(шаїрі)

Тихо станеш межи нами в центрі людяної зали,
Бо бажаєш, щоби люди твої чари приховали;
Та не вдасться задум хитрий, адже вій твоїх кинжали
Нам красу твою відкриють, дивну вроду Тані Бали.

Хоч на самім краю світу заховайся від усіх
Ти отримаєш від долі тільки добродушний сміх,
Бо ж нехай тебе сам Ібліс від коханців би беріг,
Нас тебе знайти примусить райських обіцянка втіх.

Ти ж тікати не втомилась, хоч і справа безнадійна,
Все ховаєшся завзято невпокорена та мрійна
І юнацтво проводжаєш в гордощах своїх постійна.
Ох і панна недосяжна! Ох і діва самостійна!

Чи буває від природи так жорстока красота?
Все нас мучиш без упину, все твої мовчать уста.
Ти б сказала чи у серці заховалась пустота,
Чи уже кому ти вірна неприхована й проста.

Ми ж для тебе так багато присягалися зробити,
Нам би усміх твій чудовий – і уже були би квити;
Чом же ти від нас ховаєш раювання цього квіти?
Вірним лицарям даруєш тільки ти могильні плити!

Це не гожа поведінка з хлопчаками – так і знай!
Не достойна, отже, мати ти такий принад розмай:
Покохаєш таку дівку, а вона тобі: «Бувай!»
Що для неї ти не зробиш – буде кепсько все, гай-гай!

Що кажу я, навіжений?! Най пробачить Божа Мати!
Мені б цю тендітну паву хоч разочок обійняти,
Щоби вже про все забути, щоби знов одіти лати.
Хоч би як я не журився, очі в неї – мов блавати.

Ще би я страждав за неї дні та місяці, роки,
Навіть якби не подала вже ніколи мні руки;
А усі мої прокльони – це лиш усміхи гіркі;
Всі закохані вразливі, ну і ми ж таки такі.

Я б забрав її на небо, до чарівних садів гурій,
Щоби все було довкола вкрите кольором лазурі,
Щоби сяяв нам щоранку ніжно барвами Меркурій,
Щоби нас не досягали від землі нещастя бурі.

Пригортати чудну панну я хотів би у вогні,
Дарувати їй цілунки, ніжні дотики й шальні,
Їй віддати всього себе без вагань і без борні,
А як ніч настане темна... Я сказав би, але ні!

Тож чому така ти дика, все ховаєшся від мене?
Все стоїш посеред зали і цураєшся ти сцени;
Чом ти не надягнеш лаври чарівної Мельпомени,
Чом тобі не аплодує увесь люд заворожений?

Ти б трагедію зіграла, заспівала би разок,
Ти б упевненіш робила до тріумфу свого крок;
Бо без твого чарування нам життя, як злий той рок:
Не порадує, без щастя – а який тоді в нім прок?

Стань же сонцем нашим, Таню, що завжди буде сіяти,
Подаруй комусь надію за твої потрапить ґрати,
Зняти з тебе вже нарешті ці звабливі пишні шати
І тобою володіти та зробити з тебе мати.

Лоно твоє-бо не завжди буде приносити плід:
Всі старіємо ми, люба, зволікати нам не слід;
Вже пора тобі, крижино, розтопитись, наче лід;
Нову душу породити і порадувати світ.

Ми відходимо, кохана, та кінець вже недалеко,
Ти споганишся і в грудях вже твоїх не зродить млеко,
Парубки всі розбіжаться, відлетить з дитям лелека,
Щоб уже не повернути, та й потрапиш в руки Пеку.

Тож хапайся за можливість: обирай-но парубка,
Поки ти вродлива й мила, поки ти ще не бридка,
Поки є, що брать, скоріше, й не ховайся по кутках
Гордо вигукни «Евое!» після винного ковтка.

Не гордуйся і не бійся, йди до нас хутчіше, мила,
Ми гуртом тобі покажем, що сховалася за сила
В молодих обіймах ніжних; що за сила нас зродила
І яка приємна доля у людини, якщо сміла.

З нами станеш як привітна, ми візьмемо тебе в пляс
І ти будеш тацювати усе ближче біля нас,
Танцюватимем до болю, а коли вже прийде час,
Обирай собі по серцю, в кого більше з нас прикрас.

Може, навіть я прийдуся до душі твоєї, діво;
Може, навіть зачарую цим нехитрим щирим співом,
Що іде з душі натхненно, не оцінен справедливо
Та в собі замкнувся міцно, ніби схимник горделивий.

Я ж надіюся на диво. Подаруєшся чи ні?
Почекаємо ще трохи – є терпіння ще мені;
Ну а як відмовиш знову, утоплюся у вині
Чи поїду за три гори гордо верхи на коні.