А що тобі? Порожнє слово.
Ти спиш спокійно вдалині
І зневажаєш, мов полову,
Мої замучені пісні.

Та я таки не сплю ночами,
Все думаю: як то було,
Чи ти змінилася з роками,
Чому в сей трапив я полон?

Ми були друзі віки-вічні
Чи тільки місяць або мить -
Чому ж ти голосом безличним
Сьогодні стала говорить?

Чи аж такі мої провини,
Що тільки погляд крижаний,
Що навіть не береш на кпини,
Що ти забула де я й чий?

Мені огидні милі фрази,
Ліричні відступи, надмір,
Тож правду мовлю й цього разу:
Я мру в скорботі, ніби звір.

Якби ж вернути те минуле
Або сьогоднішнє змінить,
Та твоє серце вже нечуле
І парка врізала ту нить.

Якби промовив бог із хмари:
«Вона твоя – бери навік;
Її краси не згаснуть чари,
Забудь із нею часу лік.
Як добрий пастир для отари,
Для жінки будеш, чоловік!»,

То відповідь була б: «Сатано!
Господь інакше заповів:
Для нагороди ще зарано,
Та й та – самий церковний спів;
Молитва, прощення й страждання,
І гнів, і заздрість, і пиха,
А ще – даремні поривання,
Жахлива смерть, людські змагання
І праця вічна та суха –

Лиш це земне, лиш це від бога,
Все інше – зваблення чортів;
Й тобі надовго неспромога
Змінити те, що не творив.

Лице прекрасне, громи з неба –
Сховати погань ти мастак,
Та я, лукавче, не простак.
Піди; мені цього не треба».
Мовчання мить, аж ось: «Дурак!»

Із ревністю біблійного пророка
Я йшов на перепони по життю,
Без сумнівів, не давши каяттю
Ні разу запорошить собі ока.

Аж ось настав кінець тому путтю,
А в серці – лиш скорбота та морока…
Й мені тепер всі відчайдушні кроки
Походять на анатему буттю.

Востаннє пісню соловей співає
Ось тут, на крутозламі двох світів,
Між тьмою небуття й життєвим гаєм:

Мені не любо те, чого хотів.
Колись, було, сновидів ясним раєм,
А стрів руїну та прощальний спів.

Суцільне пекло на стіні вбиральні
Й на самій стелі напис роковий:
«Хто мимо йдеш, годиночку постій,
Тут пав Тигран – мої слова прощальні».

А на підлозі скручений, сумний
Лежав митець, покараний безжально;
Полинув майстер у світи астральні,
Лишивши Маргариті послід свій.

Єдиний жарт смішний Кеосаяна,
Одна лиш кінострічка непогана,
Останнє, що з любов’ю він зробив.

А стільки планів ще було й бравади!
Належну смерть прийняв, нікчемний гаде:
Стулив гівняний рот лайна прорив.

Ти одержима даймоном кохання,
Віддайсь йому, прийми солодкий гріх,
Коли жага тебе повалить з ніг,
Ошаленій від вечора до рання;

І темні сили хай довкола стріх
Тобі весною крутяться пізнання.
Цей час такий недовгий, мов змагання!
Програє той, хто побороти зміг.

Проклятий рай нехай не милить очі,
Бо ж насолода в пристрасті одній,
У ній іржа подібна позолочі;

Пожертвуй ним! спинятися не смій!
Відкрий для себе врешті чари ночі
Та цноту відітри, неначе гній.

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

Чи буває від природи так жорстока красота?
Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.

Якщо писати буду магістрали
І витрачу силенну купу слів,
Як стало модно в наших піснярів,
Піддамся, певно, натиску навали.

Розчинений поміж сонетярів,
Складаючи банальні мадригали
На славу й честь мінливої кагали,
Чи називатимусь вождем співців?

А визнання так хочеться піїті!
Його бажання гонором зігріті –
Віддати би за лестощі талант…

Нехай в каноні знайдуться пустоти,
Хто ж догоджає запитам чорноти –
Міраж поезії, а не Атлант.