ЗОРЯ. ДОБРА БАГАТО В ЦЬОМУ СЛОВІ
Добра багато, а ще більш любові,
Такої що обійме цілий світ,
Мов руки матері й весняний квіт.
            А що лишилося від нього?
Де? Який в нім слід?
Воно ростануло, як ранок,
Як ранок, що обернувсь днем…
І хто згада? Кому потрібна правда,
Похована в печері назавжди?
Я тут, а значить вже ніколи завтра
Для людства не відчине двері.
Це – мов прокляття.
            Для душі живої,
Що переможена й без зброї,
Приречена дивитися кінець,
Кінець того, що так їй було мило,
Заради чого віддала усю себе.
А там птахи колись були,
Співали пісню для Зорі,
Любилися, мов перший і останній раз,
Вони тепера всі пішли
В тіней країну, і для нас,
Для тих, хто поки ще живий,
Дивитися жахливо на їх трупи.
А все чому? Що я хотіла жити далі,
Хотіла того ж для людей;
Та грізний бог своєю дланню
Мене з небес штовхнув сюди,
До тих, кого люблю я так,
Щоб я дивилась на їх долю,
На їх нещастя і кінець,
Щоб і сама я з ними мерла,
Хоча мене не візьме смерть.
Хто б знав, що так Зоря сконає?
Живою кинуть в пекло це.

БУЛА ЛЮБОВ – ЇЇ БІЛЬШЕ НЕ БУДЕ,
Вона залишиться вся тут,
Її поглинули ці мури,
Вона не вирветься з цих пут,
Хоч як би не молила я
                    і люди,
Мій батько не поверне сонця
І Буря не зведе свій лук,
Щоб вразить проклятого Змія,
Який так легко сонце зжер.