Півцарства за коня до світла дня
просіюєш крізь сито сірих буднів.
Холодний подих листопадів-груднів
тебе на півцигарці зупиня.

Теплом морозним по руках тече,
вузлами в'яже, путаючи ноги,
а ти ідеш, тримаєшся дороги -
з плеча рубаєш. І через плече

так часто озираєшся туди,
де замість трьох - одну поставив крапку...
Попереду нові кінці й початки...
Бери коня, докурюй... Та й іди!

2012

На початку строфи без "жили" і "були"
Грудень кашлем грудним прориває тили
Відсьогодні -
За спиною відлуння ударів копит,
І по лісу густому полюють твій слід
Пси голодні.

Вовчі ями ховаються в лоні доріг,
З неба падають зорі, а з ними і сніг-
пунктири...
Очі колють стальні наконечники пік,
Сонце стало в зеніт - призупинено лік:
..."п'ять", "чотири"...

Хтось ударив у дзвін - грудень судить свій суд:
Наступає з фронтів, заганяє у кут
наче звіра...
Тихо шепчеш комусь: Сохрани і прости,
Бо нема вже ніякої сили нести
Божу віру!

Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати
Із понеділка. З нею ми мов сусіди:
Вчора приходила брала у борг до зарплати
(каже що скоро зима, а нема на що жити).

В неї подерті джинси і кльові дреди,
Осінь лабає блюз на моїй гітарі -
Любить футбол, критикує сучасних поетів
(вірші про осінь її вже конкретно дістали).

А вечорами ми дегустуєм пиво,
Топим кімнату у хмарах густого диму:
Осінь підвипивша, збуджена і щаслива
Лає політиків, що розвалили країну,

Вірить, що в світі ще можна усе змінити,
Тільки вже завтра (бо пізно і треба спати)...
Із понеділка (того, що закінчив літо)
Осінь гніздиться у вікнах моєї кімнати!

...Після того що завтра буде - уже давно
розраховано вектор і час для твоєї втечі -
Кілометри стерні у вузлах незакінчених речень
попливуть... І плювати на те, що під но-

гами твоїми зупиниться куля земна,
Ти ітимеш туди, де дороги назавжди закриті,
Де між римами сонце сідає і сходить щомиті
і нікого... Нікого... Нікого крім тебе нема...

Потягнуло осінню, потягнуло!
Збило з ніг скалічених на ходу…
Пасажири тиснуться
На задвірках місяця,
Контролери бісяться –
На біду!

Протягнуло осінню, протягнуло!
Сіро-жовтим зашморгом затягло…
Небеса колишуться,
Кляті музи тішаться,
Бо вірші не пишуться –
Як на зло.

Засліпило осінню, застудило
Від початку відліку до кайми.
У квартирі світиться
Ми шукаєм вихід ці
Три осінніх місяці
До зими…

Завше хронічно один
Вірші вдихаю і дим;
Вікон чужих маяки
Гаснуть, неначе роки
В тенетах вебу…

Зношені часом шузи
Хочуть дощу і грози,
Пальці – розбитого скла,
Струн і хоч трохи тепла –
Така потреба…

Серце зашите по швах
З п’ят закотилося в пах –
Хтось підглядає в приціл:
Куля врізається в ціль,
І знову треба

Кинутись до боротьби –
Встати з колін на диби,
Зціпивши зуби іти,
Хрест за собою нести
На восьме небо.

Перебираю днів шухляду:
На фотокартці вигляд ззаду –
Три на чотири.
Змітаю з підвіконня зиму,
Накритий небесами диму
В чужій квартирі.

Махати пізно кулаками –
Любов приходить із роками
І йде за ними…
Лишаються ватаги літер
Які попереплутав вітер –
І вийшли рими.

Стосунки наші нелогічні:
Комусь – минулі, мені – вічні,
Перипетійні…
Твої образи недоречні,
Мої запої безкінечні -
Анестезійні.

Все більше довіряю Богу…
Рюкзак лаштую у дорогу,
в яку – не знаю…
Вірші – це кара для поета…
Тебе шукаю –
Де ж ти?
Де ти?
–
Тебе немає!

В третій день повесні прилітають із вирію рими,
На душі щось паскудно від мулу вчорашніх образ.
І сьогодні, коли ми зробились вже зовсім чужими
Пару слів на прощання я хочу сказати до Вас.

Так, любити поета непросто – я все розумію:
Всі ці «вищі матерії», вірші про вічне, пісні,
Але знаєте, Пані, по-іншому просто не вмію
І без цього не можу це те, що живе у мені.

Просто Ви не зуміли мене зрозуміти спочатку –
Ви і гадки не мали про те, що я думав, чим жив,
А мені так хотілось, щоб наше маленьке дівчатко
Посміхалось мені (як же сильно цього я хотів!)

Було схоже на вас… Я б її підкидав би до неба,
Я б читав їй книжки, перед сном колискові б співав…
Але ж Ви розлюбили – Вам більше нічого не треба,
Вас уже не цікавить, все те що я тут написав.

P.S. Тож Ви кажете, Пані, що можна от так розлюбити,
Що мої почуття – це безглуздих дискусій предмет,
Ну а я от не можу, і довго ще буде боліти
Десь у грудях…
На цьому прощаюсь…
Самотній поет…

Злободенну таблетку-реальність
Кладу під язик:
Знову ранок приходить –
Від цього не краще-не гірше…
Ця проклята зима,
До якої сяк-так уже звик
Замітає сліди,
А із ними недопалки віршів.

У легенях гніздиться
Бронхіт і загублений дим,
Щоб зігрітись хоч трохи
Мугикаю ритміку блюзу.
Ця навальна зима,
Як одвічна причина причин:
Розібратись в собі –
Відшукати прощення і музу.

Небо кашлем вологим
На місто відхаркує сніг…
Ця зима, як остання
Із тих, що не буде ніколи –
Порозкидала нас
На сітківці колійних доріг,
Що вчорашніми днями
Біжать безперервно по колу.

Трохи-таки незвично, бо
Смугами руху зустрічного
Нас розкидало…
Тигр із биком зустрілися:
В місті, яке судилося –
Похолодало.

Закрижанілі вулиці
Попід ногами крутяться
Кожної миті.
В місті, де ще прописаний –
Кращі вірші написані,
І пережиті

Спроби втекти від вічності
Ген за географічності
Не за маршрутом…
Місто гіпнотизуюче
Я популяризую, ще
Десь мають бути

Декілька слів несказаних,
Фальші дилем розв’язаних
Всі – алогічні…
Гостем іду непроханим
Містом, в яке закоханий
Навіки-вічні

За п’ятнадцять хвилин від напевно до хтозна
Безуспішно шукаю сліди твоїх ознак,
Припорошених снігом і часом.
Розумію, що зараз вже трохи запізно –
В центрі міста за нами влаштовує тризну
П’яний грудень з розбитим анфасом.

За п’ятнадцять хвилин від сьогодні до завтра
Я сідаю із груднем, беру в руки карти –
Закладаю усе, що лишилось:
Пасажирський квиток на прискорений потяг,
Із мобільного кілька розмазаних фоток,
На яких ми так сильно любили.

За п’ятнадцять хвилин від до мене до тебе
Час біжить непомітно і знову нам треба
Поспішати, щоб потім чекати…
Ці п’ятнадцять хвилин наче шлях на Голгофу,
Але ми рефлекторні – звикаєм потроху
Проводжати, щоб знов зустрічати.

Разом з собачим холодом
Рими влітають в голову
Нові, але не новші…
В наші з тобою відстані
Осінь вплітає хтось… А дні
Стали на вічність довші.

Поперек горла вулиці
Автомобілі туляться
У неживій колоні.
Струни іскрять амперами
З грифу і дотепер… А Ми –
Зовсім вже телефонні.

Кнопка швидкого виклику
Включить початок відліку
Міжабонентських вражень…
Знову піде по колу все
І хтось дурнуватим голосом
«Поповніть рахунок!» - скаже.

У осені свої закони:
Дощем наповнює флакони
Чужого міста.
Руйнує стіни і пороги,
Кидає жменями під ноги
Банкноти листя.

Міняє, ніби, все на краще,
Птахів вистрілює із пращі
Крізь неба сито.
Сліди лишає на серветках
В старих поетах, і поетках
Незнаменитих.

Недофарбовані паркани,
В книжки закохані ботани,
Ти – Я – мовчання…
Дні на розп’ятті чи розпутті -
Роки студентські незабутні,
Та, вже останні.

Смак алкоголю, нікотину,
Цирозом вражено печінку –
Куди вже більше?
Сніг з листопадом у долонях,
Відтінок золотий на скронях…
І трошки віршів…

Сильні світу цього
Відкривають для осені тендер:
Зустрічають її –
П’ють дешевий портвейн із пакетів.
Все, як пишуть у книжці –
Приходить триклятий September:
Вже дві тисячі літ
Без запрошення і без білетів.

Кінострічку життя
Розфарбовує з сірого в жовтий,
Тридцять днів і ночей
Лізе в душу мою, паскуда,
Ну а потім на сцені
З’являється fucking жовтень,
І я точно не знаю,
Що завтра зі мною буде…

Відкриваю пакет -
Концентрую осінню палітру,
Цигарки подорожчали –
Спробую кинути знову,
Але це не важливо…
До тебе іду по вітру
From my “favorite” Глухів
На захід, до your Чорткова.

Розчинну каву
В холодний вечір
Втопи у морі
Води з-під крана,
Облізлі крила
Накинь на плечі
І вийди геть
За межу екрана.

Зітри майбутнє
З долоней світу-
Воно живе
В штрих-пунктирах ліній,
А завтра ранком
Віддайся вітру,
І разом з ним
Полетімо в ірій,

Бо ми із вітром
З одного тіста:
Він курить ганджу
І теж віршує,
На нього тисне
Бетонне місто,
Він бородатий,
Він не працює,

Він як і ти
Любить Manu Chao,
Він знав Фіделя
І Че Гевару,
Він п"є щоранку
Гірке какао,
А потім в руки
Бере гітару...

І ми не знайдем
Собі свободу,
Та, знаєш,
Гірше нам вже не буде,
Бо серед
Тисяч голів народу
Нам зустрічаються
Справжні люди!

Я - риба,
Уражена вірусом водних глибин,
Слуга Посейдона
Без права на голос чи крик.
Не схожа на решту
Без певних підстав і причин
В болоті, де риби
Для втіхи їдять інших риб.

Я - риба
Із вічним табу повертати назад,
Без рук з головою
Закована в срібло луски -
Я проти, коли
У воді електричний розряд,
І проти, якщо
В черв"яках зачаїлись гачки...

Я - риба
З програмою "Жити лише уночі",
Зацькована всіми
Хто міг, або просто хотів...
Звичайна рибина,
Яких на Землі тисячі,
Але із людською
Душею з минулих життів!

Безпритульні актори
Зривають останки куліс -
Під егідою часу
Театром хворіє епоха.
Ми з тобою уражені
Ним же виходим на біс
У надії, що нам
Із тобою повірять хоч трохи.

Перемелено все
Від розлуки до сірих снігів -
Наш сценарій написано
Кимось давно й нарочито.
Вже немає куди
Повертати, - та я б й не хотів,
Бо не знаю як можна
На світі по-іншому жити.

Бо афіші давно
Розіп’яті на плоті живій, -
Не кажи, що втомилась
Від цього дурного процесу:
Глядачі на місцях,
І на сцені облізло-пустій
Ми не граєм – живем!
Я - поет… Ну а ти – поетеса.

Ночі і дні
Розтасовуєш картами гральними
У рукавах,
Зазвичай не по масті і парами –
Шістки б’ють козир,
Бо тільки вони є сакральними,
В місті без назви
І з дуже дешевими барами.

П’яні поети
На площах, майданах і вулицях
Грають у вірші
З вітринами і перехожими,
Що у підземці
До пункту збереження сунуться,
І намагаються
Буть на поетів не схожими, -

Небо продажне
Подалось у боти і спамери –
Краплі дощу
Розривають мережу осколками;
Батько богів
Із Олімпу (тюремної камери)
Замість грози
В небо сипле блатними наколками,

І боже!вільності
Робляться теплими, ближчими –
Невідворотно,
Як фільтр при кінці сигаретному.
Рани й укуси
Знедавна зализуєш віршами –
І розуміє все більше,
Що ти з поетами!

Дерева стоять
край дороги рядами-рядками,
закуті в кору,
неотесані і дерев’яні -
свою наготу
прикривають листами-листками,
дерева стоять
величаво, а досмерті п’яні

вітри за спиною
заламують віти (чи руки)
деревам, які
покорились і просто змирились,
що ситий кобель
і його безпородна сука
помітили їх, і сліди ці навічно лишились

рубцями, які
розповзлися в усі усюди
по плоті живій,
та дерева ніколи не плачуть
(ну майже ніколи) -
дерева неначе люди:
страждають тоді лиш,
коли їх ніхто не бачить.

Сьогоднішні дні
За вчорашні ні разу не гірші,
За позавчорашні,
Та інші минуло(сто)річні:
В кишенях – слова,
В голові повний безлад - вірші,
І вітер попутний,
А інколи (завжди) – зустрічний.

Сьогоднішні дні
Починаються ранком чи болем -
Голодним і злим
У гуртожитку з префіксом «анти»,
Де йде дизінфекція
Потом (тире) алкоголем,
І тяжко працюють
Повії (тире) коменданти.

Сьогоднішні дні
Обіцяють, що далі буде…
Під впливом гормонів
Виманюють джина із пляшки
Не вірять в любов -
Поклоняються магії вуду -
Ліжка начиняють
Тротилом і ставлять розтяжки.

Сьогоднішні дні
По-злорадному якось сміються.
Шукають купівлі,
Продажі та нових замовлень…
Лаштуються йти
І, що йдуть назавжди клянуться -
А завтра приходять
У списку нових повідомлень.

Я іду по життю
Кораблем із дірявим вітрилом
І шукаю не скарб, -
А спокою від цеї регати
Мою карту матроси
За втіхи Тортуги пропили,
І лишили мене
Серед виру морів пропадати.

Я іду по життю
Без надії побачити сушу.
Вірні друзі-щури
Розробляють для втечі плани.
Я пливу навмання:
За фарватер рахую душу -
У мені заплелись
Паралелі і меридіани.

…Я б у вись полетів
Розчинившись в солодкому небі,
Долетів би до сонця
Байдуже з якого краю
На одну тільки мить, –
Вільний, наче Ікар помер би…
І хотілося б ще…
Та, нажаль, кораблі не літають!

Лети разом зі мною уперед,
Намотуй ниткою на пальці простір:
Ми - НЛО - інопланетні гості,
У пошуках незвіданих планет.

Наплюй на незашпилені ремні,
На чайник, що давно кипить в квартирі -
Сьогодні ми з тобою дезертири
На третій, чи якій вже там війні.

Пусти вперед усіх, хто мчить на «прю».
Візьми портвейн і рокові касети…
Остання догорає сигарета:
Лиши на пару тяг – я докурю.

Пробач усім, хто підійняв стволи…
Залиш вірші, які читати варто,
І пару чорно-білих фотокарток,
Про те, що ми колись-таки були.

І можеш дужче натискать на «газ»,
Бо ж наші крила не згорять в польоті...
Пропущені дзвінки і дні - на потім.
Сьогодні ми живемо тільки раз!

Прокушене місто
Не має куди тікати:
Розпатланий вітер
Під шкіру заносить морози, -
Хронічна хвороба
До крику вірші писати,
Чеканить слова
І ковта півлітрові наркози.

Прокурене місто
Піарить чиїсь реклами -
Заклеює снами
Екрани і мерзлі стіни…
Любов у кіосках
Купують на кілограми,
Обділені Богом
Самотні кретинки й кретини.

Прокурвлене місто
Ніколи не відпускає –
Навиліт по-черзі
Вистрілює дні і ночі.
Прямує туди,
Де давно вже нікого немає…
Шукає весни!
І мене за собою волочить!

Віршую дерева
У строфи безглуздих прогресій,
Слова і акорди
З паперу згрібаю у жмені.
Недоспані ночі,
Шляхом поминальних процесій,
Виходять на «біс»
І відходять в діряві кишені.

Крайнеба приходить
Світлинами в рамах віконних,
Мінздрав у цигарках
Мішає тютюн та порох.
Ховаються люди
У норах залізобетонних,
І вже невідомо напевно
Хто друг, хто ворог.

Провітрений вітер
Зриває вчорашні плакати,
Натягнуті струни
Не хочуть звучати без крові...
Потоптано світу –
Нема вже куди тікати!
У серце впиваються
Кулі свої-випадкові.

Заплакані рими
Блукають в останній ері,
Непрошені вірші
Сідають за стіл з порогу –
П’ють за упокій,
А розхристані подихом двері,
Рвуть петлі стальні
І віщують далеку дорогу,

Далеку дорогу
По сліду, або по вітру,
Туди, де не треба
Доводить свою провину.
Де кожний – поет,
Після того, як вип’є півлітру,
А потім стріляє,
Як правило, тільки у спину,

У спину, бо ж, Боже,
Ти є, чи нема, а хто знає?
Чи зможеш, Всевишній,
До них повернутись спиною?
Відчути, як залпом
Весь світ тобі вслід стріляє?...
Сто грамів свинцю,
Як прощення нести з собою…

Осінь проводить
Розтин півмертвого листя -
Скальпель на свіжій
Плоті карбує вічність.
Осінь шукає
Збігу часу і місця,
Щоб показати
Світу свою поетичність.

Капають сльози
У келихи каналізацій.
Їдуть за вітром
Дахи і порожні трамваї,
Осінь у душі
Заносить сліди пунктуацій,
Сніг і самотність
На скронях дерев лишає.

Осінь дарує
Вино і любовні сцени,
Вічне блаженство
В кабінках брудних туалетів,
В кожнім рядку
Замість рими - одні рефрени…
Осінь виводить
В останню дорогу поетів.

Мовчки постоїть,
Віддавши данину прощанню,
Неба похмурість
Спіймає очима сумними.
Трохи нервово
Закурить цигарку останню,
Богу помолиться…
І попрямує за ними.

Скислі осінні безглузді картини життя -
Втрачені мрії про щастя, як вищу межу.
Знов , як уперше, шукаю собі каяття,
Знов, як востаннє знаходжу - і далі грішу.

Хвора дитяча бездумна моя голова
Рими безплідні змішала з червоним вином:
Рана відкрилась - чорнильно-криваві слова
Мчать через грати клітинок і викидні ком.

Кволі розбещені п’яні облави дощів
Хочуть згасити цигарки вогонь і любов.
Вітер з долоні здуває шматочки віршів…
Осінь померти приречена – відлік пішов.

На околицях світу
Розплющує очі зима
Непочаті слова
Із нового рядка починає
Серед натовпу з мавп -
Ні одної людини нема...
На околицях центру
Про нас вже ніхто не згадає

На околицях світу
Міняють любов лихварі;
Через вікна відкриті
Виходять поети і стреси.
На околицях світла
Давно не горять ліхтарі,
А почтові скриньки
Відправляють листи без адреси.

На околицях світу
Лишились з тобою удвох:
В наших душах пропащих
Гуляє обідраний вітер.
Вже не вірим давно,
Що над нами не стеля, а Бог…
На околицях світу
Є тільки околиці світу.

Осінь нечутно
Проходить у світ крізь пальці,
Зорі і листя
По черзі лягають під ноги.
Місто чекає війни –
На своїй фотокартці,
Палить мости
І в вузли заплітає дороги.

Дощ бомбардує
Дахи без єдиного звука,
Вітер розносить
Хвороби в статтях газетних.
Кулі, які заряджає
В стволи розлука –
Завше влучають
В закоханих і непричетних.

Сірі малюнки
В душі і у вікнах навпроти,
Вічний касир
У маршруті запише: «прощання»…
Поїзд пішов:
Я шукаю тебе на дотик…
Хочеться вірить,
Що віра вмирає остання!

Птахи летять
Кудись за небокрай,
І вірші знов
Із серії прощальних -
Холодним поглядом
Мені душі не край,
І не бери
Акордів поминальних.

Птахи летять
Все далі, ген з очей -
Дірявлять безкінечну
Площу неба.
У цім спектаклі
Масок і ролей
За мною плакать
І тужить не треба.

Бо все життя
Прожито наче в сні,
Бо вже давно
В руках немає сили…
У пошуках
Останньої весни
Моя душа
З птахами полетіла.

І знову думками
Як факелами жонглюю
Пристрасть звірячу
Втамовує курва-дорога
Скільки живу –
То слова проти шерсті римую
Скільки не йду–
Все одно повертаюсь до Бога.

Нема перемог,
Хоча хочеться вже і програти...
Стрілкам годинника
Хочу сказати вже: „Досить!”
Плювати, що з тилу
Весна почала наступати –
Вистрілює залпом
Свинець і ранкові роси


Весь світ на диби -
За любов і ковток повітря,
На карті столиць
Оббиваю замки та пороги.
Життя – це одне
Безкінечне сталеве вістря,
Яке без упину
Лягає нам всім під ноги.

І кожної ночі
Один хтось навіки зникає,
І кожен світанок -
Вітається запахом трупним.
По сірих підвалах
У пошуках мрії блукаю,
Шукаю її...
І чекаю, що буду наступним.

Розлились березневі дощі кулеметними чергами
І надійна броня парасольки уже не врятує –
Захмеліла любов із весняними римами-стервами
Учорашні події під ранок нахабно цитує.

Пронесуться галопом вітри по задрипанках-вулицях
І природа себе із минулих років скопіює.
До перону востаннє моя електричка притулиться
Й назавжди з пункту „А” у кінцевий пункт „Б” помандрує.

...І роки пролетять ледь помітними хмарами-хвилями,
І якийсь божевільний художник колись намалює:
Як старенький вагон, що рахує години за милями
Залізницею днів до кінцевого пункту прямує.

У серці затаїлася печаль.
Гадюка-смуток перегаром душить,
Зимові сутінки закралися у душу,
А радість перетворюється в жаль.

Відкриті вікна випускають дим
Шкідливий і прокурений віршами,
Народжений холодними ночами
Від браку слів і недостачі рим.

І серце гріє лиш одна любов -
Надія, що завжди була і буде...
Хтось б"є у дзвін: йдуть на вокзали люди,
А я не йду - мій потяг вже пішов.

Під наглядом ночі
Як завжди не можу заснуть,
За позовом серця
Вірші недолугі римую...
Бродячі думки
Нерозумні надії несуть –
Калічать строфу
І слова по порядку ґвалтують.

П’яниці-дощі
Захмеліли і ллються вином,
А збочинець-місяць
Тихенько з-за хмар підглядає,
Як осінь зібрала
Вітри всього світу разом,
Приспала дерева,
І одіж з них тихо знімає.

Замріяний час
Зупинився на позначці „stop”,
А я не чекав
І, як завжди, не буду чекати:
Я буду робити
Іще не одну сотню спроб
На сірих листах
Недолугі вірші римувати!!!

Стомлене місто
Дихає важкістю днів,
Вкотре невдало
В буденності правди шукаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю.

В кожному дні
Відчуваю шаблонність подій,
В кожнмх очах-
Ідеали набуті з роками,
Створені купкою
Хворих статево "месій",
І подаровані світові
Тими ж шляхами.

Смерть-не кінець-
Це один з незакінчених снів...
Входить у звичку:
В буденності правди питаю...
Сумішшю рим
Із вина заборонених слів,
Знову і знов
До бар"єру життя викликаю!!!!

Мої уявлення - химерні,
Моє життя - шматок стихії.
Мої брати кати і вбивці,
А сестри - шльондри і повії.

Я сам запроданець і грішник,
Мої слова - у серці болі.
Мій Бог панує не на небі,
А потопає в алкоголі.

Йду по життю, мов по канату,
В душі лиш пустка і свавілля...
В мені страшний вогонь палає,
Ім"я якому - божевілля!!!

На зустріч осені
Мене вели шляхи
По карті зоряній
Вперед, в нові світи -
Всі справи зроблено,
Борги всі віддані,
Та не сказавши це,
Не можу я піти.

За тебе Богові
Молюсь я день і ніч,
Лише тобі одній
Всі вірші і пісні.
За всі мої гріхи,
За сотні помилок
Стаю навколішки:
Прошу пробач мені.

Пробач останній раз,
Пробач, бо маю йти -
Мене покликали
Химерні міражі...
Знай: я люблю тебе,
Ще хочу попросить,
Якщо не повернусь -
Кохання збережи!!!

Люблю!Люблю тебе до болю,
Люблю, як не любив нікого.
Люблю!Не каюсь і не плачу,
Що не умів любить до цього.

Люблю, коли ти в снах приходиш
І коли шепчеш ти, що любиш,
Люблю шукать очима очі
І випивать солодкі губи.

Люблю!Ці всі зірки на небі
Тобі одній до ніг кидаю...
З тобою хочу бути вічно -
Не залишай мене, благаю!!!

Люблю і від любові марю,
Не хочу лаврів і визнання...
Пробач за всі пролиті сльози
І подаруй мені кохання.

Думка за думкою скаче у танці,
Сльози-як засіб, щоб рани промити.
Мотузка на шиї, стілець під ногами,
І дим цигарковий-як стимул, щоб жити.

Портрет на стіні і прогнивші шпалери,
Розлука в вікно заглядає несміло.
На подіум вийшла розбещена тиша
Й за жменю монет продає своє тіло.

По краплі в безодню спливає надія...
Ікони розвісили соплі шовкові,
Розхристаний вітер сміється і плаче-
Мінорним акордом рве струни нервові.

Згадалось життя від початку до краю:
Одвічна біда-геморой і застуда...
Штовхаю стілець і донизу зриваюсь-
Любов не вмирає!-Вмирають лиш люди!!!

У світлі свічок-ліхтарів
Всесвіт мене хоронив -
На лаві поломаній,
В кутку під іконами
Я помирать не хотів.

Смерть викликала на бій,
Сльози котилися з вій...
Серце ще билося -
Вмирать не хотілося
В місті убивць і повій.

В обличчя дмухнув вітерець.
В тіло ввірвався свинець -
Зранений падаю,
Любов свою згадую...
"Боже, мабуть це кінець!!!"

Як гарно помирати одиноким:
Ніхто не плаче, не кричить і не рида -
Приємно вмерти нездійснившимся пророком
І не відчуть за хрест святий стида.

Відчути запах свіжого повітря:
Закрити очі і зробити вдих...
Востаннє я на цім жебрацькім святі,
Не прочитаю більше дум своїх.

Заплаче муза, рима зніме шапку;
Всі ланцюги порвуть святі сонети...
Буденність у відставку, лиш лірика сьогодні -
Час підійшов для похорон поета.

Ламаю звичний плин свого життя -
Тікаю від буденності світів.
Моя Земля не кругла, а плоска
І спочива на спинах у китів.

Я сам собі живу наперекір
І оголошую своїм думкам протест...
Я дисидент - борець гнилих ідей,
Повстанець, що розіпнутий на хрест

Я втомивсь від доріг,
Що одвіку лягають під ноги.
Я втомивсь від людей,
Що за гроші стають на коліна.
Я не хочу багатств -
Сто разів хай я буду убогий,
Моя совість - це Бог
І я є повноцінна людина.

Я не вірю тому,
Хто говорить, що він патріот -
Мене нудить від цього
Фальшивого патріотизму...
Я страждаю, коли
Зневажають вкраїнський народ
І ридаю, коли
На шматки розривають Вітчизну.

Я вклоняюсь тому,
Хто за волю готовий на все,
Хто шанує народ
І любить свою Україну,
Хто в бою за добро
Жовто-сині знамена несе
І готовий померти
На благо своєї країни!

Ти знаєш, як місяць
Запалює стомлене небо?
Як вітер з дерев
Обрива снігові обладунки?
Як добре мені
Віршувати лиш тільки для тебе,
І на губах відчувать
Смак твоїх поцілунків?

Як стрілки годинника
Маршем крокують по колу,
І шепчуть крізь тишу,
Що ніч майже вся пролетіла?..
Як падає одяг
Осіннім туманом додолу,
А розум дурманить
Розпечений жар твого тіла?

Ти знаєш, як ранок
Непроханим гостем крадеться?
Як хочеться час
В цей момент назавжди зупинити?
Як серце у грудях
Від щастя піднесено б"ється,
І хоче любити,
Тебе лиш навіки любити?!!

Я ненавиджу місто
Через те, що тебе тут нема.
Я ненавиджу долю
За те, що вона розлучила...
Я засуджений Богом:
Це місто - холодна тюрма,
У якій одягають кайдани
І спалюють крила.

І від болю різкого
Буває не хочеться жить,
І годинника стрілки
Завмерли на місці одному.
У самотні хвилини
Розірване серце болить,
А стриножені ноги
Шукають дорогу додому.

Перелітні птахи
Переплутали гнізда і сніг...
У холодному місті
Вмирають останні надії.
Павуки-кораблі
В"ють слизьку павутину доріг,
По якій іммігрують
Грабіжники і повії.

Відкриваю вікно -
Бачу лиш ворогів навкруги,
Стаю на коліна
І шлю сто прокльонів до неба...
Я зруйную всі мури,
Розірву на руках ланцюги,
І клянусь найдорожчим,
Що я повернуся до тебе!!!

Сміятися від того, що болить.
У полум"ї страждань і бід горіти,
Закутавшись від холоду в думки-
Цигарку за цигаркою курити.

Писати на снігу свої вірші,
Шукать навпомацки утрачене кохання.
Грішить на кожнім кроці, а за тим-
Молитись Богу до самого рання.

Змінити день на ніч і навпаки...
Закінчить фразу і поставить крапку,
Від променів цигарку прикурить
І спробувать почати все спочатку

Замало сили
Пережити ніч.
Нема натхнення,
То уже й не буде...
Горять вірші,
Запалені від свіч,
А в душу лізуть
Незнайомі люди.

Облудний вітер
Стукає в вікно-
В пустій кімнаті
Я та чорні тіні:
Говорим мовчки,
Пошепки мовчим,
І щастя віднаходимо
В курінні.

Нема нічого,
Лиш бездумний флірт,
Думки панічні
Ріжуть без наркозу-
На рани сіль,
А у горлянку-спирт,
Що вбереже
Від стресу та психозу.

Останній намір
Спробувать піти...
Остання радість-
Це закрити очі,
Послати все та всіх
І назавжди
Сховатись від життя
У лоні ночі.