Ти одержима даймоном кохання,
Віддайсь йому, прийми солодкий гріх,
Коли жага тебе повалить з ніг,
Ошаленій від вечора до рання;

І темні сили хай довкола стріх
Тобі весною крутяться пізнання.
Цей час такий недовгий, мов змагання!
Програє той, хто побороти зміг.

Проклятий рай нехай не милить очі,
Бо ж насолода в пристрасті одній,
У ній іржа подібна позолочі;

Пожертвуй ним! спинятися не смій!
Відкрий для себе врешті чари ночі
Та цноту відітри, неначе гній.

Я спитав ім’я,
У відповідь: «Марія».
Яке цнотливе!

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

   Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
    Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
    Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
    Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

    Чи буває від природи так жорстока красота?
    Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
    Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
    Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

    Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
    Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
    Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
    Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

    Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
    Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
    А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
    Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

    Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
    Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
    Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
    А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

    Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
    Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
    Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
    Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

    Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
    Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
    Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
    Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

    Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
    Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
    Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
    Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

    З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
    І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
    Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
    Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

    Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
    Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
    Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
   Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Тут були жарти,
Тут були приязності.
Добрі ми друзі,
Хоч і сварились часто,
Хоч не завжди й ладнали.

Я всміхнувсь тобі,
І ти мені зненацька,
На єдину мить.

Косою косить
Цього літа дівчина
Молодих людей.

Оце похмілля.
Ніби півночі слухав
Пісні Джері Хейл.

ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…
І хто згада? Кому потрібна правда,
Похована в печері назавжди?
Я тут, а значить вже ніколи завтра
Для людства не відчине двері.
Це – мов прокляття.
            Для душі живої,
Що переможена й без зброї,
Приречена дивитися кінець,
Кінець того, що так їй було мило,
Заради чого віддала усю себе.
А там птахи колись були,
Співали пісню для Зорі,
Любилися, мов перший і останній раз,
Вони тепера всі пішли
В тіней країну, і для нас,
Для тих, хто поки ще живий,
Дивитися жахливо на їх трупи.
А все чому? Що я хотіла жити далі,
Хотіла того ж для людей;
Та грізний бог своєю дланню
Мене з небес штовхнув сюди,
До тих, кого люблю я так,
Щоб я дивилась на їх долю,
На їх нещастя і кінець,
Щоб і сама я з ними мерла,
Хоча мене не візьме смерть.
Хто б знав, що так Зоря сконає?
Живою кинуть в пекло це.

БУЛА ЛЮБОВ – ЇЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ,
Вона залишиться вся тут,
Її поглинули ці мури,
Вона не вирветься з цих пут,
Хоч як би не молила я
                    і люди,
Мій батько не поверне сонця
І Буря не зведе свій лук,
Щоб вразить проклятого Змія,
Який так легко сонце зжер.

Ти ніби мала за собою крила,
І я піддався чарам твоїх вій,
Щоби в коханні клястися одній,
Лише тобі віддати серце, мила.

І ця любов, неначе буревій,
Так легко все життя моє зломила,
Що і не знав був я, яка то сила,
Яких вона мені надасть надій.

Те почуття пішло в незнані далі
І я не знав як бути мені далі,
Куди іти, притулок де знайти.

Та ти вернулася в піснях цих ніжних,
Хоч спів не дав такої красоти
І він лиш відголосок слів некнижних.

Коли життя земного половину
Спокійно перетнув я без турбот,
Зустрів раптово знижечку на ціну

Рашистського я джерела скорбот –
То пряник був із яблучним начинням,
Якого разом кинув я у рот.

І був я вражений отим творінням
Режиму Путіна до самих сліз,
Бо пряник за добро воздав злочинням:

До шлунку, клятий, чомусь не поліз,
А зачепився деся у горлянці
І зовсім не хотів іти униз.

Тут почалися в мене дики танці,
За горло ухопився і скавчав,
І тягся до води в своєму ранці,

«Мершій! «Боржомі», де ти? Кхав-кхав-кхав...»
Та більшого не міг сказати потім,
Бо Господу вже душу віддавав.

Я червонів і заливався потом,
А всі довкола смішками ревли
Над «дурником німим» й «порохоботом».

О що би трапилось тоді, коли б
Не виблював я пряник із обідом?
То не знайшлося б трупу похвали,

Закінчився б поет з дебільним видом,
Від пряника прийняв би люту смерть,
І так валявся би отам підкидом,

Роздягнений, обісраний ущерть
Звичайними безхатьками з району,
А в тельбухах би була шкереберть.

Та вижив я, аби самим Законом
Всі тульські пряники заборонить,
Аби соломку їли ми солону,

А не оцю сухляву тверду гидь!

Із ревністю біблійного пророка
Я йшов на перепони по життю,
Без сумнівів, не давши каяттю
Ні разу замилити собі ока.

Аж ось прийшов кінець тому путтю,
А в серці лиш скорбота вирлоока
Й мені тепер вся та тропа широка
Походить на анатему буттю;

Й востаннє пісню соловей співає
Ось тут, на крутозламі двох світів:
Між тьмою небуття й життєвим гаєм;

Й мені не любо те, чого хотів.
Я, було, марив позаземним раєм,
А стрів руїну та прощальний спів.

Ти була, ніби ніжний подих раю
У найхолоднішу зимову ніч,
Що довгі пролетів часи сторіч,
Щоб нагадати щастя того краю.

А я, мов грішний Каїн зусібіч
Старався удостоїтись розмаю,
Що тамо, за парканами, безкрайо
Повів свою спокійно-чудну річ.

Та я лиш грішник – де мені красоти,
Загублені в струмках медових рік
Ще як гірські творилися висоти?

О ні, один віщун колись прорік:
Людина вкусить сі сладкії соти,
Коли шляхетно проживе свій вік.

Воскресла плюшка – всім радіти!
Сьогодні благодатний день:
Квітчаються деревні віти,
Птахи співають нам пісень
І сонце радощі дарує;
Покинь хутчіш ридати всує,
Бо булка ожила для нас:
Попрала пекарів пекарством,
І митарів пере митарством –
Хутчіш пускаємося в пляс!

Вона не підлягає тлінню,
Вертається та ожива,
Тож протиставте голосінню
Веселу пісню та слова
Усім кажіть привітні й щирі,
Живімо всі у вічнім мирі,
Бо плюшку не бере Аїд,
Сам Бог її благословляє,
Вона пожертвувала раєм,
Щоб нам віддати свій привіт!

Бо як Аїд побачив мертву,
Блиснули сльози на очах,
І не прийняв таку він жертву.
«Тобі би буть на небесах –
Промовив їй монарх підземний –
Для Смерті подарунок щемний;
Славетна будь межи богів!
Тебе я радо відпускаю,
А заберу до Мертвокраю
Твоїх натомість ворогів!»

І булочка, немов на крилах,
Покинула скорботний край
В усіх Престолах, Тронах Силах,
В обіймах лебединих зграй;
Її узяв сам Бог в десницю,
Поклав у золоту хлібницю,
Щоб жоден чорт не зачіпав;
Приставив слуги та почети,
Сказав святим узять кларнети
Та янголів звільнив од справ.

Всім раєм гопака вдаряли!
Сивуха, мандрики, кисіль, …
Співали оди, мадригали,
Музики грали звідусіль –
Три дні ні сну, ні просихання,
А все веселі святкування.
Воно й не дивно: плюшка тут –
Велика, свіжа та цукрова,
Духмяна і не паперова –
Немає, значить, більше скрут.

Та булці сумно на бенкеті,
Її не тішить спів святих,
Вона ж бо бачить: на планеті
Дитячий сміх давно затих;
Не світить сонце, гине птаство,
Посохлі квіти, мов монаство,
А люди скиглять, гомонять...
О ні, живим життя не раде,
Живим ніякої услади,
І плач лише з усіх занять.

Здійняла мужній голос: «Боже!
(Аж протверезів Адонай)
Мені на небі буть не гоже;
Живим потрібна – так і знай!
Мене витягуй із хлібниці
Та дай живильної водиці,
Бо світ людський – то є мій дім,
Без мене там одні турботи,
Не схильні люди до роботи,
Як не поїли перед тим!»

Та й нічого робить – пустили,
Дали в дорогу мідяка,
Позичили летючий килим
І їздового віслюка.
В один стрибок злетіла з неба,
Мов Афродіта чи ж бо Геба,
В красі дівочій молодій,
І повернулась в мертве тіло –
Усе засяяло, зацвіло,
Навколо все зраділо їй.

І так вернулася надія,
Вернулись віра та любов,
І та величная подія
Повчає людство знов і знов,
Що світло переможе темінь,
Що доброта, неначе кремінь,
Вогні запалює життя,
Що плюшка нас не полишає!
Тож будьмо радісним звичаєм
Її вславляти вороття!

Московська плюшко! (Пам’ятаю:
Колись ми звали так тебе),
Шматочку втраченого раю,
Перлино всього АТБ!
Померла ти раптово, люба,
І для усіх тяжка ця згуба,
Бо плачуть навіть вороги,
Що за москальство проклинали –
Язичні воїни й вандали, –
Гіркі всім стали пироги…

Усі боролися за назви,
Забувши про солодку суть,
І гоїли московські язви,
Поки роки її беруть.
Та перед булкою мертвою
Уже не тягне нас до бою,
Бо плюшку добру кожен їв,
Хоча б «московська» чи «паризька»,
«Міланська» та, чи навіть «ризька»;
І їли ми її без слів.

Та й бог з усякими містами!
Начхав на них з дитячих літ!
Та не досипати цукрами
І менше тіста всипать – ніт!
Таке не можна пробачати,
І мало винуватцям страти!
У пеклі зачиніть козлів,
Най біси їх товчуть киями,
До смоляної кинуть ями
І не жаліють хай котлів.

Як було, що я плюшку гамав,
Читаючи книжки в тіні;
Як обкрадав батьківський гаман
Аби змакнути у вині
Наступну плюшку після школи!
Та більше плюшок я ніколи
Таких не спробую смачних!
І вам таких не куштувати,
Хоч віддали би всі палати
І всі скарби земні за них.

А все тому, що чорт паскудний
Свою копійку поберіг:
Дав кухарям рецепт облудний,
А ті, вклонившися до ніг,
Пішли пекти погані плюшки;
І не тремтять у них же душки
Робити булочки малі,
Без цукру, на дешевім тісті
Та продавати їх у місті
За ту ж ціну, що і незлі!

Підступні! генії насилля!
Такий потворний глум чинить!
Нема душі, ні богомілля!
Вам зникнути б у ту же мить!
Та ви все робите злочинства,
Позбавили дітей дитинства
І плюшку нашу передчас
Згубили певно й безсумлінно...
Її! невинну, злотоцінну
Землі віддали – й світ загас!

І разом з тим народ убили,
Його на відчай обрекли;
Підняли бідних нас на вили,
Всадили задом на коли!
Бо плюшка – запорука щастя!
Так; не Наталка і не Настя –
Солодка плюшка та вино!
І хто би з нас, як обирати
Між булочкою та дівчати,
Дівчат не кинув би в вікно?

Та смерть найкращих забирає,
Й узяла зрештою її
У Царство Божеє безкрає
На вічні мири й спокої!
Вона ж у пам’яті навіки,
Хоч не розплющить вже повіки...
Та, смерте ця, не будь пуста:
Веди людей, повчай нащадків,
Онукам будь найтяжчим спадком,
Що їм не усладить уста.

І

Ой, наплодилося віршариків-піїток,
    Що страшно стало жить під їх убогий спів!
    Та хто би повалив бездарности стовпів
У світі, де повсюд панує недобиток?

    Невже маестро той закінчень і тропів,
Що настрочив один товстий сонетів зшиток,
Мов не поет який, а продавець відкриток,
    І за обгорткою всім змістом поглупів?

Та ні, ще гріше це: дурниця по канону,
    Адже й не розрізниш подеколи обман
Удало схований під буквою закону.

    Відвертим, друже, будь якщо вже графоман,
Бо очі милити ти зможеш лиш до скону,
    А потім все одно розвіється дурман.

ІІ

Король поезії з короною сонетів:
    Двох сотень близнюків, засуджених на смерть,
    Кастрованих пером і шитих в круговерть
Порожніх внутрішньо затяганих куплетів!

    І низьким гонором набитому ущерть
Владиці римувань та силабічних сплетів
Ніхто не дорікне зі словоблудних кметів,
    Бо він таки довів свою букварну вперть.

Лиш блазень весело за кожним поворотом
    Образливі співа йогомосці рядки:
«Нехай у царстві всім прославлюсь ідіотом,

    Та трон би дудочці віддати за гудки
Разом із гордістю й віршованим почотом,
    Адже у них, бодай, нові якісь гадки».

Ти співала для народу,
Дарувала пісні вроду
    Про Марію-діву.
І я слухав кожне слово,
Що із вуст твоїх виходить,
    Дивувався співу.

О Маріє, мати божа,
Чи краса такая може
   Бути на цім світі?
Чи така скорбота звуку
Не дарує тільки муку,
    А і щастя миті?

Діво, що передо мною,
Ти говориш слово болю
    Про мого месію –
Тож чому я не про небо
І не про благословенне,
   А про тебе мрію?

Я би слухав вічність цілу
Ті зітхання в твоїм співі
    За парканом раю.
Нащо всі плоди та зорі
В тім святім чарівнім хорі
    Як тебе немає?

Нащо райські всі принади,
Де живе безмірна зваба
    Божої співиці?
Чи не в тому все спасіння
Та пророків тих прозріння –
    Чути молодицю?

А коли це лиш примара,
Що мене випробувала
    На жаркім багатті –
Що скажу судді страшному,
Голос чий подібний грому,
    В час похвал і страти?

Я сказав би: «Боже милий,
Судде праведний, помилуй,
    Як мені ти вчитель,
Не позбав надії чути
Навіть у вогненних путах
    Слова сеї діви.

Ти повчав серед народу
Возлюбить людську породу,
    Як самого себе;
Я ж любив єдину тільки,
Та без себе та без мірки,
    Навіть більше тебе».

І господь би мні дозволив
У смертельнім пекла болю
    Чути голос щастя,
Бо він знає своє слово,
Пам’ятає ту домову,
    Що подарував нам;

І сидів би вічно в залі
Я між голосів і марів,
    Любих і тужливих,
Що мене би чарували
Навіть без райових далей,
    Без вагань у мріях.

Кінець осені,
А далі – невідоме,
Але ні страху,
Ні надії немає,
Тільки – печаль і туга.

Була би істина, та де її узяти,
    Коли тут кожен сам про себе гомонить?
    Он сидить сонетяр і хвалиться щомить.
Хто не вклонивсь до ніг, нехай будуть прокляті!

    А там професор наш, до слави має хіть.
Він критикам дурним розумні зичить мати;
Скажіть най щось йому – закине всіх за ґрати.
    Аби ж авторитет! Бо правда – тьма та гидь.

Не згоден я з таким! Є дійсне щось у світі.
    Покиньмо пустощі та разом працювать,
А суперечки нам – лиш Аріадни ниті.

    «Яка наївність – гах! Закрить в одній з палат;
Його сорочкою ви руки пов’яжіте.
    Такий нам утопіст ні трішечки не брат».

А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.