збирай каме'ня — бий чужі шибки.
їмили щістя, думают, назавше.
воно тобі по серці, ніби рашпіль,
здоймає почування на диби.
пропащий.

надвоє тріснутий і юж пустий,
втекло у землю й заросло бур'яням.
навиворіт рукою босоркані
звернений нагло. а у спід рости
намарне.

вишиваний упоперек хрестом,
під шкірою носити аж до скону.
живи собі, бо ніґде не боронит
отой лукавий, що без чести, бог
з ікони.

запроси на мій похорон диригентів
німих і у білому.
нехай стоять між чужими могилами,
між віджилими,
мов на сцені.

засмикані палички десь там у повітрі,
ці червоні промені
літатимуть свистами пурпуровими,
не промовами,
щоб зігріти.

запроси на мій похорон музикантів
сліпих і з гобоями,
а яма нехай буде оркестровою,
хай основою
декаданту.

нехай грають коломийок сороміцьких –
всміхатимусь, чутиму.
відчуватиму, коли з псевдомуками
в шию хукають,
так по-світськи.

дратуватимуть йойками і сльозами.
але навіть мертвою
цих лестощів удаваних не стерплю я:
в лиця - мештами,
в їх маразми.

звірмо серцеві ритми - для цього потрібні двоє,
здихайся пилу у грудях, у венах - тромбів.
так, доведи, що насправді себе загоїв
там, де пустеля Гобі твоєї любові.

зріжмо канати страху і всі страхувальні троси:
тільки отак не тремтітимуть пучки пальців.
поміж торканнями ледь зростають чіпкі дорослі,
ті, що допевне знають про зими Вівальді.

про холоднечу пустки, в яку доведеться впасти
з білого сонця гарячого, власне, еґо,
щоби могли спізнати на дотик красу контрасту
згоди у мізках й відмови в ділянці стегон.

просто стрибаймо вниз і тримаймося вдвох за руки,
зваблені ризиком врешті здолати опір.
вільне падіння назавше змусить тебе забути
про монолітні опертя під наші стопи.

зриватися на крик не хочу,
так неохоче виштовхую пусте повітря –
сухе, як степові вітри,
стерильне.
неживе.
не вогке.
текстиль розмови боляче плести,
немовби,
кожна нитка слова втята.
як потерчата літери,
ножами тицяють язик.
я мовлю ще раз: ні на крик
зриватися не хочу,
бо обірву
останню нитку, що тримає
в мені людину, не німу.
зімну, зіжмакаю свій голос,
переламаю гучність,
до суті тихої діткнусь в спокуті
за крик, яким вагітніла.
зачатий болем -
розбита я -
та ним не визнаний ніколи –
кричати б.
лишив усподі
чужим
нерідним тілом,
що втримує шматки мене у цілім,
в єдиний вузол в'яже нерви,
щоб безперервно могли
рости в мені
і приголосні й голосні.
перейми. гейби.
зірвусь на рик.
на крик не хочу.
лиш так промовчу голосні,
бо ні, по-вовчи, не по-людськи
добути легше
краще
звук якийсь
як з пращі камінь.
і переріжу пуповину,
провину свіжу.



20.07.2023

ной ходив по воді
і пускав голубів,
ті шукали дахи замулені
затонулих домів,
що живими були.
не закликані гулі-гулями
голу_
билися в піну
і носили насіння
недозбираних соняхів
з чорних мінних полів.
ніби огріхи. о_гріхи!
перший гріх полетів –

ной ходив по воді
і топив голубів,
обернувши на воду вітряне.
ной палкий молодий
зазирав у дзьоби:
чи у волах застрягло вірою.
і чи матимуть сили
плазувати на крилах
дном піщаним,
барха_
намисти_
намитих кісток,
чи постанусть озябрені
в араратський херсон.

ной ходив по воді
і ловив голубів
гарпунами, на вудку, вершами.
мілиною бродив
і пірнав у глибінь,
та розмиті сліди, бо стерли їх
переламані пера.
нанизавши умер_
лихословити господа
за порожній ковчег,
тихо славити гаспида
за пожертви зі жертв.

ной ходив по воді
і сушив голубів,
почепив їх собі за спиною.
і немов золоті
видавались юрбі,
і здавалися знову мир_
ними врешті пишався
той, хто порухом пальця
на одвірках замулених
залишає фетиш.
і закликані гулі-гулями
голуби висихали в хрести.

ной любив голубів.


14.07.2023

контемпорарі найкраще танцювати у сутінках,
щоб і тіні могли танцювати на чорних вигинах
спітнілого тіла, ліхтаревих пілонах, вилицях
оголеного темношкірого міста. стильнючо так.

промені гойдалися б на дротах канатоходцями,
жахкими, непевними, як їхні бліді господарі,
наче їх за хтивими поцілунками заскочили,
непристойно смачними, розхристаними виправдано.

модернові запахи, рухи, відтінки, емоції.
пора, щоб дихати митями густо, часто, голосно,
ковтати чужі часточки повітря – це ж не збочення –
без огляду на світлофори на асфальті кохатися.

контемпорарі найкраще танцювати у потемках
на вулицях струнких, наче писані числа матриці.
з зав'язаними очима відчувати лоскотки
міста чутливого,
що тебе у темряві побачило.


13.06.2023

судомні дні щоранку, наче судні,
викреслюють мене з календаря,
і вирок передбачуваний - студінь,
і злочин, що розірваний снаряд
залежався задовго в мене в грудях.
а хто присяжні, хто? звичайні люди
з валізами осуджень і порад.


судомні ночі - заспані тривоги,
засапані, знервовоні, сумні,
такі короткі і, до біса, довгі,
відбитками металу на спині.
і хоч би крик, чи зойк, чи просто стогін...
зрадію страті – кращому з нічого,
мов добрій довгожданній новині.




12.06.2023

біле любить стерильність й
сонце
і не терпить червоні вина
ось тому по судинах-ринвах
безколірні течуть рідини
і у кожній малій краплині
оцет

ось тому опадають
з рожі
пелюстки неживі черлені
на камінні жаркі пательні
й білопухо до неба стелі
годувати щоб зграї
божі

біле любить ковтати
колір
ось тому ці руки холонуть
об'їдають легеней грона
білі миші й білі ворони
а до оцту всипають
солі


8.06.2023

поміж болями зимних вивихів,
поміж теплих, на диво, видихів
палахкоче зима між дірками,
тулить голову між одвірками,
і долоні пече мені,
не питаючи імені,
не звіряє відбитки на льоду,
не чекає, а чи слідом піду.

лупить зопалу
по потилиці
і на милиці
сипле попелу,
простягає:
"бери, іди
від біди до біди
по краю.
більш нічого для тебе не маю,
окрім сего страшного звичаю:

зимні щоки загріти гарячкою.
лячно?
лячно!
ти ба-но — лячно їй!?
ще й не виділа жаху голого!
обезболена снігу вколами,
онде маєш опертя вітрове
й сухостої, що були миртами,
і лискучу дорогу.
що з того, що не віриш у бога злого!"

"вірю: вивірки вив'ють гніздечка,
у яких мої діти зрідняться,
і луска опаде з плечей
і луною дощі: е-ге-геееей!
сонце лясне
завчасно
і рястом
щасна кровця
в полонці,
як оці,
заясніє на раз зелено,
бо живемо таки, живемо!.."

а наразі зимі цій забавкою,
доки хтось у мені не занявкає.





19.01.2023

розпочнемо назустріч рухатись рівно опівночі,
швидкість думки скоротить відстань й обом нагадає про потяги.
головне, не спинятись, інерції бути вірними,
крокувати крізь стіни, людей, понад зібганий час і простори.

на порожніх перонах, можливо, зустрінуть сумніви
і туман не дозволить розгледіти вогкість живого подиху.
нам належить вивчати теорію руху вчасного
і стократ повторити усталену практику бігу сходами.

скільки кроків потрібно, щоб стати насправді ближчими?
як довідатись, рук не простягши, наскільки довкола порожньо?
та зупинка на двох неминуче стає взаємною.
доторкнуся до тебе плечем і між нами зросте дистанція.




12.02.2023

світло вже не лікує від блимань прожекторів ляку —
гострі промені будуть довічно у тобі блукальцями,
бо ж лишень
день розвінчує міфи і голосно каже: не дякуй,
за розхристані груди і ртуть злого сонця між пальцями.
ти — мішень.

страх росте і вичікує мовчки змужнілої згоди,
наче ви з ним іще від народження були посватані
й дотепер
аж до першого ґвалту, до хрусту тривкої породи,
аж коли кожен атом кричатиме в розпачі матами:
я помер!

це злостиве мовчання навзаєм, ця болісна мука,
чи ж за віщось немислиме знову світила покарані?!
сотня зір.
ти ненавидиш їх, бо так легко лягають у руку,
коли маки цвітуть у тобі вогнепальними ранами.
перемир...

'я...

помер...




9.03.2022

Вулиця рогом б'є під ребро - додолу падаю -
льодом притулиться боляче сходжена, людом стовчена.
Скільки тобі ще солі на рани, скільки ладану
маю палити, аби не дивилась очима вовчими?

Вулиця ця не приймає мене недитячою,
брязкає вікнами, лупить дверима й іншими цяцьками.
Мабуть, гадає світ верне з колишньою вдачею,
там де єдині турботи: любити і вчасно гамцяти.

Вулиця знову нагадує, як було солодко,
як не боліли побиті коліна, всіяні цьомками.
Тільки надмірнощі ці пахли нелюдським голодом -
просто на вулицю іншу дико хотілося збочити.

Вулиця хоче мене народити, щоб заново
мати на прив'язі чемну, гладити ніжно по тімені.
Виросла бо давно з обіймів, і з твого лона я!
Скільки ще викиднів, чуєш, скільки потрібно ще викиднів?!






21.12.2022

розтікаюсь тобі попід ноги піском морозяним.
знаю, зліпиш мене, як і завше, докупи,
хай долоні пошерхлі і трохи затеплі руки.
ти ступатимеш м'яко, неначе в дитинстві – нозями.

хай розтану – не страшно, бо знаю допевне – знайдемось,
вмію вчасно шукати знайомі причали,
там бракує свободи і місця завжди замало,
та однаково зваблює правдами і неправдами.

знову будемо тицятись, тертись носами й ребрами –
поверхневі словами, думками тактильні –
аж до першої тріщини, браку в кістках мастила,
щоб по тому по інших причалах місцини жебрати.

але поки зима, не вбиватимусь, ні, прогнозами.
сніг також певним чином є трохи пісками,
я розтану, відчувши на спині слідів пентанграми,
а до того, щоб бути, мені не потрібні дозволи.





8.03.2023

на звороті моєї пам'яті –
насінини покинутих віршів,
не пророслі словами-зелами,
не набряклі вологою рим.
на звороті моєї пам'яті
осідають пилинами риски,
не завершені перекреслення,
не означені місцем крапки.
на звороті моєї пам'яті
наказово збуваються назви
неполущені ядра спогадів,
перехрещені тишею сни.
на кордоні тонкого й широкого
ріже скальпелем збудлива думка:
самострата звичайне явище
на звороті моєї зими.





12.01.2023

прикриваєш словами інтимні місця від болю,
свято віриш у правильний спосіб й дієвість звуку,
в те, що справді бинтами із літер сповиє пустку,
не ведися на міфи, вишукуй крапки і зголюй.


хай розтануть нарешті вербальні вчорашні смоли,
хай щелепи судомить раптовим свавіллям тиску.
вигрібай всі криві, й паралелі, й потяті риски.
роздягай свій язик і торкайся мого - він голий.




25.02.2023

мені інколи хочеться переселити тебе від себе на далеку відстань
в якесь містечко маловідоме,
яке ти так тепло і любляче називатимеш домом,
з яким не буде прямого сполучення й рідко їздитиме транспорт до мого міста.
мені, їй-бо, інколи дуже хочеться, щоб ти не був досяжним ні фізично, ні телефонно,
щоби було купа справ і не можливо було достукатися
до халупки твоєї особистості без дверей, вікон, ручок,
щоб направду помежи нами були реальні доконано досконалі й видимі, а не вигадані перепони.
мені, часом, до сверблячки у п'ятах прагнеться вже й негайно
твоєї абсолютної відсутності,
щоб в ній якомога довше бути, побути, набутися,
не заходячи на терикони, спільно сотворені, не дотикаючи спільних кордонів ні їх окраїн.
мені, буває, бажається стерти наші спогади, наче вони фальшиві, цілком притомно,
отак вивести значення твого імені, як тату невдале,
наче зроблене воно по юності/дурості, ну, бо клепки мало,
наче проявилося скрізь усередині стигматами, хоча зроблене зовні.
і ті проекції і потенції чаять ризики стати нав'язливими станами,
ідеєю фікс, мрією Маска освоїти космос,
в певні моменти мені навіть шкода нас з тобою дорослих,
тих, що попри усе, стали одне для одного бездоганними.




17.04.2023

Я розчулююсь,
чуєш,
тече поміж нами вода,
брунькування нових сподівань сповіщає:
минулось знечулення.
Недозрілим чуттям ще потрібен
міцний чотар,
бо долоні закриті,
вуста несподівано стулені.
Бо допевне весна ще блукає
у чорнім вбранні,
ще вишпортує з сонних очей
неполузані соняхи,
ще мене обіймає отак,
на зимовий манір,
не вважаючи студінь ні вмисним учинком,
ні огріхом.
І хоча
розговіння несе неминучість утрат,
а зустрічні дороги лякають людьми,
що зозулями,
крадуть місце й тепло
в найпалкіших
зі спільних багать –
я розчулююсь аж до потопу зіниць.
Я розчулююсь!




22.03.2023

без промоції сонні дзеркала не витягнуть простір назовні,
не подужають цівкою срібла зродити без світла проекції
не постійних, як сонячні зайчики в листі вазонів,
наших, зваблених рухом, очей. на догоду поетиці

розгортається день білосніжно промінням у тебе на спині –
уночі я писала на ній щось сумбурне без ком і без комплексів –
розгортається день, засинають під боком тварини,
що впізнавано голосно гралися звуками дикими в голосі.

і без певного місця для дому, без спільно означених точок,
до яких запровадять поцуплені риски з маршрутів насмикані,
ми зайців задля сховку тепла вигризаєм з вікон по-вовчи,
зігріваємо ліжко торканням, а стіни збентеженим диханням.



10.05.2023

що я мовлю тобі, коли наші слова спорохнявіють,
спорожніють на вмісти, і змістами знидіють букви;
коли речень побляклих облишимо зношені мантії,
коли значення їхнє осиплеться згаяним згуком?

що мені не захочеш промовити вголос, як отче наш,
а лише тайкома у повітрі накреслиш губами?
що камінням залишиться всподі, надбите потовчене
зашкарублими лишками давніх чуттів і прадавніх?

що однаково склеїть нитки павутиння обірвані
і на трохи шовковими зробить зв'язки поміж нами?
що за буква єдина з твого прекороткого імені
неодмінно в мені зазвучить безголоссям нірвани?



2.05.2023