У середу (8.08.2012) у вечірньому випуску новин телеканалу ТіВіАй побачив сюжет про конфлікт редакції обласної газети "Київська правда" зі своїми співзасновниками Київською ОДА та облрадою. З телесюжету виходило, що влада, котрій не сподобались критичні публікації на свою адресу, вирішила через суд відібрати газету у трудового колективу редакції. Інакше кажучи, офіційно вивести редакцію із співзасновників газети.
36 років роботи у "Київській правді" на різних посадах від кореспондента, до заступника головного редактора газети і особиста причетність до створення та державної реєстрації "Підприємства заснованого на власності об"єднання громадян "Редакція газети "Київська правда", сподіваюсь, дають мені право на свою точку зору на цей конфлікт.
З одного боку, хочеться висловити вдячність телеканалу за прагнення прийти на допомогу колегам у скрутну для них годину. З іншого висловити жаль з того, що жодна зі сторін конфлікту не наважилася розповісти тележурналістам всю правду про його справжні причини і витоки. А вони не такі уже й прості, як здається на перший погляд, і водночас, набагато приземленніші, ніж намагаються видати учасники протистояння.
Не переповідатиму всю історію однієї з найстаріших газет України , котрій 27 березня(2017 р.) виповнилося 100 років(!), про це чимало йшлося у самій "Київській правді" перед її "круглими" ювілеями, та й колеги на компліменти не скупилися. Я ж коротко спинюся на двох останніх роках популярної ще донедавна газети, котрі стали чи не найчорнішими у її біографії.
Все почалося з того, що у травні 2010 року керівникам нової влади, що прийшла на зміну помаранчевій, раптом здалося, що "Київська правда" приділяє недостатньо уваги керівній і спрямовуючій ролі біло-блакитної партії та її обласних очільників у житті пристоличного регіону. Губернатору Київщини Анатолію Йосиповичу Присяжнюку мріялось щоб мешканці області читали звіти і репортажі про здобутки його команди на сторінках обласної газети не три рази на тиждень, а хоч би п"ять. Та й щоденний наклад виданння не завадило б збільшити удесятеро. Щоб, так би мовити, дійти до кожного. Ці побажання керівник області не раз висловлював редакції сам і через своїх підлеглих. А доводи редакції про те, що такі тиражі і періодичнність вимагають подвійного, а то й потрійного збільшення витрат, а отже й фінансування, списувались на інертність керівників редакції. "Радники" Анатолія Йосиповича настійливо радили йому влити у редакційний колектив трохи свіжої крові і "зміцнити" керівництво "своєю" людиною.
Все б нічого, та от ковінька, за статутом редакції головного редактора затверджували загальні збори засновника редакції журналістської організації "Репортер". Втручатися ж у внутріредакційне життя, а тим більше, у кадрову політику, не дозволяла тристороння угода про співзасновництво газети, підписана ще на початку 2003 року своїми ж однопартійцями -тодішнім головою ОДА Анатолієм Засухою та головою облради Миколою Баранюком.
Аби дотриматись чистоти експерименту, керівництво ОДА вирішило побавитись з редакцією у демократію і відрядило на збори-сватання до трудового колективу редакції кандидата на посаду головного редактора добре відомого(якщо,
звичайно, так можна про нього сказати) у журналістських колах Вадима Долганова у супроводі тодішнього керівника свого галузевого управління Віталія Боровка. Характеризуючи гостя, пан Боровко у найяскравіших барвах малював його портрет. Вадим Панасович, мовляв, талановитий журналіст і досвідчений менеджер, за плечима котрого керівництво "першою кнопкою" вітчизняного телебачення, редагування "Президентського вісника", провідних газет Москви і Нью-Йорка. Про скандально відомий цикл передач "7 днів" на УТ-1, та стосунки з власником "газет Москви і Нью-Йорка" київським медіамагнатом Вадимом Рабіновичем, і про вже зовсім близькі стосунки з не менш скандально відомою екс-суддею Конституційного Суду та екс-міністром юстиції Сюзаною Станік, колективу знати було, звичайно ж, необов"язково. Для того щоб стати редактором обласної газети досить було й тісних стосунків з екс-Президентом Леонідом Кучмою. Тим більше,що колишніх Президентів не
буває. Але, що головне, Вадима Опанасовича рекомендує і всіляко підтримує сам Анатолій Йосипович. Під словом "всіляко" , звісно, треба було розуміти і матеріальний бік. Тож, мовляв, вирішуйте: або з Долгановим у світле майбутнє, або...
Альтернативу журналістам уявляти вже не було потреби. Вона їм була відома краще від обласного начальства. Виснажений трирічною судовою тяганиною за два поверхи у приміщенні однойменного видавництва, передані, до речі, редакції спеціальним рішенням уряду, хронічним безгрошів"ям, намаганням заощаджувати на всьому, у тому числі й на зарплатах, про які соромно було казати колегам-районщикам, гонорарах, відрядженнях, бензині для орендованого "Ланоса", колектив готовий був продати душу люциферу, аби виходила рідна газета. А Вадим Опанасович малював перспективу зі знанням справи і хистом Копперфільда. Газету виведемо до рівня кращих видань країни, зарплати підвищимо, сайт оновимо. Журналісти "чатитись" будуть щодня зі своїми читачами. Одне слово, Нью-Васюки відпочивають.Збори майже одностайно проголосували "за".
Уже буквально за місяць-другий багато хто з учасників тієї "чорної ради" щиро пошкодував за своє хвилинне потьмарення. Сівши у крісло головного, Вадим Опанасович, здається, геть чисто забув про свої вчорашні обіцянки, і, зокрема, про найголовнішу не перетрушувати кадри. "Чистки" розпочалися майже одразу. Одні, передбачаючи наслідки правління революціонера з борідкою Якова Свердлова, самі завчасно звільнились. Інших трохи потіснили, Третім запропонували "перекваліфікацію". Замість звільнених і "посунутих" приходили друзі і знайомі редактора по його колишніх професіях. У редакції, котру колись її працівники вважали другою домівкою, відзначали тут по-родинному всі радісні і сумні дати і події, просто спілкувались за чашкою кави, запанувала атмосфера підозрілості, страху, навушництва. Не всі зуміли пристосуватися до переміни клімату. Для декого, як приміром колишнього головного редактора Ірини Павловської, все скінчилось інфарктом...
Змінився й тон газетних публікацій. Губернатора тепер можна було зустріти не тільки на першій шпальті, а й, нерідко, й на внутрішніх. Прізвища обласних очільників з"явилися(чого раніше ніколи не було) у списку членів редакційної ради. Ба більше, редакція і влада стали дружити офісами і родинами. Сина Вадима Опанасовича Андрія призначили першим заступником голови облради. У редакцію пішло фінансування( у 2011 році 1,5 мільйона гривень). "Київська правда" стала виходити в кольорі, на добротному папері. У логотип газети повернули її радянські нагороди орден Трудового Червоного Прапора, котрого газета свого часу була удостоєнна за висвітлення трудової звитяги мешканців Київщини та бойову медаль "За оборону Києва". Щоправда, не всі читачі зрозуміли такі зовнішні і змістовні метаморфози улюбленої газети. Її тираж, замість очікуваного зростанння покотився вниз. Недовго тривала й ейфорія у стосунках редакції і влади. "Чорна кішка" між Вадимом Опанасовичем і Анатолієм Йосиповичем пробігла позаминулорічної осені. Спостережливі недоброзичливці головного редактора одразу ж пов"язали це охолодження із звільненням молодшого Долганова з посади першого заступника голови облради. Втім, Андрій Вадимович ще деякий час ще залишався депутатом облради і навіть очолював біло-блакитну фракцію у ній. Сам же редактор "Київської правди" пояснює переміни у ставленні співзасновників до нього і газети неадекватною реакцією губернатора на критичну публікацію про корупційні діяння керівника одного з управлінь ОДА. Втім, нещодавно у пояснення причин розриву газети з владою пан Долганов вніс певні корективи. Тепер,як стверджує юрист НСЖУ пані Котюжинська, відправною точкою протистояння слід вважати виступ газети з приводу маніпуляцій з обладнанням під час введення у експлуатацію обласного перинатального центру.
Реакція на критику одразу ж матеріалізувалась у призупинення фінансування газети. Гроссмейстер відповів не менш рішуче. З вихідних даних прибрали редакційну раду з прізвищами губернатора і
голови облради, а з перших шпальт видання їхні портрети. Натомісць, з номера у номер газета стала оприлюднювати факти з трудової біографії Анатолія Йосиповича та його владного оточення з неприхованими натяками на міліцейське та есбеушне минуле губернатора. При цьому автори публікацій, у тому числі й редактор, не особливо добирали слів для характеристики керівних осіб.Чого варті лише порівняння часів правління нинішньої адміністрації з періодом німецької окупації області.Здогадуюсь,що багато хто з читачів подумки солідаризувалися з таким трактуванням,але, погодьтеся, зі сторінок газети, у якій ця сама влада виступає засновником, звучить не зовсім логічно. Та й фактажем творці таких колонок теж не надто переймалися. З номера у номер переказувалися одні й ті ж посили, що при детальному аналізі можна кваліфікувати, як банальний автоплагіат, за який хтось ще й мабуть гонорар одержував.
При бажанні "героїв" цих "журналістських розслідувань" та з врахуванням нинішнього стану судочинста в державі, їх авторів могли б запросто притягти якщо не до кримінальної, то вже точно до матеріальної відповідальності. Однак, замість відстоювання честі мундирів, нехай навіть й міліцейських, в судах загальної юрисдикції, влада вирішила через Господарський суд Києва відібрати у свого кривдника те, що вона два роки тому так любязно йому подарувала газету . Щоправда, від колишньої "Київської правди" за час керування "кризового менеджера" нічого не зосталось. Замість двох поверхів на Маршала Гречка,13, котрі пан Долганов отримав у спадщину від попередників, залишився лише один, та й той редакція винаймала на комерційних засадах. Замість триразового виходу, газета спочатку стала тижневиком, ва далі й взагалі "півмісячником". Згадаймо прожекти про 300-тисячний наклад при п"ятиразовому виході, з яких все починалося у травні 2010-го. Своїм партнерам з поширення облпошті редакція заборгувала близько ста тисяч гривень. З колишніх 43 працівників на момент суду у штаті залишалося не більше десятка, з колишніх двох десятків творчих , серед котрих було понад півдесятка Заслужених журналістів України один(!?). Такий підсумок необмежених амбіцій і марнославства одних, помножені на владне всесилля і абсолютну байдужість інших
до прав і потреб громади Київщини мати об"єктивне незаангажоване, незаполітизоване джерело інформації.
Але й на цьому історія протистояння редакції "Київської правди" із співзасновниками газети не закінчується. ОДА та облрада рішенням сесії облради внесли істотні зміни до згаданої вже угоди про співзасновництво і, прибравши звідти всі згадки про трудовий колектив та, убезпечивши себе від подібного "чорного піару" пунктом про заборону журналістам зловживати свободою слова, передали право на випуск "Київської правди" комунальному підприємству "Поліфаст"(надто вже кортить владі напередодні виборів скористатися популярним брендом). А ще той самий Господарський суд Києва, котрий невідомо на яких підставах виніс суто філософський вердикт про те, що колектив редакції газети "Київська правда" не є колективом редакції газети "Київська правда"(!?), за поданням співзасновників виніс не менш одіозну ухвалу про відчудження у "Підприємства заснованого на власності об"єднання громадян "Редакція газети"Київська правда" його майна тих самих ордена Трудового Червоного Прапора та медалі "За оборону Києва", про які я вже вам розповідав...
Мораль цієї сумної історії можете додумати самі. До характеристики жодної зі сторін конфлікту це високе
слово жодним чином не підходить. Шкода лише "стареньку" "Київську правду", котра,за такої "палкої" любові і обопільної опіки, до свого вікового ювілею у своїй звичній подобі
просто не дожила.
Замість післямови. Здавалось би в сторічній історії газети можна ставити крапку. Але ж недарма кажуть, що історія іноді повторюється у вигляді трагедії або ж фарсу. У випадку з "Київською правдою" історія постала у вигляді трагікомічного фарсу. Після Революції Гідності постмайданна влада взялася "відроджувати" знищену папєрєдніками газету.До речі, в її 100-річній історії були лише два нетривалих періоди, коли вона не виходила: з вересня 1941 по листопад 1943 року - під час німецько-фашистської окупації та з серпня 2012 по вересень 2016 роки - під час хазяйнування в області прибічників Януковича (!) Але оскільки серед ініціаторів реанімації обласної газети опинились спадкоємці тих, хто кілька років тому її нищив, то й результат виявився відповідним. Діставши з шухляди припорошене пилом державне Свідоцтво і вихолощену від залишків колективної демократії і плюралізму думок тристоронню угоду, котра в результаті такої сокирної резекції стала двосторонньою(ОДА + облрада),а з врахуванням вимог Закону про роздержавлення ЗМІ, то й взагалі односторонньою, чиновники з обласної ради, переважно її опозиційного крила, приступили до випуску газети з колишнім логотипом, але далекими від духу і традицій сторічної "Київської правди" змістом і спрямуваннями. Вродовж кількох останніх місяців 2016-го року газета видавалась нерегулярно у форматі спецвипусків без оголошення обов'язкових для друкованих ЗМІ поточних і накопичувальних номерів, без оголошення передплати та реалізації накладу у кіосках союздруку. Можна лише здогадуватись яким накладом видавалась і як поширювалась нова "Київська правда".З січня 2017-го газета виходить тижневиком і зазначеним накладом кілька тисяч примірників. Про передплату і поширення вроздріб,як і раніше, не йдеться... Ось такими невтішними здобутками зустрічає свій столітній ювілей колись популярна у столиці і області, одна з найстаріших газет України. Сумно, але факт, правда нині владі не потрібна ні усна, ні друкована...
Втім, що стосується характеристики нинішньої "Київської правди", то це виключно мої особисті спостереження і висновки. Якщо колеги, котрі нині редагують і випускають газету, з ними не погодяться, то я готовий навіть прибрати цю післямову і додати до цієї історичної хроніки 100-річної "Київської правди" і їх погляд. Адже їм вирішувати чи є життя у газети після ста років, чи як сумно кепкують наші білоруські сябри - її душа відійде в... інтернет...

Березень 2017 р.

Перше відрядження і перші враження

Так уже розпорядилась доля, що з 96 літ своєї біографії,
майже чотири десятки з них газета «Київська правда» прожила
в еру Чорнобиля. Чорнобиль у нинішньому розумінні цього слова,
наклав свій незгладимий слід як на зміст публікацій обласної газети,
так і на долі моїх колег – журналістів і працівників редакції, став
розділовим знаком на «до» і «після». Як і в біографії людини, в
газетній біографії чорнобильської ери «Київської правди» були світлі
і темні смуги, щасливі і трагічні періоди.

Для мене особисто Чорнобиль розпочався того зимового ранку,
коли мені, студенту факультету журналістики шевченкового вузу,
тодішній головний редактор газети, світлої пам’яті Вадим Іванович
Дубенко, запропонував поїхати з агітбригадою студентської молоді у
моє перше відрядження у Чорнобиль, де тоді розпочиналось будівництво
атомної електростанції, котра мала стати найважливішим об’єктом
енергетики не тільки Київщини і нашої республіки, а й всього союзу і
навіть Європи. Так не зовсім знайоме мені, подолянину, слово Чорнобиль
вперше зайшло до мого лексикону. Моє знайомство з великою будовою розпочалось
із гамірного різноголосся, сміху, гітарного передзвону мешканців одного з
багатьох місць тимчасового проживання будівельників – селища «Лісове»,
котре й справді було лісовим, бо складалося із кількох великих армійських
наметів, з яких «давали прикурити» зимовому морозяному небу своїми високими
трубами чавунні та сталеві «буржуйки», а також десятків виконробських
вагончиків-теплушок та щитових дерев’яних будиночків, котрі утворювали
своєрідний лісовий бульвар. На думку приходили слова популярної у ті
часи комсомольської пісні :»Мы на край земли придем, Мы построим новый
дом, И табличку прибьем на сосне…»

Табличка «Селище «Лісове» була й справді прибита на сосні, а будувати
тут збиралися не просто дім, а цілий ядерний реактор і велике
багатоповерхове місто з такою красивою назвою Прип’ять.

Але все це буде у майбутньому, як і капсула з посланням до нащадків,
занурена у бетон котловану у врочистій обстановці за участю союзного
міністра енергетики П.С. Непорожнього та численних гостей з Москви
і Києва, як й перші «капітальні» гуртожитки на узліссі, інші знакові
об’єкти молодого міста будівельників і атомників. А поки-що переді
мною мерехтіло вогнями селище будівельників з бетонною доріжкою, що
простяглась у поліських хащах від селища до управління будівництвом ЧАЕС,
і яку з чийогось гострого язика чомусь називали «стежкою Хо Ші Міна»
З того першого «практикантського» відрядження до Чорнобиля я привіз
невеличку замітку-звіт про концерт агітбригади перед будівельниками
першої української атомної. І коли її надрукували у «Київській правді»,
я був безмежно радий тим «декільком рядкам у газеті» , задля яких,
як співалося у нашому журналістському славні, варто було три доби не спати…

Перші пуски і перші мільярди

Станція будувалась, приростала об’єктами і поверхами, як у згаданій мною
вже комсомольській пісні: «За ночь ровно на етаж…» «Київська правда,
як і належить обласній газеті, однією з перших повідомляла про початок
і завершення спорудження кожного більш- менш важливих об’єктів. Крім
мене(уже штатного працівника), активну участь у написанні цієї колективної
біографії станції і її міста-супутника робили мої старші колеги Олена
Борисівна Мандельбаум, Віктор Іванович Шанюк, Григорій Дмитрович Пивоваров,
Олександр Аркадійович Новак і мої ровесники Олександр Ілліч Болясний,
Василь Іванович Хрущ. Ну й звичайно ж, - наші талановиті фотокореспонденти
Євген Малютенко, Валентин Бондаренко, Ольга Думанська, Михайло Мосенжник.
Як зараз у пам’яті хвилююча і водночас тривожна подія – фізичний пуск
першого реактора першого блоку ЧАЕС того вересневого дня 1977 року.
Ні досвідчені вчені- атомники, ні монтажники-налагоджувальники
обладнання не могли достеменно знати і передбачити як поведе себе
атомне серце реактора, коли його активуватимуть урановми стержнями-збірками.
Зрозуміло, що з питань безпеки на цю подію не запрошували журналістів.
Ні київських, ні московських. Нам, обласним газетярам, пощастило більше.
Скориставшись суцільним ажіотажем довкола події, я і фотокореспондент
Валентин Бондаренко таки проникли до реакторної зали і могли спостерігати
як уранові «олівці» повільно занурються у черево реактора. Складніше було
із знімками. Фотографувати цей процес суворо заборонялось. І тут довелось
схитрувати. Було помічено, що голова державної приймальної комісії,
без дозволу якого тут нічого не відбувалося, Артем Миколайович Григор’янц
має деяку слабкість до фотоспалахів . Тож Валентину довелось поповзати
навприсідки перед чиновниками, блимаючи їм у вічі своїм «Ніконом».
Щоправда, потім нас все ж примусити проявити плівку у місцевій лабораторії
і пред’явити Артему Миколайовичу контрольні відбитки кожного знятого кадру.
Зате «Київська правда» таки вийшла з історичним фоторепортажем про цю подію.
Потім Валентин хвалився, що світлини з фізичного пуску першого реактора
у нього «позичили» навіть союзні видання…

Звичайно ж, мої колеги могли б розповісти свої історії і факти з біографії
великої будови. Приміром, про колективні обіди-планерки, котрі по певних
днях проводив у великій їдальні «Ромашка» легендарний начальник будівництва,
згодом Герой соцпраці Василь Трохимович Кизима. На них, як правило
запрошувались керівники будівельних і підрядних організацій, бригадири,
постачальники... Уявіть собі довгий обідній стіл в голові котрого, як
ведеться сидить «батько», а по обидва боки – за рангом решта гостей.
Всі мовчки сьорбають свій борщ і раптом тишу перериває не те, щоб
сердитий, проте досить таки рішучий і наполегливий голос Василя Трохимовича
про те, що така ось мехколона несвоєчасно поставила на будову кран, а
такий-то бетонний завод знову не в повному обсязі виконав заявку бригади
бетонярів… Я завжди дивувався, як може тримати у своїй пам’яті начальник
такої велетенської будови не тільки імена своїх численних підлеглих, а
й всі ті кубометри бетону, тонни арматури, всі ті виконані і зірвані
заявки і плани? Василь Трохимович всю ту інформацію тримав у голові без
будь-яких комп’ютерів та інших теперішніх гаджетів і давав їй раду.
На будові його за це не те щоб любили, поважали і шанували. Досить сказати,
що за чималої плинності кадрів на таких об’єктах, я пам’ятаю лише його
прізвище на цій відповідальній посаді.

А ще пам’ять зберегла образ керівника тресту «ЮТЕМ» («Південтеплоенергомонтаж»)
Володимира Петровича Токаренка. Вони навіть чимсь схожі були з Василем
Трохимовичем. Такі ж рішучі, наполегливі і вимогливі до себе і підлеглих.
І почуття гумору у обох було схоже. Досі не можу без посмішки згадати дотеп,
який нібито висловив Володимир Петрович на високій партійно-господарській нараді,
яку проводив партійний чиновник найвищого обласного рангу. Коли керівник
підвищеним тоном спитав керуючого трестом коли він нарешті введе в дію
важливий об’єкт? Той, трохи подумавши, з посмішкою відказав: «Все, что я
имею ввиду, я обязательно введу» . Щось подібне,розповідали, висловив за
аналогічних обставин і В.Т. Кизима, який на дорікання партійного бонзи
про надто повільне будівництво міського палацу культури зауважив, що
Володимирський собор не один десяток літ будувався, зате й досі стоїть…
Можливо не всі ці випадки насправді мали місце, але, як кажуть, легенди
ходять про великих. До таких справді легендарних осіб атомобуду я
відношу і добре знаних бригадирів арматурників Віктора Бокова,
котрого будівельники висунули кандидатом у депутати союзного парламенту
та його колегу – бригадира бетонярів Миколу Матвеєва. Ці люди знали собі
ціну і не плазували перед чинами. Все, що вони будували, здавалось би
радуватиме людей віки… Корінні прип’ятчани і численні гості міста назавжди
збережуть у пам’яті творіння керованих ними колективів, такі як
красень-готель «Полісся», кіноконцертний зал «Прометей», комплекс
річкового вокзалу над Прип’яттю, зручні для проживання квартали міста,
його рівні і широкі проспекти й бульвари. А головне блоки атомної, котрі
виростали, мов гриби у поліській пущі…

У квітні 1979 року перший енергоблок виробив перших десять мільярдів
кіловатів струму, з чим його тепло привітали найвищі керівники держави,
зводився третій і четвертий блоки, планувалась, проектувалась і навіть уже
будувалась друга черга станції. Репортажі, кореспонденції,
замальовки про це регулярно виходили на сторінках обласної газети.
Здавалось, так буде й надалі…

Якось, під час ядерної аварії на станції «Трі Майл Айленд» у США, я
поцікавився у одного з керівників експлуатаційників чи не може подібний
інцидент трапитися у нас, мій співрозмовник рішуче замахав руками:
Що ви, що ви, у нас таке неможливе! У нас система потрійного захисту,
техніка контролює людину, людина – техніку. Ніщо не віщувало лиха до
тієї трагічної ночі на 26 квітня 1986-го…

Прометей розгнівався

На прип’ятському майдані поруч з уже згадуваним кіноконцертним залом
кілька років поспіль милував око чудовий монумент герою і титану
Прометею(згодом його перенесуть з міста на територію станції), котрий
як свідчить легенда, не послухавшись всемогутнього Зевса, подарував
людям життєдайний вогонь. Зізнаюсь, вже тоді цей, прикутий до скелі
розлюченим громовержцем, титан,викликав більше якоїсь підсвідомої
тривоги, аніж оптимізму. Вогонь нікому не прощає безпечності, ні
Богам, ні Героям, ні, тим паче, нам – смертним…

Про причини найбільшої техногенної катастрофи написано і наговорено
вже томи документів, судових справ, белетристики. У тому числі й на
сторінках «Київської правди» у статтях і кореспонденціях моїх колег
Олександра Болясного, Олександра Новака, Григорія Пивоварова,
Василя Лісового, Віталія Заруди, Тамари Бойко,Олесі Дейнеко, інтерв’ю
з вченими, енергетиками-практиками,( зокрема й із засудженим до
десяти років ув’язнення директором станції Віктором Петровичем Брюхановим,
якого разом з кількома його колегами зробили крайніми у допущенні
до катастрофи), екологами. Ще більше буде сказано у майбутньому.
Нині ж, у тридцяту річницю трагедії, хочеться розповісти про тих
працівників пера і об’єктива, хто у ті критичні дні, не рахуючись зі
своїм здоров’ям і навіть життям включились у активну роботу з
висвітлення героїчної праці енергетиків, пожежних, будівельників,
міліціонерів, котрих ми звично іменуємо таким ємким словом -
ліквідатори.

Уже в перші після аварійні дні у редакції «Київської правди» було
утворено штаб , або як у нас казали менш пафосно – групи з висвітлення
робіт з ліквідації наслідків аварії (журналістам тоді не рекомендувалось
вживати більш точне і жорсткіше слово – катастрофа), до якого увійшли
головний редактор Віталій Тимофійович Заруда (а згодом і його наступник
на цій посаді – Іван Володимирович Чумак), його заступники Тамара Павлівна
Бойко, Микола Петрович Берник, відповідальний секретар Ірина Борисівна
Павловська, керівники ряду відділів і провідні журналісти. Не було
жодного дня, щоб на сторінках газети не з’являлись яскраві і змістовні
публікації - фоторепортажі, інтерв’ю зі станції, навколишніх міст і сіл,
котрі потрапили до зони обов’язкового відселення, з будівництва житла у
місцях компактного проживання переселенців. Тема Чорнобиля на багато літ
стає однією з провідних у газеті. Наші постійні читачі й досі пам’ятають
гостру публіцистичну статтю «Мародери» наших колег Тамари Бойко та
Ірини Павловської, у якій аналізувалися факти зловживання службовими
обов’язками і морального виродження окремих посадовців і працівників
(на жаль, і таких було чимало), котрі намагалися здобути власну вигоду
від всенародного лиха. А стаття Григорія Пивоварова «За шістдесят кроків
від реактора» і досі вражає своєю оголеною правдою у змалюванні
«гарячих» буднів ліквідаторів. За серію репортажів із зони ЧАЕС
заступник головного редактора газети Тамара Павлівна Бойко була
удостоєна журналістської премії «Золоте перо».

Збереглися в архівах людської пам’яті і блискучі фоторепортажі
із зони ЧАЕС, у тому числі й безпосередньо з четвертого енергоблоку
фотокореспондентів Дмитра Злобінського, Леоніда Добровольського, Михайла
Мосенжника чиї світлини нерідко прошиті спалахами радіації, формували
візуальну і документальну хроніку подолання наслідків катастрофи.
Впродовж багатьох післяаварійних років у газеті регулярно виходить
тематична сторінка «Чорнобильський вісник», натхненником і беззмінним
ведучим сторінки весь цей час трудиться ветеран редакції і завідувачка
відділом охорони здоров’я та з подолання наслідків аварії на ЧАЕС Олеся
Іванівна Дейнеко. Вагомий внесок у творення сторінки робили Володимир
Семенович Стрекаль, Станіслав Володимирович Орешкін, Василь Мусійович
Кравченко, Віра Остапівна Федорук, Зоя Кирилівна Шарикова, Валерія
Миколаївна Подолян, Микола Іванович Барсук, Микола Давидович Кравченко,
Василь Михайлович Тимошенко, Микола Олександрович Петрушенко,
Володимир Маркович Сало, Світлана Вікторівна Писаренко, інші мої
колеги. Ця колективна праця була гідно відзначена державою і людьми.
У 1995 році «Київська правда стала лауреатом конкурсу з висвітлення
Чорнобильської тематики, а наступного - редакція здобула грант
міжнародного фонду «Євразія» на видання інформаційно-аналітичного
бюлетеня «Чорнобиль-інформ», котрий друкувався накладом понад 30
тисяч примірників і безкоштовно поширювався серед ліквідаторів,
мешканців постраждалих регіонів. Бюлетень, редагований завідувачем
відділу редакції Володимиром Ткачуком інформував ліквідаторів і
постраждалих від катастрофи на ЧАЕС про новини чорнобильського
законодавства,проблеми його застосування на місцях, розповідав
про будні енергетиків ЧАЕС, котрі, незважаючи на руїни четвертого
енергоблоку, продовжували експлуатацію вцілілих об’єктів станції,
виробляти такий необхідний для їх безпечного функціонування струм.

Окремою сторінкою чорнобильської ери в біографії «Київської правди»
стало спорудження міста енергетиків і ліквідаторів Славутича,
котре рекордними темпами зводили у лісах на межі Київщини і
Чернігівщини посланці багатьох республік колишнього союзу.
Журналісти газети вели репортажі з нових вулиць і «національних»
кварталів цього наймолодшого міста України, що, як легендарний
птах-Фенікс відроджувалось з руїн і попелу замість спустошеної не
таким уже й мирним атомом Прип’яті. Хрещений батько міста і його
багатолітній голова Володимир Петрович Удовиченко став не тільки
постійним автором газетних публікацій, а й частим гостем
редакційного колективу. 26 березня 1988 року було видано перший
ордер на заселення квартири нового міста, що дало прихисток
десяткам тисяч енергетиків і ліквідаторів катастрофи. «Київська
правда», зрозуміло, не обійшла увагою цей хвилюючий момент.

***

Час – фактор невмолимий. Як писав у одному зі своїх віршів наш
талановитий композитор, поет і друг редакції Олександр Іванович
Білаш: «Все більше цвинтар забирає поля…». Багатьох із тих, кого
я тут згадав, нині вже, нема з нами.І Чорнобиль причетний до цього
не в останню чергу. Майже половині журналістів «Київської правди»
було встановлено різні категорії постраждалих від наслідків аварії,
а декому і різні групи інвалідності. Одним з перших розімкнув коло
журналістів-ліквідаторів наш блискучий фотокореспондент Дмитро
Злобінський, передчасно пішли у засвіти його колега по фотоцеху
Євген Володимирович Малютенко, талановиті журналісти,
лауреати журналістської премії «Золоте перо» Олександр Аркадійович
Новак та Григорій Дмитрович Пивоваров, колишній головний редактор
газети Віталій Тимофійович Заруда, наші колеги Олена Борисівна
Мандельбаум і Наталія Петрівна Скляренко, Станіслав Володимирович
Орешкін, Володимир Маркович Сало і Василь Мусійович Кравченко,Василь
Іванович Хрущ, Микола Давидович Кравченко,
Микола Васильович Коваль,Василь Михайлович Тимошенко...

У грудні 2013-го не стало активного ліквідатора, інваліда Чорнобиля,
Заслуженого журналіста України Олесі Іванівни Дейнеко. За кілька
днів до Нового року перестало битися серце нашого багатолітнього
заступника головного редактора, ліквідатора, інваліда Чорнобиля,
Тамари Павлівни Бойко. У липні 2012-го не стало й самої «Київської
правди» газети для якої ера Чорнобиля стала останньою у її біографії.
Хочеться сподіватися, що все, чим ми жили, про що ми писали, у тому
числі й зафіксовані нами факти і події ери Чорнобиля, було не марним
і назавжди збережеться не тільки в нашій пам’яті, газетних
підшивках і архівах, а й в історії нашої багатостраждальної країни.