Пішов з айстрами в школу,
мама мила раму,
вболівав за Динамо.
Набивав м’яча в квадраті,
отримав у восьмому атестата,
подався в ПТУ двадцять п’яте.
Подивився фільм Термінатор,
гоп–стоп, у тюрячку за грати.
Вийшов, одружився, розлучився,
пішов на завод, завод закрився.
Вступив в ханотряд*, сів на стакан,
пересів на голку, у тюрячку знову –
спочив на Лісовому.**

А малим вилазив на дах, сідав на найвищому місці,
поруч з друзями, зорями і щербатим місяцем.
Дивився на темні сади, на вогні залізничної станції,
на річку, мости, і місто – на тому березі.
Думав пацан життя буде іншим.

2025

* Ханотряд – загін хануриків, п’яниць.
** Лісове – кладовище лівобережної частини Києва.

Осінній вечір накинув на плечі
Зими предтеча
Чекаю поміж перехожих тебе
Час так повільно тече

Теплий подих
Губами дотик
Лиш погляд твій на коханий не схожий
Чи ми разом іще?

Шукаю світло в твоїх очах
Відповідь на твоєму обличчі
- Облиш.
- Про що ти мовчиш?

Останній вечір зіщулив плечі
Зібрані речі
Оддзвеніли і змовкли на долоні ключі
Відводиш очі

Тривожний подих
Байдужий дотик
Розлуки поступ
І твій милосердний постріл:
- Ти ще полюбиш другу.
Хочеш, я познайомлю тебе зі своєю подругою?

Бачиш відстань в моїх очах
Відчай на твоєму обличчі
- Облиш. Про що ти мовчиш?

Цей вечір
Твій погляд
Так на інші не схожий
Ми не разом уже
Час так прикро тече

Незаймана постіль
Милосердний постріл

Душна ніч впоперек кімнати встала.
Стиха чути джаз на Промені.
Милуюсь на дві смуги білі
попере́к твого засмаглого тіла.

Вирішено – нам краще нарізно,
але чомусь опиняємось знову разом,
наче у цьому місті
у нас з тобою немає знайомих інших.

Те, що сталось між нами колись, навмання,
напевно, в книжках величають коханням.
Те, що наразі між нами коїться,
я не знаю як називається,
проте дивуюсь - чому воно ще досі тягнеться.
А те, що сталось колись, вже майже загоїлось.

І все ж сумую, якщо не бачу тебе подовгу.
Марную вечори наодинці.
Чекаю, коли ти зайдеш випадково,
і вкотре зникнеш уранці.

Без тебе жити так тихо і мирно –
через ТЕБЕ греки спалили Трою.
Без тебе жити – просто даремно,
побудь подовше поруч зі мною.

2025

Маленьке місто,
оточене кукурудзою й соняхами,
загубилось посеред степу.
Зі сходу на захід – сорок хвилин,
з тобою разом за руку.

Всі знайомі з дитинства,
влучили в юні серця стріли –
дружба коханням стала.
Лиш перший світанок удвох зустріли,
і місто нас вже посватало.

У дворах серпневих місячні ночі,
падають яблука й тіні.
Ловимо в небі очима зорі,
мріємо про міста великі – нові.

Кінець літа, автобусна станція,
з першим містом ми нашим прощаємось.
Я – в Одесу, ти – до Києва,
пообіцяй мені, що скоро побачимось.
. . . . . . . . . . .
Кінець літа, автобусна станція,
я – до Києва, ти – в Одесу.
Ким з тобою ми станемо,
один одному?

2025

Ішов на могорич до кума,
побачив тебе і враз –
серце заговорило.
Врятуй мене Спас.

Забув про кума, жнива,
продажі, рецепти, сорс коди,
дрони, бетон, вагони,
креслення і перегони.

Я купив тобі квіти,
куди ж їх подіти?
Я приніс тобі яблук донешти*,
де ж ти?

Дорогу серце підкаже,
ноги до тебе несуть.
Ти найгарніша на пляжі,
квіти в руках цвітуть.

Стелиться стежка у гречку,
перестук у серцях.
Одяг лежить під ліжком,
ніжні слова на устах.

Я купив тобі квіти,
за́вжди буду любити.
Я приніс тобі яблук донешти,
ось ти нарешті.

Удвох радіти світанку,
ввечері день проводжати.
Налив собі чарку –
дай Боже за рік діждати.

2025

Де́сна скидає криги цнотливі,
суне на південь тороси.
Обвалює береги високі праві,
втікає розкута в заплави,
в озера, в останці, в стариці –
сліпить на сонці зіниці.
За обрієм з небом зіллється,
вгамується, схаменеться.

Думками, мріями, марами
мандрувати твоїми меандрами,
вигинами жіночими плавними.
Блукати вологими луками,
пливти теплими водами,
обіймами ніжними, плинними.

Весною своє ти правила,
серце вловила, звабила.
Кохана моя зачарована –
стань мені нареченою.

2025

(колискова для доньки)

Аа–аа–а
Вирости статною, веселою, гарною,
і зоставайся такою – і молодою, і сивою.
Най краса твоя щастя знайде,
бережи себе.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь красна, як калина.

Аа–аа–а
Викохай собі пару по праву,
чоловіка розумного й сильного.
І будь мудріша за нього,
тільки не кажи йому цього.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь сильна, як вода.

Аа–аа–а
Діток здорових зроди у коханні,
лисичок–сестричок, і вовчиків–братиків.
Стільки, скільки Боженька вирішить дати,
примножуй життя.
Аа–аа–а, донечка моя,
будь багата, як земля.

Аа–аа–а

2025

Я – розлучена,
ти – заочно одружений.
«Що отримаю я?» –
спитала себе після першої зустрічі.
Але прийшла на другу,
і стала тобі – двоюрідною.

Що отримала я –
писану торбу, спогадів повну.
Про зненацька гарне кохання,
без юнацьких драм і емоцій.
А ти – залишився вірним їй,
тій, яка завтра повернеться – рідній.

На перших порах
ти будеш плутати імена.
По минулих роках
звикатимеш знову до її тіла.
Та ще довго мій відчуватимеш запах,
доки мене не змиє вода.

Падає сніг на обличчя, на вії,
навертаються сльози на очі.
Тішуся, що однині й довіку,
я – не постарію.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
бажаною і красивою.
Я завжди в твоїх спогадах буду –
декілька років рідною.

2025

Білим квітують каштани,
прогулятись по вулицям тихим.
Ми з тобою ледве знайомі,
закохатись шукаєм причини.

Прислухаємось до звуків голосу,
придивляємось до рухів тіла,
а на стінах вечірні промені
бавляться з нашими тінями.

Наші тіні наперед забігли,
На розі будинку зійшлись в поцілунку,
Без тіні сорому впали додолу,
Дві тіні – одною стали.

Розмовляємо про все на світі –
де народились, навчання, рідні,
музика, плани на літо, фільми.
Окреслюємо точки спільні.

Де підробляємо, ким плануємо стати,
домашніх улюбленців милі фото.
Злегка стегном до мене торкаєшся,
я хотів би ще раз з тобою зустрітися.

Розвіює вітер твоє волосся,
ніжний запах, і цвіт каштана.
Не в силах від тебе погляд одвести,
кажу – яка ти неймовірно гарна.

Час прощатися, скоро день промине,
сонце над містом вже низько.
Притуляєшся станом до мене,
твої очі і губи так близько.

2025

Великий пощерблений місяць світиться білим в зеніті.
Хтось у темряву опівночі вийде, хтось буде на нього вити.

Тиняюся поміж будинків стежками, топчу власні сліди.
Не знаю кому нині свиснути, в знайомих вікнах обличчя чужі.

Веселі друзі згоріли в юності, розумні звідси поїхали.
Схоже, я застряг десь у лімбі, і відтоді згасаю тихо.

Нічка лагідно присипає самотність, але зранку та будить люто.
Аби не бути в неділю одному кружляю на 12-му маршруті.*

Бажають на касі: «Гарного дня». «Дякую» – коли такий був, не пам’ятаю.
Може, чемпіонат світу ФІФА. Минуло півроку потому.

Іноді заходжу в районну бібліотеку, за новою книжкою.
Насправді, перекинутись словом із нею, побачити її посмішку.

Минають порожні будні й свята, вже ні про що не мрію.
Загадую тільки – хай падає сніг на Різдво, і дощить на Трійцю.

І з друзями, які давно стали спогадами, якби колись ми зустрілися.
Навіть у гіршому місці, але такими, як у дитинстві, коли щодня ми сміялися.

2025

Щоранку твій тато підходить до вікна,
і за мить пробігає по стежці очима.
Йому досі болить, але колись це мине́ –
він виглядає мене.
. . . . . . . . . . .
Того ранку вдома була інакша тиша.
Ти дивився горіховими оченятами на тата,
який стояв біля вікна, і читав листа,
від когось невідомого.

Читав про те, що мене давно вже нема –
не стало раніше, ніж він народився …
Твій тато дивився на стежку у вікні,
і плакали його мої горіхові очі.

2025

Ранок суботи, якому не будеш ти рада.
Прокидаєшся не вдома.
Добре, що у моєму ліжку, а не у зовсім чужому.
Розправляєш донизу чоловічу сорочку,
і перевіряєш рукою,
чи ти там не зовсім гола.

Ну привіт. Майже дванадцять. На, ковтни, це тебе трохи втішить.
Я гадав, ти вже позбулася звички, приходити тільки тоді, коли вип’єш.

Так, знаю, що ти хочеш спитати –
заявилась опівночі, без дзвінка, весела.
Сказала, що скучила, і я любий, але скучний.
Ще випила, танцювала, матюкалась, а потім плакала.
Ні, нічого між нами не було вчора,
я ледве вклав тебе спати.

Ти думаєш, що ти майже свята, адже жодного разу не залетіла.
Твої батьки не пам’ятали моє ім’я. Тай навіщо, якщо знову буде інший.

Ми з тобою вже спали,
але були ще мало знайомі,
і ти ходила наліво.
Ти ж оторва, ти – образа жіночості.
Краще б тебе не було.
Вибач ... але як же добре мені з тобою було.

У тебе відносини – багатокутник, незамкнена ламана.
А мені потрібна пряма. Ну, хоча б крива, але лінія.

Ми ж не бачились місяців п’ять, чи шість.
Навіщо ти вчора пришла?
І ще, ти розмовляла вночі, дещо сумне, і миле:
Наче, твоя мама молодша була,
коли народила тебе …
То, може, і тобі вже пора?
. . . . . . . . . . .
Годі вже! Я зараз не пам’ятаю, чому я вчора до тебе пришла.
Мабуть, так комусь було треба.
А твої слова, я вважатиму невдалою спробою, репетицією.
Неромантичною, але щирою пропозицією – руки і серця.
І коли попустить, і мені стане легше, я, можливо, відповім тобі: «Да».
І вже потім буду хороша.

2025

Під муром фортеці у Києві,
в глухому провулку кривої вулиці,
квартира на першому поверсі:

Тримай мене – на!
Виходиш в обійми з вікна,
відчайдушна.

Лови мене – на!
Вибігаєш під дощ боса,
смієшся й цілуєш.

Кохай мене – на!
Лежиш на підлозі поруч,
шепочеш … а потім куриш.
. . . . . . . . . .
Нова зачіска, ти вабиш без жалю,
проте зупиняєшся за півкроку далі.
Не цілуєш, запалюєш з ментолом,
в очах – вагання і холод.

Шарпнулось і завмерло серце,
іду донизу, наче померти.
На найглибше від тебе місце –
два ескалатори, сто п’ять і п’ять метрів.
. . . . . . . . . . .
Зненацька твій голос в вагоні:
«П’ять балів –
за те, що не обернувся назад».
Цілуєш, і стаєш поряд.

2025

Воложить панельки мряка,
осінньо-зимова негода.
У тебе вже інший собака,
хоча та ж сама порода.
Біжить байдужий повз мене,
він же не знає – хто ми.
Коротке: «Привіт». Йдемо далі,
не зупиняючись, в різні сторони.

Спливають спогади про минуле,
волочаться позаду мов хвіст.
Від настрою і погоди мінливі –
то догори, то вниз.

Чи згадуєш літо разом,
коли нам було кільканадцять?
Зранку собаку гуляти,
екзамени, мрії, теплі дні,
в Гідропарк купатись.
Дзвінок: «Квартира пуста. Де ти?»,
спішимо кохатись.
Надвечір собаку гуляти.
. . . . . . . . . . .
Згадую тебе поруч,
коли вимикаю світло, і лягаю спати.
І досі кажу: «Добраніч»,
твоєму вікну навпроти.

2025

миготить жовтий на перехрестях міста
вона спить, а я вже знаю, що стратив
причепив би дзвінок на причинне місце
ще до того, як мізки втратив

до ранку відключені телефони
прокинулась совість, кидає дротики
кляну свої хтиві гени, і її феромони,
щенячі погляди й котячі дотики

заморочила, завела біда, заманила –
на її кирпаті груди, і широкі стегна

зáгадую як … як тебе не зустріти
як цю ніч і її якнайшвидше забути …
але ніч не квапиться, на годиннику три
засинаю в обіймах твоєї старшої сестри

втрачене і отримане насилу витримати
на світанку ми з нею мовчатимемо
а у твоїх очах діаманти
стануть сірими каменями

2025