Мій рідний край – це неосяжний простір,
Де у безхмарні, чи
скрутні часи,
Я – невід’ємна частка, дивний розчин
Кохання, волі, гідності, краси.

Мій рідний край – це ясноокі діти,
Турботою оточені родин,
Від пращурів безцінні заповіти
Сприймаючі мільярдами клітин.

Мій рідний край – це місце поховання
Моїх батьків і їх старих батьків,
Де всіх нас нагороджено коханням,
Де мова не жалкує щирих слів.

Де сміх лунає, коли в серці свято,
Де сльози душать, коли в серці сум,
Де не кидають без вини за ґрати
І де цінують справжній хист і ум.

Мій рідний край – це відчуття свободи
І право обирати власний шлях.
Це – бачити прихильність від природи
У хмарах, вітрі, навіть у дощах.


Це – спільний дух, історія, культура,
Квітучі землі і рясний врожай –
Завзята, життєдайна увертюра
До миру й щастя, що важливі вкрай!

Це край, де я не гість, не біомаса,
Де відчуваю у душі розмай.
Це – Україна – істинна прикраса,
Мій рідний край – мій неповторний край!

31.10.2025р.

Сприймай її надійним обладунком,
Бо й у речей складні бувають ролі –
Стають, зненацька, цінним подарунком.
Тому – моя, як приклад, парасоля.
Мене охороняла від негоди
Багато років, віддано служила,
Долаючи зі мною перешкоди,
Та вже мене частинку становила.
В чужій країні, наче у неволі,
Забута на гачку, долає муку.
Хай буде дощ – зрадіє парасоля,
Хоч іноді – триматися за руку.
Про мене нагадає мимоволі,
Від негараздів зможе захистити.
Довіреним моїм посланцем долі,
Сприймай її, коли захочеш вжити!
Натисни кнопку, як почнеться злива.
Натомість я відкриюсь над тобою.
І стану, аби ти була щаслива,
Я німбом над твоєю головою.

09.03.2025 р.

Народжуються десь, а може поруч,
Цнотливі та незаймані слова.
Та де шукати? Спереду, праворуч?
Як завжди таємниця вікова.
Промовить хто, почуєш їх від кого?
Як лине недоторкана трава
До сонця. Так торуємо дорогу
До тих, хто має справжні почуття,
До тих, хто прагне серцем діалогу,
Не боячись помилок, каяття.
Почути саме те, – давно жадане,
Від чого голосніш серцебиття.
Від кого проросте незазіхане,
В душі, коханням кинуте зерно.
І щастя – заслуговане придане
Прикрасить світ ще краще, ніж в кіно.

21.05.2022 р.

Безліч творчих людей
Тут приймали за честь
Набувати ідей
В центрі всіх перехресть,
В місті цім, де стою.
Тож вкладав свій талант
І амбітність свою
Генерал, музикант,
Архітектор, митець,
Композитор, поет,
Руйнівник і творець,
І дизайнер-естет,
Ватажок і король,
Політичний діяч,
І трагічний герой,
І кохання шукач –
Свій залишили слід,
Та змінили віки
І історії хід.
Та чому? Завдяки?
Наче небо таке ж!
Може, більший бариш
Між палаців та веж?
Може, просто престиж?
Все смачне і п’янке,
Грандіозне й стрімке!
Чом? Дивуюся лиш!

Бо тому, що – Париж!

18.07.2025 р.

Не відчув він тепла середземних країн,
Незнайомі Берлін, Люксембург.
Що Брюссель чи Париж – навіть Києвом він
Не блукав, та й ніколи не був!
Засмагав він під сонцем донецьких степів,
Соледар у підвалах вивчав.
Хоч за віком було йому 20 років –
Ще кохання палкого не знав.
Не кросівки, а берці, не кепка – шолом,
Не футболка, а броник на нім.
І будинком – окоп, де стояв він щитом
Поміж пеклом і світом усім!
Недостатньо снарядів, нема прикриття,
І ворожих потвор суне тьма!
В арсеналі ж бійця – коротеньке життя,
А надії вціліти – нема!
Уявити Європа не має ще сил,
Як здригатися можуть міста!
І як дивиться монстр крізь холодний приціл
На бійця, в кого чиста мета!
Не відчув він тепла середземних країн,
Милуватись Парижем не встиг.
Знов у рідне село повертається він –
Пам’ять вічну про себе зберіг!

5.07.2025р.

(Про бійку між Гітлером і Сталіним)

“Друга світова спецоперація” –
Так назвали б ту війну сьогодні.
Дві країни – звіра два, дві нації
– Прагнули кінця цивілізації
І на компроміс були не згодні.
Кігті один в одного встромляли,
Гризли один одного кликами,
Мертвих і живих не розрізняли,
На шматки планету розтинали –
Та не тільки в той раз, а віками.
З них один одержав перемогу,
Кров ковтав на заздрість всім вампірам,
Слав подяки і собі, і богу,
Збільшив на кістках свою барлогу,
Залишившись ще страшнішим звіром!

23.08.2025 р.

Дивлюсь на сплячі силуети крізь
Ранкового туману, окуляри.
Набридли хвилі повсякденних криз.
Крихкий руйную до реалій міст –
Здаються більш дотепними примари.

Верхівки сосен проштрикнули млу,
Густого неба чарівну безодню.
Я краплі тимчасовості ковтну,
Цих окулярів – дякуючи склу,–
В якому кисень ув обіймах водню.

Навколо світ якийсь короткий час
Здаватиметься ніжним, урочистим.
Я знаю – це не так, та водночас
Насичуюсь примарністю прикрас,
Повітрям дихаючи чистим і п’янистим.

09.10.2025р.

Ну нащо їм ділити простір?
Удав внизу, Лелека зверху.
За їжею не треба в чергу.
Та несподівано – як постріл –
Страшна лунає лісом звістка,
Що на галявині Лелеку
Удав прийняв за небезпеку,
Схопив і душить «терористку».
Страшний Удав стискає кільця.
Зібралися і бачать звіри –
У порятунок тане віра.
Лелеці сил бракує в тільці,
Та чинить опір, б'є на сполох!
Відомо, що удав – підступний,
Що вже міркує – хто наступний?
В очах ховає хижий сполох!
А як поводяться присутні?
Є серед них і небайдужі,
Є навіть за удава дужі:
Кабан, ведмідь і лев могутній.
Одні підказують “завмерти!”
А інші “відбиватись дзьобом!”
А в когось стукотіли дробом
Щелепи, з наміром пожерти.
Кричали гучно: «Всій спільноті
Тут треба все обміркувати!»
Як виглядали результати?
– Як жаби квакають в болоті.
Що ж скаже Лев, як самий сильний?
До того ж він змінив старого,
Всі зуби випали в якого,
І стан був в край незадовільний!
В нового ж он і морда грізна,
І кігті гострі є, напевно.
Очами блискав недаремно,
Він зараз втрутиться. Залізно!
Та міркував інакше лідер –
“Хоч залишилось пів-лелеки,
Не битиму з удавом глеки,
Законсервую я цей трилер!
Усіх лякатиму удавом.
Небезкоштовно, недаремно.
Так бути лідером приємно,
Всі житимуть з новим уставом.
Я нароблю у лісі зміни,
Ще й відхоплю в лелеки пір'я!”

Хоч це й вершина лицемір'я,
Чого чекати від тварини?

19.02.2025р.

Наші вільні козацькі дрони –
Це і шаблі, і наші очі.
Захищають життя й кордони
Від до наших скарбів охочих.

Їм не схибити при потребі.
Наші вільні козацькі дрони
Під землею, у морі, в небі
Вже налічують легіони.

Від народження і до скону
На ворожу полюють зграю.
Наші вільні козацькі дрони,
Вибухаючи, йдуть до раю.

Наче коні зметнуться дибки,
Ворогів віднайдуть схрони –
Трощать ту сарану на дрібки
Наші вільні козацькі дрони.

21.08.2025р

Страждає небо, згадуючи літо,
Ховаючи в імлу скорботний абрис.
Не в змозі незворотнє зрозуміти –
Не здатне зараз.

Я згоден з ним, ми з небом однодумці.
У краплях з неба потопають мрії,
У рими не шикуються по струнці –
Заплющу вії.

Думок напівоголений гербарій,
Надій, колись зелених, губить листя.
Вже під ногами – жовтий колумбарій
Посеред міста…

08.10.2025р.

Не бачив ще, ні Риму я, ні Лондона,
Варшави навіть, хоч І поруч – он вона!
Та головне – не бачив я Чугуєва!
Відвідати повинен я чому його?
Бо Репін народився тут, Ілля
– Художник видатний, чиє ім'я,
Чиї натхненні, пристрасні картини –
Чугуєва окраса й України!
Без перебільшення, Чугуїв – клаптик раю!
Його красу я на увазі маю,
Його людей, бо кожний з них митець!
Тече тут річка Сіверський Донець.
Природа українська мальовнича
І підприємств надійність робітнича.
Для тіла є місця для відпочинку,
А для душі можливості для вчинку,
Щоб силу українськості відчути…
Як тут, скажіть, художником не бути?
Тож вибачайте Лондон і Варшава –
Чугуїв оминуть не маю права!

09.09.2025р.

Я мало жив і жив у лісі.
Це вам не те, що в шоубізі,
Де завжди їжу знайде ніс.
А тут, у лісі – тільки ліс.
Щось їстівне шукаю завжди –
Усі стежинки перетовк.
Куди не глянь – сумний пейзаж, де
Онука, Бабка є і Вовк.
Живе та Бабка на узліссі,
Але ж який із неї толк?
Її б чорти не їли лисі,
Тим більше я – казковий Вовк.
Зайців, мишей нема в оселі –
Ланцюг порвався харчовий.
Живу неначе у пустелі.
Хоч їж траву, хоч вовком вий!
Про Батька в казці – ані звуку,
А Матір, примхам завдяки,
Одну жене, малу онуку,
Нести крізь хащі пиріжки.
Так звана «Матір», добре знає,
Що Вовк на їжу має нюх,
Та на Онуку натягає
Палкий червоний капелюх!
Аби я здалеку побачив,
Аби її не оминув!
Чи не паскудство це (пробачте)?
Тепер, читачу, все збагнув?
Аби тобі полоскотати,
Властиві збоченцям, думки.
Хорору зайвого додати,
Твоїм бажанням завдяки!
Я переповнююся болем.
До вас звертаюся, батьки!
Держіть малечу під контролем,
Не відриваючи руки.
Це я тут – досить ліберальний!
Хоча стоїть у горлі ком,
І в цьому є аспект моральний –
Якщо ковтаю, то цілком!

21.08.2023 р.

Серед сліз, серед крові й розрухи,
Де суцільне жахіття триває,
Відчуваю душі своїй рухи,
Бо її розтинає і крає.
Та молюсь не за тих, хто при владі,
Збагатіти можливості раді.
Не за тих, хто вдають, що хрещені
Й у поранених цуплять з кишені.
Хай тремтять сьогоденні “Іуди” –
Їх не Бог покарає, а люди!
Я молюся за справжніх, за сильних.
Тих, хто зараз боронить країну!
У свідомості й прагненні вільних,
Всім російським рабам на відміну.
Аби їх не втомилися руки,
Вороженькам стискаючи горло.
І ні смерть, ні поранення муки
Не чекали б героїв навколо.
Я молюсь за Вкраїну й благаю.
Не один – нас багато – я знаю!
Перетвориться кількість на якість.
І знешкодиться ворога пакість.
За очікувану перемогу,
І за дихати впевнено змогу
Я молюся…

19.04.2025 р.

За вікном моїм – сумний краєвид.
Вогкість і сірість. Голова напружена.
Сиджу за столом.
Думок гібрид.
Віршів недописаних дюжина.
Раптом промінь, прорвавши імлу,
Впав на твір віршований,
Щось прочитав і по столу
Поповз до мене схвильований.
“Не бійся, іди!” – по руці ковзнув,
Теплом обігрів зап’ястя,
Відтак у долоні моїй заснув,
Мене огорнувши щастям.
“Звідкіль ти?” Міцно стискаю руку,
І разом мерщій – назовні.
Я бачу огрядних небес розпуку,
Що світом джерельним повні.
А ось і сонця величний овал,
З роздертої хмар дільниці,
Смичками-променями заграв
На струнах моїх, як скрипці.
Те саме сонце, що безліч років
Світить вночі і вдень
Нам, втіленням давніх богів, –
У світі одним лишень!
Йому прокльон у пустелях шлють,
Не маючи захисту і притулку.
Та саме його жадібно зранку п’ють,
Як життєстверджуючу пігулку.
Це його зазіхання вічні
У сонети вкладав Шекспір!
Його промінь, рукою да Вінчі,
Безцінним робив папір!
Воно насолоджувало свій слух
Моцартом за роялем!
Це воно вперто освячує дух,
Ніби святим Граалем!
Воно – найдорожче, що в кожного є!
Багаття душі даруючи,
Себе безкорисно усім віддає,
В наших серцях пануючи.
Воно – початок усіх перехресть,
Радіти життю нагода.
Пишаюсь, буяю – велика честь
Сонцю складати оду!

29.09.2025р

Ти вмієш слухати мене роками поспіль.
Ти вмієш слухати мовчання навіть дужче.
Ми можем намовчатись разом вдосталь,
Допоки спілкуватимуться душі.
Юнацьких, ми позбавлені ілюзій,
І зайвої поспішності у рухах.
Ласуєм почуттям, неначе смузі
І обираєм шлях по білих смугах.
В нас мішури блискучої немає,
Хоч світ і пропонує сни сріблясті.
Нас двоє і цього вже вистачає.
Нас двоє і одне велике щастя.

14.07.2025г.

Я сьогодні відкрив Америку!
Та не ту, що Колумбом знайдена,
Не могутню й блискучу з телеку,
а старим імпотентом займану.
Її тіло, колись привабливе,
У вбранні дивувало вродою,
Та всередині – вся оманлива
І тепер виглядає хвойдою.
Потемніло фальшиве золото.
Почуття – бутафорські витівки.
Ніби ваза, але розколота.
Чи коштовне вино без витримки.
Сутенер її, нею обраний,
У самого себе закоханий,
Демонструє незвичні оберти,
Пропонує її за долари.
Втім, Америка мовчки дивиться,
Безсоромно хитає стегнами
Перед тими, хто вже на милицях,
Не засмучуючись полеглими.

5.10.2025р.

Розчинились дерева й кущі
Після, сонця за обрієм втечі.
“Почитай мені, милий, вірші” –
Раптом, просиш ти тихо надвечір.
Після досить спекотного дня,
Прохолода приходить на поміч.
Ці хвилини – приємна платня
За незмінне “ми разом”, “ми поруч”.
Від фіалки пахучість п'янка,
Серед сутінок два силуети.
Атмосфера чутлива й тонка,
На яку так чекають поети.
Я не бачу блакитних очей,
Та в уяві великі зіниці,
І примарну реальність речей
Поглинають, очей тих криниці.
Знаю я їх, вони мене теж,
Та завжди рівновагу втрачаю,
В них немає буденності меж,
Я словами у душу влучаю!
Погляд твій, у віршів глибині,
Відгукнеться на рими, розквітне.
Він живий, і здається мені –
Він вночі випромінює світло.

10.07.2025р.

Ми отруєні власним авто –
Його швидкістю пересування.
Без авто ми вже майже ніхто –
Це і вирок, і щире зізнання.
Відійшли стародавні часи.
На коняці не їздять по справах.
Ніби Усик зібрав пояси,
Виростаєм у власних уявах,
Визираючи з різних машин,
Перед носом здивованих друзів.
Спілкуватись бракує годин –
Та хіба світ таким бути мусив?
Не ласуєм красою ланів,
Не ромашку даруєм, а розу.
Ми вдихаємо дим двигунів,
А не пахощі пряні навозу.
Розмірковуємо про зірки,
То грошей недостатньо, то власті.
У кишенях колишні дірки
Не були на заваді до щастя.

22.08.2025 р.

Відірвати планують руку.
Пропонують протез натомість
І щоб – розпачу ані звуку,
Зараз вимкнемо вам свідомість.
“Поступитися”- кажуть, – “треба”!
І зі скальпелем всі у чергу.
“Он ще друга, дивись, у тебе”–
І вже сіли на шию зверху.
Від злоякісних новотворень –
ДНР, ЛНР, Абхазії –
Вже на цвинтарі тільки спомин.
Це – насильницька евтаназія!
Он, на милицях Придністров’я,
Що відрубане від Молдови.
Ледь жевріє Чечні здоров’я.
Знов про “мир під вогнем” – промови.
Знов псують нам життя, тварюки.
Об’єднатись всі разом мусим!
Бо, вже час відірвати руки
Трансплантологам всім безглуздим!

18.08.2025р.

Круглий стіл врівноважив стосунки,
Бо не має він гострих кутів.
Зайві списи, мечі, обладунки –
Сперечаються всі хто хотів.
Всі балакають скільки завгодно,
Та не чують нікого довкіл.
Рот заткнув би тому з ким незгодний,
Тільки руки коротші за стіл.
Кожний думку плекає найкращу,
Ніби хвиля морський камінець.
Пропонують всі, навіть ледащі,
Та хіба є у круга кінець?
Сонце втомлене впало додолу,
Беззмістовні лунають слова,
І нарешті від круглого столу
Вже квадратна стає голова!

21.07.2025 р.

Аркуш тіла свого підставляю під сонячний промінь.
Хай на білому щось намалює в рожевих тонах.
Нас багато у черзі до сонця, здіймаючих гомін,
На піщаних, річок, і озер, і морів берегах.
Намалюй мені ранок без плачу чиєгось і горя.
Без розривів, без диму, без крові, без болю і втрат.
Хай не сльози, а змиє вода річки, озера, моря,
Геть із пляжів Вкраїни усіх іноземних солдат!
Намалюй мені день, де панує жадана свобода,
Де кохання природно, як подих, як вітру ковток,
Не вимога Вітчизні служити де, а нагорода,
Де завжди буде чистим і затишним пляжів пісок.

06.07.2025р.

Причепурена ти у барвисте,
Ніби квіти цвітуть у степу,
А на шії червоне намисто.
Ти народжуєшся за добу
У руках українських майстерних –
Оберіг із шматочків тканин.
Уособлення ти характерних
Сподівань задушевних глибин.
Ти мала, та наповнена змістом!
Без очей, але бачиш усе!
Особлива ти і особиста,
Бо, щось тепле, твій дотик несе.
Пригорну тебе, наче дитину,
Намилуюся щедрістю фарб.
Має безліч скарбів Україна –
Лялька-мотанка теж її скарб!

17.09.2025 р.

(Сонет)

Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?

Чом на її теренах жах цей стався?
Чи фарб колись жаліла золотих?
Як відбулось, що тих хто милувався,
Нема в живих?

Чому мільйони кинули домівки,
А ті хто залишилися – тремтять?
І у полях не квіти, а кінцівки!
Міста горять!

Земля знівечена, в скорботі небеса!
Кому потрібна осені краса?


6.09.2025р.

Білосніжна стіна,
А на ній біла рама.
В білій рамі вікна
Намальована драма.
Чорно-сірі тони
Захлиснули картину,
Перекрили вони
Хмари ультрамарину.
І без просвіту дощ
На дахи з теракоту,
Що принишкли уздовж
Загород живоплоту.
Експресивні мазки
“Умбри” з
“Окисом хрому”!
Я майстерність руки
Енергійну, невтомну
Визнаю через скло,
Крізь краплини на ньому.
Різнобарвне житло
У провулку вузькому.
Віддзеркалення стін
Бачу в срібних калюжах
І вікон білих сплін
Безнадійно байдужих.
Штри́хи пензлів тонкі,
Та здається побачив
У одному вікні
Очі дівчини, наче.
І ці очі сумні
У цю ж саму хвилину
У своєму вікні
Цю ж малюють картину.


9.06.2025р.