смерть це палка з одним кінцем

це звук що його чує одна людина
перш ніж назавжди перестати чути

це робітник який прибирає
приміщення після святкувань
і привласнює кимось залишені речі
він знає
по них вже ніхто не повернеться

смерть це не я
але кожна моя клітина
таврована смертю

17.06.25

життя наче вільне падіння
без можливості обирати напрямок руху

смерть на межі землі та повітря
миттєва

смерть на межі повітря та води
дає час на переляк

колона бризок виросте наді мною
і обернеться на камінь
а я зникну з очей

так моя смерть стане явною
так ти мене збережеш

15.06.25

сподівання непотрібні
нетерплячість зайва
всесвіт не дарувальник
а продавець
заплатиш — матимеш
а матимеш — заплатиш

воістину

трупи ворогів плистимуть рікою
вздовж берега
на якому сидиш —
дивитимуться на дно

кохана людина плистиме рікою
вздовж берега
на якому сидиш —
дивитиметься на тебе

твої діти плистимуть рікою
вздовж берега
на якому сидиш —
дивитимуться за обрій

володітимеш усім по праву
але здаля

володітимеш усім невчасно
поклавши свій час
на шальку терезів

дивитимешся на здобутки
невидющими очима
радісне сприйматимеш
як належне

а якщо хочеш стати
навсправжки щасливим —
покинь стоянку при ріці
вкради!

і вкрадене кинь в річку:
відомо-бо
як матимеш — заплатиш

04.06.25

зі свого сховку
зозуля завзято перфорує
нескінченну стрічку часу

у-ку — лунко
у-ку — прозоро
у-ку — моторошно

ніхто не може зупинити її
бо навіть власних дітей вона
зневажила

стрічка в'ється з-під вигнутого дзьоба
м'якими хвилями
вкриває краєвид

у-ку — млосно
у-ку — пронизливо-тунельно

а в кінці звуку — маки
світяться проти сонця

05.06.25

літак — невагомий
з чорної кістки різьблений —
тягне камінного шлейфа
і небо наді мною кипить

і тремтить мені голова
як коробочка маку
і пересипаються в ній
дрібні думки про смерть
і стає страшно тілу
аж пригинається до землі
де ще не випросталися
пересаджені помідори

але ж не звуку треба боятися

і кажу дитині війни
я
онучка дитини війни
щось про союзників
та ворогів

і мої слова такі схожі на інші
чужі давніші
що й відрізнити годі

і я така схожа собі на іншу
рідну давнішу
аж плакати хочеться

що нічого не змінилося
нічого не змінилося

15.06.25

пам'ять дерева мертва
але надійна
дерево цілком собі пам'ять
на яку воно спирається
але не воскрешає
яку воно береже
але про втрату якої не дізнається

моя ж пам'ять зовні
вона — це плетиво запахів
що належить місцю
тому ніколи не належить минулому
ніколи по-справжньому не належить
мені

про дім я пам'ятаю небагато
бо його запахи лишилися з ним
важко втримати в тілі на тілі
не належний йому аромат

мій теперішній дім схожий на попередній
запахами
старих дерев'яних меблів
вишні
горіха
акації

виходить що дерева
це і моя пам'ять теж

я вдома всюди
де й вони

05.06.25

ми сидимо з ним спиною до спини
з дня у день
і кожен займається власною справою

та коли я різко нахиляюся уперед
його голова закидається підборіддям догори
коли ж він сп'янілий завалюється набік
я падаю разом з ним

ми зрослися спинами
і це дуже незручно

ні я не соромлюся роздягатися
чи митися при нім —
він не зможе повернути голову аж так
аби мене побачити

я соромлюся боятися дивуватися та радіти
бо моє серце він чує
як своє

28.05.25

маю тепер
тепле опертя під спиною
капіж у вухах

блакитні звуки виростають
у блакитні дерева

блакитні дерева вкриваються
блакитними квітами

блакитні квіти облітають
лягають на землю

земля ними дихає
земля ними каже
поспи

28.05.25

хміль в'ється по цівках дощу

насіння кульбаби на хмарі проростає

нетля летить на спалах блискавки

вибухом грому
мене підкидає
неначе монетку

чоло — житиму
тило — не помру

28.05.25

серце-мак квітує

я впокорена його запахом
я оточена його кольором
маленька червона
усередині гойдливої чашечки

серце-мак квітує
вчасно але недовго
запах мерхне
колір блякне
згасла жаринка не гріє
я маленька зчорніла
у пастці

сонце каже
одна з багатьох
в сухостінній твердині

вітер каже
кричи

28.05.25

як молодий виноградний вусик
розгойдуюся наосліп
шукаючи опори

довіру викликає тверде
нерухоме ригідне

парадокс
бо саме таке не створене для обіймів
що ними виток за витком
оточую тверде
нерухоме ригідне

а тоді і собі твердну

любов — не опора
опора — не любов

але пам'ять про опору
теж є опорою
тому бережу її
усім тілом

28.05.25

біда
завітала до нашого міста

думаю
чи зайде до мене

зазвичай гадаю
що немає чого вже втрачати
а отже
немає чого і боятися

та насправді боюся

її сміху — найбільше
він вибухає як хрускіт гілок
коли вона бачить
нажахані очі навпроти

жах оголює душу —
наш єдиний дарунок від бога —
і той сміх розбиває її
наче скельце
на друзки

27.05.25

одна з бруньок на дереві життя
гостроноса луската
на позір суха

сонце не має пам'яті
тож не забуває і про неї

тепер це зелена пір'їна
на дереві що не птах
тепер це зелена пір'їна
на гілці поряд зі справжнім птахом

вітер січе їх нарівно
птах злітає
листок падає

віспина на корі —
слід того
чого ніяк не вберегти
від надмірних чекань

23.05.25

кожна квітка це кольорова кулька
що її розсікла на клапті-пелюстя
любов

її осердя ніхто не мав би бачити
окрім коханого
її запах мав би залишатися таємницею
поміж творенням і творцем

та вона легковажно пахтить на всю округу
серце мружиться від яскравого світла
а краї пелюсток кривавлять

якби не земля ув обіймах коріння
цей біль межової вразливості
був би нестерпним

23.05.25

хочу бути ніким
оточеною крейдяним колом
настільки малим
що здалеку воно здаватиметься крапкою

хочу бути ніким
без відтінку гордині
з тихою радістю минущості
з беззаздрісним поглядом довкруж

хочу бути ніким
нічиєю та ні для чого
грітися власним теплом
відбитим від стін та людей

хочу бути ніде
сосновим пилком у повітрі

23.05.25

довіра з першого погляду це не диво
а пастка тіла
що знемагає від туги по знайомому

це маска
яку змушую носити людину
відкриваючи їй усе своє життя
і яку вона притьмом скидає
у нападі задухи

бо тільки маски
миттю спалахують пристрастю
від якої більше диму
аніж вогню

тому й будую міст зі слів
не знаючи
де другий берег

23.05.25

розриваю промежину головою
краю повітря криком
висмикую волосся та душу
ламаю іграшки ілюзії сподівання
шарпаю книги шпалери тишу самотність
роз'юшую коліна чоло серце та спокій
розколюю простір та час уявне абстрактне
щипаю губи гризу нігті лікті насіння

живу-рубаю предковічний ліс
аби зростити екзотичну квітку

23.05.25

1

почуваюся в небезпеці
порожня дірява ніби сопілка
хтозна
може мене зробило якесь хлоп'я
для дослідження свого дихання
та світу звуків
вони вириваються з її отворів
наче хижі звірі вислизають
з-за ґрат клітки
ласі до тиші
ласі до тепла
вони вимітають своїми хвостами
мій останній спокій
такий схожий на пил
і несуть його на своїй шерсті
у широчінь

а ти — цілість
зціпивши рота
муркочеш ніби кошеня
пісеньку без початку та кінця
твій звук не вилітає наче куля
а кружляє пушинкою
яка носить в собі насіння
та шукає місцини
де б їй упасти

хочу притулитися губами до твоєї шиї
хай звук не блукає манівцями
хай проростає тут
у моєму горлі
хай залатає своїм триванням
його загроженість від світу
його власне зло

2

якщо думка тікає — не затримуй її
бо вона — немовби листок
створена аби збирати для тебе по дрібці
солом'яне світло
і вертатися до земляної імли

а восени стаєш деревом
яке пізнає бездумну тишу —
прозору та неспокійну як вітер
що висмикує тебе з корінням
з ґрунтом навколо нього
і несе мов перекотиполе
до найближчого виярку

і ось ти вже сама — думка
з якої земля випила сонце
а тоді викинула зі своєї голови

3

тіло не знає спокою
наче човен посеред хвиль
гойдається аж підстрибує
душа у ньому веслує навстоячки
без сну без спочинку
вітер бавиться її серпанковими шатами
але раптом лякається

на плесо спустився туман
човен — порожній

4

дерево не обирає
воно росте на захід та на схід
на північ та на південь
воно росте вгору та вниз

кожна його гілочка знає
що вона — дерево
навіть коли стає тонкою мов голка
і губиться у синій копиці світла
навіть коли не бачить себе
у примарному сяйві зірок

я ж лишила від себе цурпалок
що так міцно заснув
аж не чує
як безсоромні мокриці
лоскочуть йому черево

5

на стіні достигає колір сонця
сонцю так мало потрібно аби бути
кожна його смерть ілюзорна
а віддалення не означає відчуження
на сонце можна покластися
навіть його безтілесні кольори живлять
хоча і тепло його теж безтілесне
витягнене у тонку пружну нитку
скручене клубком у твоєму животі

на стіні вистигає колір сонця
лимонний медовий жовтогарячий
стають мертвотно білим
з товстими прожилками синіх тіней
в їхніх хащах зароджується ніч —
павутинка настільки тонка
що не рветься лиш під вагою снів

а що рождається в тобі
де завжди ясний день

6

є слова
промовляючи які
заперечуєш їхній зміст
кажеш "я мовчу" — і порушуєш мовчанку
кажеш "тут така тиша" —
і розбиваєш тишу на друзки
кажеш 'я люблю тебе" —
і переводиш почуття на рівень граматики
де існують підмет присудок і додаток
та простий зв'язок між ними
у цьому реченні додаток — другорядний член
а підмет — головний

слова це другорядне
але й таке що плодоносить

казатиму для того щоб було
а не зникало

7

я пропустила момент
коли бульбашку надимали
тож не потрапила досередини
тільки спостерігала збоку
як люди стрибають
у веселковому світі

коли ж ця булька луснула
я не зайняла черги до наступної
а стала перед дуплом старого горіха
вдивляючись у його темряву
може вона колись впустить мене до себе

озирнулася
чи не шикуються люди за мною

ні
все гаразд

8

хвиля набігла — хвиля відійшла
остання перед безвітрям

і стало просто
море як годинникове скло
риби як стрілки що завжди показують
правильний час
на дні морський чорт з ліхтариком на чолі
досліджує механізм

там звідки хвиля пішла
лишилася порожнеча
якраз мені впору

9

павук вдає мураху
метелик вдає листок
гусінь вдає гілочку
та я їм вірю
вони пізнали себе настільки
що стали здатними на обман

втеча або вбивство не принижують
малість не обтяжує
а вітер тільки підштовхує вперед

їхня сумирність сповнена гідності
а гідність проростає з любові до життя

смерть не лякає
адже їхні тільця
не гартовані випалом
перетворюються не на сміття
а на глину

яка знов оживає від декількох крапель дощу

10

всяке наближення має природну межу
любов це плече до плеча
а не серце до серця

шляху до сердець не існує
їм не потрібні гості та пожильці
вони заковтують ріки крові
та випльовують ріки крові
без спочинку без жалю до себе
серця не мають часу ані на що
окрім життя

все простіше зі шкірою
вона ввічлива вона конформна
вона запрошує до зв'язку
і часом проклинає серце за те
що так непристойно паленіє

емоції немов протуберанці
вихоплюються з дикого нутра
через очі ніс та рот

підставляю закрите руками обличчя
для поцілунку

я стану травою
і деревом
і кущем

навряд хто впізнає мене тоді
навряд хто побачить зблиск моїх очей
у зблиску глянцевого листя

певно це і є небуття —
невпізнаваність
та нездатність впізнати

це бентежить мене повсякчас
намагаюся хоч би щось розгледіти
на дні чужої прірви
припускаючи
що і моя буде такою самою

та нічого не бачу

тільки думаю
душа є небуттям у тілі-бутті
тому й вічна
тому й непізнавана

07.05.25

1
відтягуєш мені повіку
наче лікар
та зазираєш до мого минулого

вибач тут не прибрано
виправдовуюся
радили зробити щось на кшталт музею
або виставки
але все руки не доходять
та й не впевнена
чи є серед цього запилюженого мотлоху
щось справді цінне чи принаймні цікаве

дивишся зі співчуттям
як з-під повіки витікає сльоза —
чистий екстракт минувшини

2
мій розум — бджола
що наповнює чарунки
та запечатує їх по наповненні

бджолі немає потреби куштувати знов
вона знає:
цього дня я збирала гіркий мед у яру
а того — солодкий на лузі

цей стільник мов адвент-календар
хто відкриє — досвідчить смак меду
але не місце і не час
його збору

саме тому можна ним поділитися

3
мати
як я ще була малою
купила для мене дорослий одяг

маю вже тридцять років
але він і досі мені затісний

вона певно хотіла
невдовзі побачити мене
без цих потворних наростів страху на руках
без відразливої невпевненості
що росте горбом на моїй спині
без пухких ілюзій
що обтяжують моє тіло

певно мріяла
що я переросту
очищуся звільнюся
випурхну з огрядної безформної лялечки
невагомим метеликом

тому і купила цей крихітний діловий костюм
і цю спідничку плісе
і капелюшок з пір'їнкою колібрі

я хотіла була прикрасити ним свою ляльку
але мені заборонили

предмети вдалині здаються меншими
а я дивлюся у майбутнє на себе
та ніяк не малію

06.05.2025

ти даєш мені свободу
але обмежуєш її
людським тілом

ти даєш мені розум
але обмежуєш його
людською легковажністю

я схожа на птаху
якій ти обтяв крила
аби не полетіла з подвір'я

нащо ж твоє сонце щодня
сипле мені повні ночви
золотого зерна

висмикуєш з мене пір'їну
та пишеш:
"..бо я є любов"

03.05.25

на книжковій полиці фігурні флакони
повні та майже пусті
запилюжені та кришталево осяйні
з кольоровими ароматами
а насправді —
зі звуками світлом смаками
теплом і холодом
відчуттям тиску і ейфорією звільнення

замість атомів слова
замість молекул речення

знімаю притерті корки
я добровільна жертва культури
у невиправно дикому світі

15.04.25

ти схожий на комашку
яка тулиться животом до свого світу -
плаского та безхитрісного

твоя філософська система поросла травою
та квітами
ділиться з бджолами медом поезії
дає прихисток мурахам
та волю коникам-стрибунцям

ти помалу зникаєш у шлунку цього світу
але багатократно помножуєшся
в його уяві

15.04.25

у цьому світі
де тільки нехіть обмежує спроможність
де все що здається реальним
таки існує навсправжки
таємницю важко вберегти

краса свідчить про бажання бути гарним
розум — про прагнення видаватися розумним
усмішка — про намагання усміхнутися

я не хочу щоб мене бачили
я не хочу щоб мене чули
бо плекаю секрет
дорогий як життя
і жахливий як смерть

14.04.25

за вікнами дерева
вони не знають мене

їхні гілки досконалі
кожен вигин обумовлений
необхідністю

дерева не дбають про життя після смерті
але дбають про майбутнє
вони вірять у нього невідступно
закладаючи бруньки восени

я не вірю
тому не росту
тому дерева мене
не знають

14.04.25

що існує як тло
а що його спотворює
що є нормою
а що відхиленням
з чим миритися
а з чим воювати

світ денний та світ нічний
піднесення та пригнічення
добро та зло
успіхи та помилки

періодичність існує завжди
світ подеколи

хвилі існують завжди
людина подеколи

протилежності існують завжди
справедливість подеколи

сплю я завжди
а думаю подеколи

14.04.25

я та дівчинка
що привласнила твою золоту ящірку
і майже одразу десь загубила

я та жінка
що прийшла аби повернути її тобі
але не золоту
але не ящірку

бачиш
тут
червона змійка
що втекла була з твоєї книжки
коли ти заснув над нею

я пригріла її на грудях
я ніколи її не втрачала

13.04.25

бідкаєшся
що не пам'ятаєш своїх сновидінь
але ж сон — це тимчасова смерть
то прийми її ясним та відкритим розумом
без шор з абсурдних картинок

рай та пекло —
такі шори пропонує смерть
коли приходить навіки

вона людяніша
аніж бог

13.04.25

коли відпускаю свої думки
наче псів з повідка
вони біжать до тебе

сколошкані з реп'яхами —
до сколошканого з реп'яхами

ніби багаторукий бог
до кожного з них
радісних та привітних
простягаєш долоню

ласка у ній
немов чай у піалі
тепла і запашна

пестиш моїх псів
приносиш мені щастя

11.04.25

я учорашня далі від сьогочасної
аніж ти

вірші видаються листами
доставленими помилково
життя — одягом з чужого плеча

що залишається? —
забиті у землю та дена морів палі
ними перестрибую з дня у день
тримаючись за твою бороду

30.03.25

поодинокі прояви весни у місті —
жалюгідні

мені соромно

за бруд та сміття
за асфальт та цемент
за дерева та кущі підстрижені
наче діти у сиротинці

мені соромно
що мене так багато довкола
що мені так багато треба
аж весні залишається хіба закуток
вільний від моїх минущих забаганок

одначе мій сором даремний
бо весна — вічна

вона зачекає

30.03.25

у надмірному зусиллі
втрачаю усе

час розпадається на слова
та речі
які теж зазнають смерті

життя на дотик як домоткане полотно:
шорстке вузлувате
без жодних оздоб

нитка до нитки —
єдиний лад
доступний мені

латка — єдиний лік

30.03.25

аби залишити світ
достатньо вилізти на дерево
вмоститися у роздвоєнні товстої гілки

мов навіжена
кричу вороною у гнізді
та ніхто не підіймає голови

все так просто

тільки мале дівча обіймає стовбур —
хоче до мами

30.03.25

ти сходиш зі звуком
наче стадо корів повертає додому

сонцю
ти залляло увесь світ своїм молоком

воно масне
і пече — мов сумління
що раптом уречевилося

ховаюся від тебе за фіранками
але ти усюди:
у розмислах та чуттях

де б знайти глибокої темряви
у якій небажання знати світ
розчиняється
бо гріх

30.03.25

з моїх вікон видко верхівки дерев —
скоцюрблена акація
дрібноплідний горіх
оскоплений осокір простягають гілля
назустріч весняному вітру
щоб той благословляв їхні бруньки
на весну без приморозків
на літо без буреломів
на довгу осінь з безперервними
карнавалами та балами
а ясенелистий клен шамотить
зграєю торішніх крилатих насінин
все не наважуючись відпустити їх
у доросле життя

з моїх вікон видко будинок —
по даху йому витанцювують голуби
хижо зорять у потемках
націлюючись кривими дзьобами на місяць
мовби то кусень хліба

уночі ліхтарне світло сіється
крізь дрібне сито гардин
імла в кімнаті половіє
увиразнюються її зморшки
усмішки та прижмури
її граційна хода —
так просторо раптом стає
і так хороше

19.03.25

якщо бути книжкою
то такою як ти —
біло-зеленою —
ялиною зі снігом на лапатих вітах
та з гостроверхим капелюхом набакир

якщо бути книжкою
то такою як ти —
сторінками щоденника
історією без початку та кінця
монологом без пояснень та виправдань

якщо бути книжкою
то такою як ти —
долиною — ходженою та затишною
полониною що наближає до зірок
і нелегкою дорогою між ними

справжнє життя
замасковане під книжку
справжня людина
що вдає персонажа —

аби ніколи більше нікого
не втратити

19.03.25

сором — густо-фіолетовий
малюю ним крокуси та переліски
глуху кропиву та іриси
бузок фіалки дзвоники сокирки шавлію
барвінок лаванду цвіт дикої цибулі

малюю пласкі призахідні хмари

малюю ожину смородину та бузину
виноград та шовковицю —
і послід птахів
що наїлися цих ягід

малюю баклажани

малюю на собі синці та гематоми —
фіолетові краплі виступають над верхньою губою
наче піт

ця барва — мов подих сутіні
перетятий червоною стрічкою —
прощальний дар сонця

18.03.25

шукаючи мене
смерть ховається за спинами
інших людей

ось цей чоловік
що стоїть найближче
розповідає мені про своє кохання

оця жінка
одного зі мною віку
стверджує що мій світогляд
вельми цікавий

а ця стара жінка
постійно бідкається
що не може заснути —
так переймається моїм благополуччям

мені б відштовхнути їх
аби побачити ту
що прикривається ними
наче масками

але я і далі стою
ввічливо усміхаюся
тримаю своєю рукою
спітнілу ручку дитини
яка усе намагається вирватися
щоб утекти

напевно вона побачила щось
за моєю спиною

дитина не знає що смерть —
одна з личин бога

16.03.25

світло обирає найкоротший шлях
вода іде по головах
трава зростає одразу
як отримує змогу зробити ковток —
усе поспішає

мої пальці виплітають візерунок так швидко
що не встигаю зауважити хиби —
ну і нехай
зрештою помилка —
ніби протяг у задимленій кімнаті
де кожна цигарка куриться сенсом

та й хіба можна помилитися у світі
де всі атоми взаємодіють
за навіки визначеними
священними правилами

15.03.25

як це
не хотіти бути деінде
не хотіти бути інакшим ніж є

той хто знає — мовчить
бо не має потреби казати
не має потреби ні у чіткості мови
ані у плинності фантазії

важко уявити
траву яка думає
рости їй чи не рости на цих забруднених
та збіднених ґрунтах

важко уявити
квітку яка відмовляє у насолоді
занадто тлустому джмелю
чи мусі з брудними лапками

важко уявити
дерево яке росте вздовж землі
кволе від усвідомлення безнадійності
свого існування

трава завжди спрагла життя
квітка завжди жадає кохання
дерево невтомно тримає небо
розчепіреним гіллям

розчиняюся у власних сумнівах
та мудруваннях
відтак гублю себе і не знаходжу

якщо сонце несамовито прягтиме
легковажні думки стануть хмарами
а я — кристаликом солі
котрий не потребує гранкування

15.03.25

не зупиняйся
за тобою назирці іде дощ
простягає по тебе прозорі пальці без нігтів
не подряпає і не схопить
як хапає гризуна хижий птах
але просочить одяг
зволожить шкіру
аби ти став його
а він став тобою —
тоді піде навспак
тримаючи тебе у холодному кулаці

обачайся мій любий
не спогадуй минулого
а топи сонце-грубу
своїм поглядом вгору й вперед

14.03.25

я рисове зернятко
зернятко у тріщині
тріщина у підлозі
підлога у кімнаті
кімната у багатоквартирному будинку
така броня навколо мене
такий фундамент піді мною

я рисове зернятко
маю мрії та сподівання на майбутнє
хочу впасти у теплу землю
пустити коріння
вигнати пагінець
стати зеленим феєрверком
у синьому небі

я рисове зернятко
маю страхи та забобони
боюся пилососа
молюся коли чую
як ходить по даху дощ

я рисове зернятко
страждаю від самоти та безвиході
тоді як тисячі моїх сестер та братів
падають у казанок з упаковки
"шліфований круглий"

12.03.25

кажуть
слова — як дим
та що є дим?
я від нього задихаюся
а ти кашляєш
він просочує речі своїм запахом —
і вони набувають пам'яті
їдкої впізнаваної та надмірної

запах у моєму волоссі
запах у твоїй бороді

промовляю — і стаю невидимою
промовляєш — і стаєш тінню
всередині хаотичного плетива сивих пасемок

грамофонна голка знаходить канавку
вичовгану звичкою на дощаній підозі —
і лунає музика-сяйво
шукаючи ніби прожектор того
що вже втратило форму
змішавшися з димом

10.03.25

дух оспалого будинку
дух вологої землі
дух пухкого свіжоспеченого неба
з сонячною цілушкою —
цілі-цілі-цьом!

дух яблуневих неплідних гілок
шшшшш-пшик! пшик! —
м'який повстяний

дух сплутаних снів
та засмальцьованих простирадел

дух надщербленої люльки
надимає твою хату —
і ось вона
серед хмар

а зі сходів
які вже нікуди не провадять
зістрибують квасолинки
і проростають на ходу

09.03.25

коли з моєї хати пішов останній Гість
я повісила Ім'я на гвіздок
та вийшла на прогулянку

біля вовчого лігва
я відстібнула з пояса живіт —
неначе гаманець —
у якому спала Дитина
і поклала її серед вовченят
що вовтузилися біля матері —
Дитині потрібен Закон та Порядок
де як не в лісі можна здобути їх —
і пішла собі

на вершині гори
я відстібнула зі спини горб —
неначе ранець —
у якому мріяв Дорослий
і кинула його з кручі —
Дорослому потрібна Свобода
де як не в небі можна здобути її —
і пішла собі

біля входу до печери
я відстібнула з ребер груди —
неначе торбинки —
у яких спочивали Батьки
і залишила їх у підземеллі —
Батькам потрібен Спокій
де як не в темряві можна здобути його —
і пішла собі

дорогою з гори почувалася щасливою
як ніколи
з фіолетового неба падали волохаті сніжинки
і чорна земля ставала білою

аж раптом послизнулася на тому білому
і покотилася стрімголов донизу

коли падіння скінчилося
уважно оглянула себе
все було на місці
і навіть більше:
свіжий сніг намерз на мені
мовби друга шкіра

я встала та пішла далі
сповнена гордості за себе —
Людини Що Зробила Себе Сама

10.12.24

твій голос
це було останнє
що я почула перед втратою слуху
втратити слух — то ніби втратити цноту

барабанні перетинки луснули
і моя голова перетворилася на море
у якому звуки накочуються хвилями
і не переступають берегів

тепер я плекаю твої спогади
бо свого майбутнього не маю

-

дерево не обирає
воно росте на захід та на схід
на північ та на південь
воно росте вгору та вниз

кожна його гілочка знає
що вона — дерево
навіть коли стає тонкою мов голка
і губиться у синій копиці світла
навіть коли не бачить себе
у примарному сяйві зірок

я ж лишила від себе цурпалок
що так міцно заснув
аж не чує
як безсоромні мокриці
лоскочуть йому черево

-

ти впав на землю
немов підтяте дерево
але мені не страшно
бо я трава

мені не темно
мені не важко

ти впав не від удару блискавки
як спочатку здалося
адже блискавку я побачила вже опісля —
це була мить сонця
що стала вічністю

09.12.24

вітер сьогодні — як велетенський змій
лютує звивається
обпікає сам себе коли скручує власне тіло
у нові та нові кільця
а всередині них — вихри
зароджуються і не зникають просто
з розпадом кілець
нипають землею здушують все живе
що трапляється дорогою —
і звільнені душі живого підсилюють вітер
скріплюють та звеличують
а якщо вихор вже мертве здушує —
віддає тому трохи своєї сили
наче вибачення
і йдуть за вітром вбиті мерці —
вірний йому почет

вітер сьогодні — як людина у відчаї
а молитва моя — що мотузка
ні петельки у ній
ані руху

04.11.24

теперішньому передує майбутнє
воно як заспокійливі ліки
що їх необхідно випити на ніч
аби заснути

і так щодня:
майбутнє у чайній ложці
а у ньому — криве відображення
моє і лампочки на стелі —
тінь та іскра

03.11.24

кожен день забирає трохи більше
аніж дає
це і є старіння
я подолала вершину життя
не зауваживши її
бо у моєму рівнинному краї
всякий горбок буде вершиною
тут навіть кроти утаємничені
у справу гороутворення

бути ніким означає бути пласким
але й цьому треба вчитися

01.11.24

світогляд скидається на взуття
кожен обирає для себе
чи зручний а чи модний
такий щоб здаватися вищим
такий що дозволяє пройти будь-де
такий що в ньому тільки в домовину кладуть
тут головне аби по нозі

навіть влітку ніхто не ходить босий
але і не вкриває землю килимами
достатньо однієї пари взуття
щоб обійти цілий світ
і не зрозуміти його

01.11.24

що є причиною мінливості світу
я щодня вимірюю його показники
а вони стрибають наче зайці
стрілка приладу тремтить
як листок вітряного дня
я у відчаї
нічого не розумію

та якщо заховати руки під пахвами
а ноги сплести вузлом
причина неспокою
що розхитує світ
намацає саму себе
і знерухомить

01.11.24

дорога між причиною та наслідком кривуляє
губиться у траві та чагарях
аж здається що її немає зовсім
а коли вигулькує — я не певна
чи це та що була пропадала
а чи нова
до мене — від незрозумілого початку
від мене — до непередбачуваного кінця

цю дорогу хтось розрубав на шматки
та недбало розкидав

посічені непідйомні —
я не подужаю
я не подужаю
тут плутаються добро та зло
тут відповідальність гойдається на високій гілці
присвічує вивірці що гризе горіха
а земля — у темряві

нема ради —
видряпуюся на верхівку дерева
звідси бачу Закон:

біля кожного джерела — кам'яний велет
з твоїм обличчям

26.10.24

життя це такий звір
кожна ворсинка якого іншого кольору
кожен зуб якого іншого ступеня гостроти
кожен звук якого заглушливий
цей звір знає багато пісень
і співає їх одночасно

звісно я все вигадую
бо що можу розказати про життя
сидячи у нього в животі
і наслухаючи бурчання по тих
кому пощастило менше за мене

і все ж думаю
що це неймовірний звір
спритний сильний та гарний —
таким бачу його збоку
через ґрати друкованих рядків

25.10.24

наближаюся до вечора
наче до водоспаду
кінець дня оглушує мене
метелик делікатним порухом крила
штовхає вниз —
ніч
ніч
ніч

ніч це не визволення
а концентрована втома
яка витискає повітря з легень

25.10.24

сьогодні — це кімната
замкнена зсередини
у ній сидимо ми вдвох
дивимося одне на одного
часом у вікно
тут немає меблів
але так затишно —
від самого знання
що на дверях надійний замок

сонце сідає — довшають наші тіні
деруться на стіни
ніби змагаючися хто вище —
у кімнаті стає гамірно

приходить ніч
оголошує нічию

а коли засвічуються ліхтарі
виявляється
що тіні поснули
зімкнувшись в обіймах

а ми вештаємося порізно
кожне у своєму сні

24.10.24

твоє обличчя це символ
воно означає все і не означає нічого
я люблю його і мені до нього байдуже
воно — красиве і незугарне —
є плодом спільної праці
часу людей і випадковостей
звісно найбільше зусиль доклав ти
та залишив найменше слідів

я не можу подумки відтворити його
але на це здатна глина
що береться кірочкою на моїх руках —
сприйнятлива та невразлива до помилок —
подібна до тебе

23.10.24