В тих жахіттях, де мужність та сила квітує,
Дружба сталева та вірна кується.
Смерть разом з нами тим шляхом крокує,
Знову друг мій з дороги вже не повернеться.

Прощавай же мій брате, твоя служба скінчилась,
Інший шлях ти обрав, там де мир є і тиша.
По обличчю моєму сьоза тихо скотилась,
Стримую плач та від того лиш гірше.

На моїй батьківщині слід лишив героїчний,
Я вклоняюсь, я вдячний, люблю і пишаюсь.
За вірність, за доблесть, за гумор цинічний,
Що служити з тобою мав честь я втішаюсь.

Що ж, бувай же, мій друже, вже повезли додому,
В Україні на завжди героєм лишився.
Я дивлюся у слід свому другу рудому.
Та й досі дивуюсь, як ти тут опинився.

2023

Питають нас близькі та рідні душі,
Чи все у нас удосталь на війні...
Шукаю слово аби хиткий спокій не порушить?
Як змалювати що важливо в темні дні?

Я так скажу, про те чого не вистачає,
Не вистачає співу вранішніх пташок.
Бракує звісток з дому про банальне,
Як діти в ліжку на ніч слухають казок.

Ти розкажи мені дрібнот, моя Кохана,
Про те як сусід зверху вже дістав...
В суботу вранці злючий перфоратор.
Твій сон тендітний стуком увірвав.

А я подумаю що він хоч і негідник,
Мені зробив найкращий комплімент.
Він вірить в нас, вкладає в хату кошти.
Я дякую йому хоч він і дивний паціент.

А може, мамо, ти мені розкажеш?
Як пахнуть під під'їздом квітники.
Про те що через брак ресурсу,
Відром їх поливати мають двірники...

І я подумаю що то насправді подвиг,
Нехай війна, тривоги, біль утрат і жах.
Ці люди роблять все для того,
Як барвами прикрасить мій додому шлях.

Коти, паскуди, вщент розбили порцеляну,
Собака втік і тиждень десь в багні блукав,
У старшого в кишені сигарети...
І запах ввечері неначе він бухав...

Не вдосталь нам простих історій з дому.
Бо кожна з них то сенсаційна новина.
Послухати бракує колискову,
торкнутися бракує до чола.

Бракує знати нам, що світ навколо,
То трошки більше, аніж лють, вогонь, зола.

2024

За спиною жахіття, полум’я та спалахи війни.
У снах назавжди привид тих, що кращі з нас.
Не випалить напалмом з пам’яті, як гинули вони.
Пече металом в пам’яті «калина в лузі», що єднала нас.

Рятую душу, розум, совість тим, що діяв я як слід.
Та топлять мене сумніви про те, де я не встиг, не зміг.
Чекаю тиші на могилі, сліз ковтаю я гарячий лід.
Міксую Океану «Мить» та спогади про чоловічий сміх.

Тим часом десь на захід від Карпат
Під серцем носить дівчина Моє.
Їй обіцяв не стати в список незворотних втрат.
«До губ її півкроку», - в голові снує.
Ій сниться як по Львову знов та знову
«Гуляєм з Левами ми в ароматі кави»
Кричу у ніч: «Співати б дочці колискову!»
Назад за ноги тягнуть браття, що здобули слави.

Я мамі обіцяв: «Ти не хвилюйся, я буду писати».
Збрехав. Пробач. Живий.
Там, там, де я був... повір... найкраще б помовчати...

2022

Пожартував між нами побратим мій на світанку.
Мовляв відсутні атеїсти на війні.
Сказав, пішов, залишив мене тет-а-тет з цигаркою,
Очами мокрими писати роздум на облупленій стіні.

Чи знаю Бога я? Чи є в житті моєму хоч краплина віри?
Як зрозуміти що під захистом Його гуляю по мінованій землі?
Чи Костя догоряючи тієї ночі Його бачив?
Та Ні! Не так! Чи бачив Бог як Костя помирав?

А знає Він як б’є у груди суха цифра 200?
За нею ім’я брата і холоне в жилах кров?
Чи плаче Бог як мовчки виєм ми за побратимом?
І після всього: Бог то є любов?

Я інженер - мені властивий сумнів.
Я зношена людина і мені властивий плач.
Як через дику втому ніг не відчуваю часто...
Так на війні не чую я Тебе, пробач.

Мій читачу, ти помолись тому Хто тебе чує… поки…
А ми глухі пішли в поля, бо є роботи...

2024

Світанок чи схід сонця дотліває?
Як знати що то за пора доби?
Ні старту ні мети в часу немає.
Добра і зла смиренні ми усі раби.

Та грець з ним часом, розібратись би з собою.
Де все ще я, а де вже шрами від війни?
Мільйони душ, сердець, очей, що спалені війною,
Шукають істини у попелі вони.

Як знати де добро ще наше?
І як побачить що оце вже зло?
Коли малим був то чинив інакше,
Питав у мами правду і тепло.

То може скажеш мені, Мамо, і сьогодні?
Коли ж я став убивцею вкінець?
Стояв над тілом ворога напередодні,
Емоцій нуль, лиш трохи втіхи як летів свинець.

Чи вбивця той хто подає патрони?
Чи співучасник в тому грошовий донат?
Чи є вина на тих хто снаряжає ешелони?
Як зручно думати що я лише солдат.

Героям слава? правду кажеш друже.
Але, скажи, чи ти у них питав,
Як жити далі коли смерть стає байдуже?
Своїх, чужих, цивільних чи застав.

Не чути ніг від втоми - то дрібна незручність.
Не чути совісті - оце вже інвалід!
Збагнути посмішки своєї штучність,
Мій клятий чорний гумор так мені огид.

Тож, Боже, подаруй мені ненависть.
Дай, Боже, мені чесності ковток.
Собі зізнатись що я чесний вбивця,
Навіть тоді коли не я тисну гачок.

Закрий вікно, зроби тихіше музику, послухай.
Мій досвід емоційний про війну.
Забрать до себе просиш у підрозділ.
Тим самим необачно збільшуєш ціну.
Ту ціну що вже платить кожен з нас щоденно.
Тягар що до кінця нам всім носить.
Ти вибач, друже, я втомився фіксувати втрати.
Я не стягну прощення і в твоїх близьких просить.

Я розумію, ззовні все це просто виглядає,
Я все зробив щоб воно мало саме такий вид.
За гумором ховати божевільну правду.
Я так нещирісттю тією сам собі огид.
Братан, я зовсім не хотів тебе грузити.
Та як повітря я жадаю чесності ковток.
Сьогодні маю честь з тобою пити.
Тож май терпіння - вислухай моїх думок поток.

Я вулицею їду, назустріч зграйка - діти.
Пристали, обіймають, "Дядя як там на війні?"
"Нормально" кажеш, тиснеш всіх разом до себе.
А в грудях пеклом ріже через відчуття вини.
Чийсь батько, що зі мною ще учора був.
Одвічну славу у бою собі здобув.

В крамниці продавчиня посміхнулась.
Каблучка, каже "Мій також пішов служить"
Дивлюсь в обличчя, з жахом уявляю.
Як відчай по її щоках потоком сліз біжить.
Сам усміхаюсь ії кажу "Вже скоро"
А подумки собі "Брехлива я потворо!"

Я зізнаюсь, в тєлегах, вайбарах та інших маю діалоги.
З дружинами, дівчатами моїх близьких.
Повір, не маю я мети наставить "роги"
Та чесності замало у розмовах тих слизьких.
Їм треба вірити що вас не заберуть.
Брешу, звичайно, правду їм зарано чуть.

Війни нам вистачить на всіх,
Поки жива, посидь у мами на порозі.
Поки Мала - мала,
пограй з дочкою в ляльки на підлозі.
Поки не плаче, подаруй дружині квіти.
Пізніше все це допоможе не здуріти.

Не поспішай, тобі не час сьогодні їти вмирати.
Ще маєш час на музику, вірші, вино, любить.
Ти вибач, друже, я втомився фіксувати втрати.
Я не стягну прощення і в твоїх близьких просить.

2022

У полум'ї зітканий світ,
Де війна свій хорор підносить.
Шепочуть кулі відчаєм пісню,
Сльози кров'ю змивають втому.
Сором в серці за незроблене квітне,
Завернувшись у пелену горя.
Споглядаєш в очі змучЕні,
За покоєм вдихаєш пору.
Несе вітер печальні звуки,
А марш смерті неначе грайливий.
Миру пісня у мріях жива ще,
Лунає в скронях забита війною.
Та настане день, коли світ знов.
Свої рани зцілить теплотою.
І в серцях той сором розтане,
Лиш любов залишиться з нами.
Мир сплетений із покаяння,
Нас за обрієм мрій чекає.

Дай нам Боже віру у спокій.
Дай нам Боже на мир надію.

2023

Вона просила розкажи, повідай що було, хоч пару слів.
Благала не тримать в собі тих сутінок страшних і днів.
Тримала за руки, дивилась в очі, губ торкалась, вій.
Мовчить, отих жахів не варто знати їй.

Він не для того йшов, прощаючись назавжди, затримуючи подих і думки.
Родинам вдома не потрібно знати правди, досить того, що вони бачили вінки.
Та й що розкажеш? Гуркіт канонади? Відчути необхідно, щоб оте збагнуть.
Тепло ствола, що посміхнувшись називаєш "другом"
Чи бою нескінченну й дику лють?

Як не можливо стриматись від крику, як в грудях, рве, пече вогнем війни.
як плачеш, тягнеш триста за собою, як відчай накриває в почутті вини
Бо ти не встиг, не зміг, не влучив, не зробив, не там стояв і не туди дивився
Нехай стріляв не ти і прикривать не мав, вина у тому, що ти поряд опинився.
Та поки ти доніс, крутив бандаж, латав що можна, все робив як слід.
Трьохсотий менший став на сто, ті сто що згодом накриває хліб.

Нарешті не пече, не рве, не плачеш.
Хоч очі висохли, в грудях застиг цемент.
А вона просить розкажи,
Померти б і забути той момент.

2022