Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він святим
І долі світу одним помахом вершить.
Всіх непокірних має право покорить,
А, якщо ні – то і зі світу всіх звести.
Країни цілі одним порухом знести,
Які не хочуть за його наказом жить.
Мільйони може він нещадно розтоптать,
Залити кров’ю, щоб піднятись над всіма.
На щастя, вічного у світі цім нема.
Йому, як іншим теж доводиться вмирать.
І всі ідеї, що носився з ними він.
І сам він також (то відомо всім давно)
Вже скоро стануть звичайнісіньким лайном.
Бо шлях такий пройшов далеко не один…
Був, кажуть люди, в давнину один народ,
Жив, як і всі народи, між своїх боліт.
Не чув про нього до пори весь білий світ.
Що людям пхатись в болота оті? Та от
З‘явився вождь у них. Плюгавенький такий,
Але жорстокий і підступний, справжній звір.
Не стало спокою в краю тім із тих пір,
Бо ж він за трон переживав постійно свій.
Всіх претендентів потихеньку прибирав.
Кого отруїть, кому вбивцю підішле.
Хоча маленьке та на всіх страшенно зле.
Вже скоро всіх, кого підозрював, здолав .
Став гоноровий, бо ж суперників нема.
Себе великим розумакою вважав,
Ніяких думок, навіть чути не бажав,
Тому і радників розумних не тримав.
Все тільки «Я» та «Я». І скоро той народ
У те повірив та молитись став на нього.
Але правителю було замало того.
Щоби насмішникам навкруг закрити рот,
Він на сусідів з військом відданим напав.
І ті вбивали, катували, грабували.
І задоволення від того, схоже мали.
Їм їхній вождь тоді іще милішим став.
А він на троні набундючений сидів.
Корона набік, аж на вуха наповзає.
Та він на те уваги зовсім не звертає.
Бо вже й над світом панувати захотів.
Йому подобалось, коли, після війни
Йому до ніг ворожі голови складали.
Від них смерділо та його то чарувало.
І за ті смерті він господарів винив,
Що не здалися, йому опір учиняли.
Були б живі, вражались величі б його.
А сраколизи так і бігали кругом,
Наперебій всі його велич вихваляли.
Тож він ще більше свого носа задирав.
Та свою «велич» розповсюджував по світу,
Все нові землі намагався покорити,
Щоб ті народи його «геній» осявав.
Якось до нього ясновидця привели,
Якого десь в якомусь краї захопили.
Про нього в світі вже давненько говорили,
Що, справді боги йому дар такий дали –
Майбутнє бачить. Тож правитель захотів
Його почути. Та й, щоб всі на світі знали,
Якого мудрого вождя би вони мали,
Якби він світ увесь, нарешті покорив.
Зі свого трону вождь глядів на мудреця
Та крива посмішка вуста його кривила.
Тож його велич оту мудрість покорила.
Йому й божественність вже, мабуть до лиця.
Отож спитав: - Ти, кажуть, бачиш майбуття?!
Скажи, чи буду я в майбутньому великим?
Чи то ім‘я моє прославиться навіки?
В чомусь великому продовжиться життя?
Мудрець спокійно так на нього поглядів:
- Так, і по смерті ти залишишся великим.
В чомусь величному відродишся навіки!
Легкою посмішкою, втім, вуста скривив…
Пройшли роки, прийшов вождеві смертний час.
Йому величне погребіння влаштували.
Перед розкішного палацу закопали,
Аби ходити, поклонятися щораз.
Ще час минув, нові правителі прийшли.
Про того скоро вже і забувати стали.
Навкруг палацу лісом все позаростало.
Не видно, що колись і люди тут жили.
Якось мандрівці пробиралися крізь ліс.
Аж чують, сморід, наче щось велике здохло.
І то недавно, ще до мумії не всохло.
Вони поближче підійшли, прикривши ніс.
Аж бачать, квітка величезна, вогняна
Росте між лісу. Звідти смородом і тягне,
Мов квітка смерть зусюди притягнути прагне.
Комах дзижчання з тої квітки долина.
Які літають, смерть притягує усіх,
Які уже у лапи смерті тої впали.
І відвертала квітка та, і чарувала.
Та хто би довго сморід витримати міг?
Подивувавшись, шлях продовжили ті свій,
Про дивну квітку стрічним всім розповідали.
Хоч і не знали, все ж правителя згадали,
Що відродився у великій квітці тій.