Почутого про подвиги трьохсот троянців
Замало, якщо ти серйозний ерудит,
Для написання навіть прози.
Хоча про Ксерокса ти можеш розповісти
Не тільки уривками службових розмов.

І пишеш вірша про своє – про зустрічі,
Природно, що не для баталій,
І чим би ви не займались, воно між вами.
Минулорічна обранка твоя чи всидить
У кампусі десь у Америці?
А ти сидів ось тут.

З нинішньою ви сексофіли, і це ваш вектор.
Вона теж гадає, що ти Леонід,
І називає – ти мій Льоша.
А ти і не Пріам – вірить вона чи ні,
Довіра – це справа хороша.

Наша зима розлуки не минула з лютим,
а триває синіми ночами полотен,
писаних під ван Гога –
з нетанучими сніжинками теплих спогадів,
за кожною з яких – і моя нехолонуча тривога.

Вона гостро пронизує мене –
і згасає в регістрах невгамовної німоти,
Не торкаючись наших прагнень –
І ті зійдуться замість або раніше нас.

Щовечора входимо в ночі, не нами омріяні,
Такі не потрібні обом, а сильніше – мені.
І наші відбудуться з нами – сміливі, як місія.

Про них вищі сили любові ми просимо –
І справдяться мрії високі, як зоряні розсипи.
Не віриться майже, що місія спільна – impossible.

Мріями не ходиться — ними літається.
Вони займають простір невагомості,
де речі були розкладені по місцях.
Лад не наводиться, і подовгу там ніхто
не затримується.
Місія з поверненням –
у полумʼї плазми спротиву.
Назад не приймають без ризику згоріти,
обпалитись, перегоріти…
І наступного разу
летиш, відданий мріям –
підданий цієї дитячої країни
без назви.

Витоки свідомості – це ті джерела,
які не стільки напувають, як звучать
милозвучністю твоїх думок а капела,
розмиваючи і зносячи тиху благодать
западин рахманного смиренства.

Мряка безсонячних просторів ущелин,
кулуари сходів минулих лавин і водоспадів,
кожний камінець або брила – все стелить
ложе фатальних історій насправді;
а ти не у зв'язці зі смертю, з тобою блаженство.

Кораблі нашого жеребу
не покидають річищ,
йдучи за лоціями
Старших Арканів,
до затоки
вікової недуги 
колись молодої води.

Гудки привітань суднам,
що йдуть назустріч,
випереджаючи обриси,
немов бойові оліфанти Ганнібала,
трублять, лякаючи янголів
у їхній незримій приявності,
будячи птаство наших снів.
І те здіймається, кружить
між тишею і мороком,
сьогоднішнім і минулим,
сідає, повертаючись,
або розчиняється
в нічному повітрі
забутості.

Солонішає повітря,
гірчить вода,
розходячись хвилями
згасаючого гласу,
і море чує:
– я вже тут.

Ще тримається 
ця дивна звичка ‐
думати про втрачене,
обминаючи себе.
А воно чекає на всіх
зі знахідками
у печерах наших помилок,
ні – не зі скелетами 
шукачів артефактів
і прахом вогню
згаслих смолоскипів.

Утрати наші -
велосипеди, золото,
оргтехніка,
розум...
Вибачте, ми були
неуважними -
і до руху планет,
і до наших коханих.

І цей час одного разу
може настати.
Про нього я думаю,
лягаючи на смужку
порожнього ліжка,
як про диспетчера
наших утрат,
і прокидаючись,
втрачати знову,
в'язнучи у сумнівах.

Не трушу клепсидрою,
у ній потопає і –
випливає час.
Яка глибинність
замкненої системи!
Ха! В ній вічність?