжую про своє:

А краями моєї стежки сонтрава цвіте.
А снігами цвітіння моє замете, замете.
А подолки мого убрання набіло стерлися.
А з вершини котились брили, та у мене вперлися.

А все ж деруся, все ж деруся
Крізь ліс душі.
Бува, до джерела схилюся,
Та – в комиші.
Бува, попрошуся до раю –
Німе кіно.
Буває, акурат ступаю –
Впаду в багно.
І чула ж, дехто називає те місце – сад.
Яка оказія, Мадонно, сади тирад!
Там, певне, гнилість під ногами, плоди і біс.
А в мене голками вродило. А в мене – ліс.

Та, коли вдихаю на повні груди, –
Все живіше:
І пташині співи, і вогники раптової ночі у закритих повіках,
І ріки плюскочуть так, начебто ось вони тут, під ногами,
Гамірливі джерела.
Мироносні живиці моїх лісів...
Чепурні квіточки –
Дзвіночки...
Чую, як позіхають, втираючи у кольорові лиця
Краплі роси.
Перетікають миті.
Сонцем осушені – розпорошують у полудневий простір
(Ум... а... чмихаю, як від перцю) солодкавий пилок.
Фіолетово. О!
Свіжості такої вдихаю!
Розкриваю зіниці, охолола до всіх тривог.
Я засліплена. Бачу, на моїй руці
Чи то метелик, чи то павутинка.
Не сполохайте нас обох,
Доки прийде усвідомлення:
Так, прекрасно! Ось на моїй руці
Бог.

Серед ночі буває – сплю. Забуваюсь. Тлінно.
Зранку тішуся, наче іспит здала навідмінно.
А на днях – будувала плани, доволі картинно.
Все ж це добре, що все минає, марніє плинно.

Він чорнильно мовчить.
Зверху лягають аркуші, наче плити.
Він мене тут дечого вчить, –
Не істерити!

20.05.2018

Ще мить і зникну в мареві, як в сонця полум'ї.
Пекуча манить синява очей притомлених.
Лискучі язики набрались сорому
Чіплятись рукавів
Моїх.

Їх не спинить ні сміх, ні злива.
Я непевна, хитка, мінлива –
Простягаю поволі руку,
Мов вичікую муку.

Ворожи мені чорно, ци́ганко,
Королеву циганську видивись.
Я на бич прив'язала китиці –
Веселіше!

Затанцюй мені гнучко, ци́ганко,
Повтори мої рухи злюблені.
Що не вкрадено – те загублено,
Не шкодуй!

Та заплач мені звіздно, ци́ганко,
Пороси мою ніч озорену.
Простягаю в твою простягнуту
Золото.

Ой, лей!
Лей-лей!
Прудкіші за бич, бо дикі,
Гостріші за лезо зору,
Зрізаю долонею жало
Отих язиків.

Та падаю долу долі –
Се мрево, се стигма часу –
У миті згорає вічність,
Коли палка.

На піки нанизані чирви шляхів перехресних.
Ще мить і забубнявіють, і буде цвіт.
А ти по очах притомлених, а не по картах чесних
Наворожи мені світ.

14.05.2018

Він стояв як примара на тім мосту, весь прозорий і світлий.
Я боялась торкнутися крапель дощу, не проснули б!
Понад нами – нічного неба хвости – літали осідлані мітли.
Тятиву не куці руді купідони, а ягаті війська напнули.
Спалах.
Постріл.
Він пронизаний наскрізь вогненною квіткою.
Як ми досі не зібрали ще всього золота?
Скільки попелу! Скільки палючих бризків! Градусів
Скільки потрібно, щоб переплавити їх назад?
Голосно так не зітхали досі ані живі, ні мертві.
Квітка вогненна пускає коріння в його мерехтливі райдуги.
Я закричала би, я закричала би, я би...
Не осідала на нього чорнішим від чорного попелом.
І най би торкали мене ці краплі дощу, най би
Проснулась!
Час!
Весь прозорий і світлий, такого як він не пускають у сни задарма.
Понад нами звивались розлючені пси та відьми.
Я спіткнулась за крок до його спасіння, здирявіли очі й карма.
Дотліли прощальні квіти.

10.05.2018

Плине по небу пташечка,
Ріже вітрилом борозни.
Як ото – жити пошепки?
Як то – позбутись голосу?
Потайки сонце тішиться,
Птасі смішне розказує:
Небо на бурю піниться,
Буде казати казання.
Бозя насіння лускає,
Зубом громи розколює,
Та поспішай, щоб з бузьками
В гнізда ховати голови.

Ликом до лику стрітяться
Дрібність її з величністю:
Я поступилась сховищем,
Плину тепер до вічності.
Як блискавиця вкотиться –
Ризик вітрилу врватися.
Най ми не буде спокою,
Та не берусь ховатися.
Сонцю, посунься з обрію!
Плину питати в Боженьки,
Як то, позбутись голосу?
Як ото, жити пошепки?

07.05.2018

А я їй: свободо, осьо я! Не минай мене!
Огорни мене, синьоокая, доки небо плахтою не згорнулося!

Випила би тебе солодку, та не напитися.
Викроїла б тебе і латкою побіля серця – протяги стережи!
Тільки як біля тебе навстіж душу не прочинити?
Ти мені пошепки, а більш нікому-нікому, тільки мені розкажи.

Вивчила би тебе на пам'ять віршами, та не дай мені пам'яті!
Дай забутися і згубитися, і най не шукають, най!
Битися буду за тебе, як птаха з тінню наскельною,
Тож дай мені крил парованих, а більш нічого не дай.

Не дай мені за душею тримати ані гріха, ані праведності,
А як каменем вкотяться – за водою обох пусти,
Хай до берега чужого приб'ються, хай зачнуть береги рости,
Хай з гріха мого, з праведності – придорожні зведуть хрести.

Доки небо плахтою, синьоокая, не накрило нас –
Виборю собі хмари під ноги і безхмарне чоло.
І лице собі виборю, бо як же впізнаєш мене, минаючи.
І думки легкої. Та не візьму того, що було.

Тож я їй: свободо, осьо я, чепури мене!
Чи в прийми мене бери, чи заново народи,
Чи ріками живи мене, а чи пуповиною,
Чи покинь мене зрячою, чи осліплу за руку веди!

20.04.2018

Смійтеся з мене, зимові мої страхіття!
Я у зело увібралася – пишне, квітчасте.
Он позад мене гинуть сумні століття,
Рвуть коренищем історію на лахміття,
В небо возносять невпинного ліку віття
І зомлівають, мов перевдягання часте
Зморює їхню плоть.

Пуп'янками тендітними зашаріються
Голі, наче святі, гілки.
Що ж бо це діється?
Миті летять, пронизуючи дні-ночі,
Й раптом, звідки взялася лиш,
Ніжна пелюстка зронена
Вам доторкне руки.
Де ж ваші очі?!

Так відцвітають солодким, молочним квітом
Цілі епохи людини поміж людей.
Так угавають непевно розлогі віти
Кожного іншого й кожного, хто як всі.
Так усміхаються сонцю, стуливши тонкі повіки.
Так виглядає початок в самому кінці.
Так поневолює вічність, завмерши тихо.
Так, випадково, прекрасне – в твоїй руці.

15.04.2018

Нехай не день,
Нехай не ніч,
Нехай не підступи добра,
Нехай і не задвірки лихоліття.

В здоров'ї чи...
В хворобі чи...
Іще не час... Пройшла пора...
Дрібні квітки розкішного суцвіття.

А синь висить,
Тяжіє вись.
Всьому ще збутися колись, –
Читається у небі навісному.

Дрібні квітки.
Пашіє мить.
Розкішна злагода душі.
Нехай не ніч, нехай не день і не вірші.

15.04.2018

Ця сіра смуга нескінченних днів
І незліченних поворотів долі
Затягує рябу петлю поволі,
Притягуючи взір, що збовванів.
Дорога рушить всупереч ногам.
Весна засліпить всупереч повікам.
Ця сіра смуга тротуарних рік ам-
---ортизує
--------------міжсезонний
----------------------------------злам.

Квітує місто сценами магнолій.
Своїм "не вірю!"
Їм не псуйте
Ролі!

14.04.2018

А потім із мене посходили васильки.
Вже сон добігав кінця, як гроза насунулась.
Маленьке дівча, непричесане і смішне,
Зривало мене.

І я доторкалася небом її щоки,
Й вливалася у безодні очей довірливих.
І прихисток мій утілювався дівчатком,
А стома – початком.

Святі небеса, окропіть! Я віднині – ґрунт.
Хай п'яти її лежать на моєму серці!
Коли уві сні я іменем відживу –
Приходь наяву!

13.03.2018

Заговори до мене нині вітрами світу,
Із серцевини дерева життя витесаний!
Добра твого, твоєї ніжності милосердної
Пила би, упивалася б натщесерце жадібно.

Соками витікає веселість твоя, краплинами.
Як би то кожну крапельку увібрати у серце і змовчати?
Я – лиш маленьке пташа, що всілося на твоїх кронах,
Бо затишно, бо безпечно, бо можу знову молитися Богу.

І коли чую хрускіт зловісний – тихо собі щебечу,
Начебто небо лягає на плечі найсміливішого.
Скільки було висоти – вся перед нами знизилася.
Небо не падає! – брешу, даю тобі кисню і спокою.

І дослухаюся відповідей, відповідей не отримуючи.
І дорікаю кожному, хто викрикує мудре і радісне.
І ревную, і заздрю, і випурхую одкровенністю,
Бо не їм полоняти словами оцю найсвятішу землю.

А ти заговори до мене тихо і лагідно
Шепотом вітру, істинами заспокійливими!
Із серцевини дерева життя витесаний, –
Дослухаюсь таємниці цієї, упиваюся, змовчую.

23.02.2018

Досить безглуздо, здавалося б, зважувати думки.
Димкою дух розстилається з домішками квітковими.
Так невагомо, примарами мрії торкнуться руки.
Невипадковими.

Не промайни непомічено, згладжуй моє чоло!
В морі човни порозгойдує хвиля живої ніжності.
Ріки молочні вихлюпують все, чого ще не було,
Ген з-поза вічності.

Ні, не вичікують радостей, не поневолюють мить!
Рано, чи пізно, та зрушиться камінь на камінь покладений.
Он уже й небо розколоте. Чуєш, як хрумко гримить
Затишок крадений?

Димкою дух розстилається, килимом – домішок мрій.
Вирушити би на стрічу їм, знаючи, що не попросять.
Геть вже думки збожеволіли, наче примхливий рій,
Все ж – медоносять.

16.02.2018

А скільки тої правди поміж нами!
А скільки облюбованих речей!
Я досі не наситилась словами
І блиском ваших радісних очей.

Найкращі люди, найдорожчі люди,
Стрічати вас так млосно крізь роки!
Крилатий птах мої прошиє груди,
Пером торкнеться вашої руки.

Пером і зойком. О неосвятимий,
Глибокий усміх сивої душі,
В рясних морщинах й сподіваннях зримий,
Лягай мені любов'ю на вірші!

Погрішності вчорашніх інтонацій,
Облудливість беззастережних слів
Простіть мені! Позбувшись декорацій –
Мій дух в промінні вашому змалів.

Здитинілий мій дух крізь сиві очі
Впивається п'янким, забутим сном.
Ви знову тут, ці сни були пророчі,
Покликані випа́дком-чаклуном

Являєтесь, з самої серцевини
Мені знайомі, та щораз нові.
Найкращі люди, наших стріч години
Такі короткі, та такі живі!

04.01.2018