Ранок суботи, якому не будеш ти рада.
Прокидаєшся не вдома.
Добре, що у моєму ліжку, а не у зовсім чужому.
Розправляєш донизу чоловічу сорочку,
і перевіряєш рукою,
чи ти там не зовсім гола.

Ну привіт. Майже дванадцять. На, ковтни, це тебе трохи втішить.
Я гадав, ти вже позбулася звички, приходити тільки тоді, коли вип’єш.

Так, знаю, що ти хочеш спитати –
заявилась опівночі, без дзвінка, весела.
Сказала, що скучила, і я любий, але скучний.
Ще випила, танцювала, матюкалась, а потім плакала.
Ні, нічого між нами не було вчора,
я ледве вклав тебе спати.

Ти вважаєш, що ти майже свята, адже жодного разу не залетіла.
Твої батьки не пам’ятали моє ім’я. Та й навіщо? Якщо завтра знову хтось інший.
У тебе стосунки – багатокутник, незамкнена ламана.
А мені потрібна пряма. Ну, хоча б крива, але – лінія.

Ми ж не бачились місяців п’ять, чи шість.
То навіщо ти вчора пришла?
І ще, ти розмовляла вночі, дещо сумне, і миле:
Наче, твоя мама молодша була,
коли народила тебе …
То, може, і тобі вже пора?
. . . . . . . . . . .
Годі вже! Я зараз не пам’ятаю, чому я вчора до тебе пришла.
Мабуть, так комусь було треба.
А твої слова, я вважатиму невдалою спробою, репетицією.
Неромантичною, але щирою пропозицією – руки і серця.
І коли попустить, і мені стане легше, я, можливо, відповім тобі: «Да».
І вже потім буду хороша.

2025