Біло-блакитна влада тривалий час намагалась розправитись з газетою, що з деяких пір стала їй, немов більмо на оці.
Дні з червня 2010-го до серпня 2012-го року стали для редакції фатальними. Цей трагічний для "Київської правди" період описаний мною у статті "Орден і медаль на чиновницький мундир",котра у перекладі головного редактора міжнародного інтернет-журналу "Кругозор" ( Бостон,США), колишнього завідуючого відділом газети мого давнього товариша Олександра Болясного, побачила світ у цьому виданні під заголовком "Кара". Нижче подаю її в оригіналі.

У середу (8.08.2012) у вечірньому випуску новин телеканалу ТіВіАй побачив сюжет про конфлікт редакції обласної газети "Київська правда" зі своїми співзасновниками Київською ОДА та облрадою. З телесюжету виходило, що влада, котрій не сподобались критичні публікації на свою адресу, вирішила через суд відібрати газету у трудового колективу редакції. Інакше кажучи, офіційно вивести редакцію із співзасновників газети.
36 років роботи у "Київській правді" на різних посадах від кореспондента, до заступника головного редактора газети і особиста причетність до створення та державної реєстрації "Підприємства заснованого на власності об"єднання громадян "Редакція газети "Київська правда", сподіваюсь, дають мені право на свою точку зору на цей конфлікт.
З одного боку, хочеться висловити вдячність телеканалу за прагнення прийти на допомогу колегам у скрутну для них годину. З іншого висловити жаль з того, що жодна зі сторін конфлікту не наважилася розповісти тележурналістам всю правду про його справжні причини і витоки. А вони не такі уже й прості, як здається на перший погляд, і водночас, набагато приземленніші, ніж намагаються видати учасники протистояння.
Не переповідатиму всю історію однієї з найстаріших газет України , котрій 27 березня(2017 р.) виповнилося 100 років(!), про це чимало йшлося у самій "Київській правді" перед її "круглими" ювілеями, та й колеги на компліменти не скупилися. Я ж коротко спинюся на двох останніх роках популярної ще донедавна газети, котрі стали чи не найчорнішими у її біографії.
Все почалося з того, що у травні 2010 року керівникам нової влади, що прийшла на зміну помаранчевій, раптом здалося, що "Київська правда" приділяє недостатньо уваги керівній і спрямовуючій ролі біло-блакитної партії та її обласних очільників у житті пристоличного регіону. Губернатору Київщини Анатолію Йосиповичу Присяжнюку мріялось щоб мешканці області читали звіти і репортажі про здобутки його команди на сторінках обласної газети не три рази на тиждень, а хоч би п"ять. Та й щоденний наклад виданння не завадило б збільшити удесятеро. Щоб, так би мовити, дійти до кожного. Ці побажання керівник області не раз висловлював редакції сам і через своїх підлеглих. А доводи редакції про те, що такі тиражі і періодичнність вимагають подвійного, а то й потрійного збільшення витрат, а отже й фінансування, списувались на інертність керівників редакції. "Радники" Анатолія Йосиповича настійливо радили йому влити у редакційний колектив трохи свіжої крові і "зміцнити" керівництво "своєю" людиною.
Все б нічого, та от ковінька, за статутом редакції головного редактора затверджували загальні збори засновника редакції журналістської організації "Репортер". Втручатися ж у внутріредакційне життя, а тим більше, у кадрову політику, не дозволяла тристороння угода про співзасновництво газети, підписана ще на початку 2003 року своїми ж однопартійцями -тодішнім головою ОДА Анатолієм Засухою та головою облради Миколою Баранюком.
Аби дотриматись чистоти експерименту, керівництво ОДА вирішило побавитись з редакцією у демократію і відрядило на збори-сватання до трудового колективу редакції кандидата на посаду головного редактора добре відомого(якщо,
звичайно, так можна про нього сказати) у журналістських колах Вадима Долганова у супроводі тодішнього керівника свого галузевого управління Віталія Боровка. Характеризуючи гостя, пан Боровко у найяскравіших барвах малював його портрет. Вадим Панасович, мовляв, талановитий журналіст і досвідчений менеджер, за плечима котрого керівництво "першою кнопкою" вітчизняного телебачення, редагування "Президентського вісника", провідних газет Москви і Нью-Йорка. Про скандально відомий цикл передач "7 днів" на УТ-1, та стосунки з власником "газет Москви і Нью-Йорка" київським медіамагнатом Вадимом Рабіновичем, і про вже зовсім близькі стосунки з не менш скандально відомою екс-суддею Конституційного Суду та екс-міністром юстиції Сюзаною Станік, колективу знати було, звичайно ж, необов"язково. Для того щоб стати редактором обласної газети досить було й тісних стосунків з екс-Президентом Леонідом Кучмою. Тим більше,що колишніх Президентів не
буває. Але, що головне, Вадима Опанасовича рекомендує і всіляко підтримує сам Анатолій Йосипович. Під словом "всіляко" , звісно, треба було розуміти і матеріальний бік. Тож, мовляв, вирішуйте: або з Долгановим у світле майбутнє, або...
Альтернативу журналістам уявляти вже не було потреби. Вона їм була відома краще від обласного начальства. Виснажений трирічною судовою тяганиною за два поверхи у приміщенні однойменного видавництва, передані, до речі, редакції спеціальним рішенням уряду, хронічним безгрошів"ям, намаганням заощаджувати на всьому, у тому числі й на зарплатах, про які соромно було казати колегам-районщикам, гонорарах, відрядженнях, бензині для орендованого "Ланоса", колектив готовий був продати душу люциферу, аби виходила рідна газета. А Вадим Опанасович малював перспективу зі знанням справи і хистом Копперфільда. Газету виведемо до рівня кращих видань країни, зарплати підвищимо, сайт оновимо. Журналісти "чатитись" будуть щодня зі своїми читачами. Одне слово, Нью-Васюки відпочивають.Збори майже одностайно проголосували "за".
Уже буквально за місяць-другий багато хто з учасників тієї "чорної ради" щиро пошкодував за своє хвилинне потьмарення. Сівши у крісло головного, Вадим Опанасович, здається, геть чисто забув про свої вчорашні обіцянки, і, зокрема, про найголовнішу не перетрушувати кадри. "Чистки" розпочалися майже одразу. Одні, передбачаючи наслідки правління революціонера з борідкою Якова Свердлова, самі завчасно звільнились. Інших трохи потіснили, Третім запропонували "перекваліфікацію". Замість звільнених і "посунутих" приходили друзі і знайомі редактора по його колишніх професіях. У редакції, котру колись її працівники вважали другою домівкою, відзначали тут по-родинному всі радісні і сумні дати і події, просто спілкувались за чашкою кави, запанувала атмосфера підозрілості, страху, навушництва. Не всі зуміли пристосуватися до переміни клімату. Для декого, як приміром колишнього головного редактора Ірини Павловської, все скінчилось інфарктом...
Змінився й тон газетних публікацій. Губернатора тепер можна було зустріти не тільки на першій шпальті, а й, нерідко, й на внутрішніх. Прізвища обласних очільників з"явилися(чого раніше ніколи не було) у списку членів редакційної ради. Ба більше, редакція і влада стали дружити офісами і родинами. Сина Вадима Опанасовича Андрія призначили першим заступником голови облради. У редакцію пішло фінансування( у 2011 році 1,5 мільйона гривень). "Київська правда" стала виходити в кольорі, на добротному папері. У логотип газети повернули її радянські нагороди орден Трудового Червоного Прапора, котрого газета свого часу була удостоєнна за висвітлення трудової звитяги мешканців Київщини та бойову медаль "За оборону Києва". Щоправда, не всі читачі зрозуміли такі зовнішні і змістовні метаморфози улюбленої газети. Її тираж, замість очікуваного зростанння покотився вниз. Недовго тривала й ейфорія у стосунках редакції і влади. "Чорна кішка" між Вадимом Опанасовичем і Анатолієм Йосиповичем пробігла позаминулорічної осені. Спостережливі недоброзичливці головного редактора одразу ж пов"язали це охолодження із звільненням молодшого Долганова з посади першого заступника голови облради. Втім, Андрій Вадимович ще деякий час ще залишався депутатом облради і навіть очолював біло-блакитну фракцію у ній. Сам же редактор "Київської правди" пояснює переміни у ставленні співзасновників до нього і газети неадекватною реакцією губернатора на критичну публікацію про корупційні діяння керівника одного з управлінь ОДА. Втім, нещодавно у пояснення причин розриву газети з владою пан Долганов вніс певні корективи. Тепер,як стверджує юрист НСЖУ пані Котюжинська, відправною точкою протистояння слід вважати виступ газети з приводу маніпуляцій з обладнанням під час введення у експлуатацію обласного перинатального центру.
Реакція на критику одразу ж матеріалізувалась у призупинення фінансування газети. Гроссмейстер відповів не менш рішуче. З вихідних даних прибрали редакційну раду з прізвищами губернатора і
голови облради, а з перших шпальт видання їхні портрети. Натомісць, з номера у номер газета стала оприлюднювати факти з трудової біографії Анатолія Йосиповича та його владного оточення з неприхованими натяками на міліцейське та есбеушне минуле губернатора. При цьому автори публікацій, у тому числі й редактор, не особливо добирали слів для характеристики керівних осіб.Чого варті лише порівняння часів правління нинішньої адміністрації з періодом німецької окупації області.Здогадуюсь,що багато хто з читачів подумки солідаризувалися з таким трактуванням,але, погодьтеся, зі сторінок газети, у якій ця сама влада виступає засновником, звучить не зовсім логічно. Та й фактажем творці таких колонок теж не надто переймалися. З номера у номер переказувалися одні й ті ж посили, що при детальному аналізі можна кваліфікувати, як банальний автоплагіат, за який хтось ще й мабуть гонорар одержував.
При бажанні "героїв" цих "журналістських розслідувань" та з врахуванням нинішнього стану судочинста в державі, їх авторів могли б запросто притягти якщо не до кримінальної, то вже точно до матеріальної відповідальності. Однак, замість відстоювання честі мундирів, нехай навіть й міліцейських, в судах загальної юрисдикції, влада вирішила через Господарський суд Києва відібрати у свого кривдника те, що вона два роки тому так любязно йому подарувала газету . Щоправда, від колишньої "Київської правди" за час керування "кризового менеджера" нічого не зосталось. Замість двох поверхів на Маршала Гречка,13, котрі пан Долганов отримав у спадщину від попередників, залишився лише один, та й той редакція винаймала на комерційних засадах. Замість триразового виходу, газета спочатку стала тижневиком, ва далі й взагалі "півмісячником". Згадаймо прожекти про 300-тисячний наклад при п"ятиразовому виході, з яких все починалося у травні 2010-го. Своїм партнерам з поширення облпошті редакція заборгувала близько ста тисяч гривень. З колишніх 43 працівників на момент суду у штаті залишалося не більше десятка, з колишніх двох десятків творчих , серед котрих було понад півдесятка Заслужених журналістів України один(!?). Такий підсумок необмежених амбіцій і марнославства одних, помножені на владне всесилля і абсолютну байдужість інших
до прав і потреб громади Київщини мати об"єктивне незаангажоване, незаполітизоване джерело інформації.
Але й на цьому історія протистояння редакції "Київської правди" із співзасновниками газети не закінчується. ОДА та облрада рішенням сесії облради внесли істотні зміни до згаданої вже угоди про співзасновництво і, прибравши звідти всі згадки про трудовий колектив та, убезпечивши себе від подібного "чорного піару" пунктом про заборону журналістам зловживати свободою слова, передали право на випуск "Київської правди" комунальному підприємству "Поліфаст"(надто вже кортить владі напередодні виборів скористатися популярним брендом). А ще той самий Господарський суд Києва, котрий невідомо на яких підставах виніс суто філософський вердикт про те, що колектив редакції газети "Київська правда" не є колективом редакції газети "Київська правда"(!?), за поданням співзасновників виніс не менш одіозну ухвалу про відчудження у "Підприємства заснованого на власності об"єднання громадян "Редакція газети"Київська правда" його майна тих самих ордена Трудового Червоного Прапора та медалі "За оборону Києва", про які я вже вам розповідав...
Мораль цієї сумної історії можете додумати самі. До характеристики жодної зі сторін конфлікту це високе
слово жодним чином не підходить. Шкода лише "стареньку" "Київську правду", котра,за такої "палкої" любові і обопільної опіки, до свого вікового ювілею у своїй звичній подобі
просто не дожила.
Замість післямови. Здавалось би в сторічній історії газети можна ставити крапку. Але ж недарма кажуть, що історія іноді повторюється у вигляді трагедії або ж фарсу. У випадку з "Київською правдою" історія постала у вигляді трагікомічного фарсу. Після Революції Гідності постмайданна влада взялася "відроджувати" знищену папєрєдніками газету.До речі, в її 100-річній історії були лише два нетривалих періоди, коли вона не виходила: з вересня 1941 по листопад 1943 року - під час німецько-фашистської окупації та з серпня 2012 по вересень 2016 роки - під час хазяйнування в області прибічників Януковича (!) Але оскільки серед ініціаторів реанімації обласної газети опинились спадкоємці тих, хто кілька років тому її нищив, то й результат виявився відповідним. Діставши з шухляди припорошене пилом державне Свідоцтво і вихолощену від залишків колективної демократії і плюралізму думок тристоронню угоду, котра в результаті такої сокирної резекції стала двосторонньою(ОДА + облрада),а з врахуванням вимог Закону про роздержавлення ЗМІ, то й взагалі односторонньою, чиновники з обласної ради, переважно її опозиційного крила, приступили до випуску газети з колишнім логотипом, але далекими від духу і традицій сторічної "Київської правди" змістом і спрямуваннями. Вродовж кількох останніх місяців 2016-го року газета видавалась нерегулярно у форматі спецвипусків без оголошення обов'язкових для друкованих ЗМІ поточних і накопичувальних номерів, без оголошення передплати та реалізації накладу у кіосках союздруку. Можна лише здогадуватись яким накладом видавалась і як поширювалась нова "Київська правда".З січня 2017-го газета виходить тижневиком і зазначеним накладом кілька тисяч примірників. Про передплату і поширення вроздріб,як і раніше, не йдеться... Ось такими невтішними здобутками зустрічає свій столітній ювілей колись популярна у столиці і області, одна з найстаріших газет України. Сумно, але факт, правда нині владі не потрібна ні усна, ні друкована...
Втім, що стосується характеристики нинішньої "Київської правди", то це виключно мої особисті спостереження і висновки. Якщо колеги, котрі нині редагують і випускають газету, з ними не погодяться, то я готовий навіть прибрати цю післямову і додати до цієї історичної хроніки 100-річної "Київської правди" і їх погляд. Адже їм вирішувати чи є життя у газети після ста років, чи як сумно кепкують наші білоруські сябри - її душа відійде в... інтернет...