Осяйний, розкажи, як вершини ведуть попід хмари, як мирно там!
Нас до бою життя повертає обличчям і ми воюємо.
Одинокість, мов кітка, що вічноголодна, лишає на пальцях шрам,
Коли її з рук годуємо.

На плечах моїх – примха давнішнього спомину – досі тедло цих рук.
У дощах розперезаних нам народилися перші скупі обійми.
Згодом ми наснимось одне одному під колисковий стук
Розгалужень колійних.

Вже весна оббиває пороги, примушує сад цвісти,
Пробиваються паростки крокусів, наче листівка задавнена.
Ця весна – коліжанка невірна, рече мені мляве: прости
За дане вам!

Я прощаю її, бо бентежить раптовий цей сонця зблиск,
Що до нього, попри пошрамовані пальці, з котами виходимо бавитись.
Безперечно, із дружби з весною варто шукати зиск
І щорічно прискладувати.

Це – як лінія фронту, як міць оборони чи як вирішальний бій.
В міжсезоння я ближча до того, щоб здатися з білим крокусом.
Благо – небо моє войовниче, а ти – осяйний,
Бо провесень!

07.03.2019