Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.

Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.

Я знаю все...
Що б ти не робив,
І куди б ти не ходив.
Все, що знаєш ти.

Я шпигун у домі кохання,
Я знаю твоє потаємне бажання.
Я знаю слово, що тремтить на вустах,
І твій секретний, глибший страх.
І твій секретний, глибший страх.

Я знаю все...
Що б ти не робив,
І куди б ти не ходив.
Все, що знаєш ти.

Розглядаю в небі сузір’я Водолія.
Я тобі не радник, та послухай Андрія:
Кожна подія, що сприймаєш без меж ти,
Її ціна — надія, і не буде решти.

Ви під арештом, та це невидима в’язниця.
Я би теж поспав, та мені не спиться,
Бо знову сниться, що вродило так нівроку.
Якого розміру зіниця у третього ока?

Зі зворотного боку супутника планети
Вміло розставлені для нас усіх тенета.
«Та буде вендета!» — я скажу, вірячи:
Перетвориться карета на гарбуз опівночі.

І тільки опір чинячи, я зрозумів,
Що той, хто всередині, — найзліший з ворогів.
На сім морів — однакові правила гри,
На сім богів — ні одної Божої іскри.


2025

Я думав, що в Бога є борода,
В яку можна руками вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не подивитись.

В мене на стелі чорний трикутник
Прикув до себе увагу.
Вловлює сни місяць-розпутник,
Вигадав нову розвагу.

Та не буди мене в цю ніч, благаю.
Там, поза добрим всім та злим,
Сниться, що я дівчину кохаю,
Чорне розмальовую волоссям рудим.

Вона каже: в Бога нема бороди,
В яку можна руками вчепитись.
І всі мої сни — то химороди,
Як на них не дивитись.

Також чув, нічого не випадково.
Так ніби задумав Творець:
Що все починається з слова,
Та й у нього буде кінець.

А як називається та порожнеча,
Що гостріша за бритву?
І як набридне від себе втеча —
Розпочинай гонитву.

Ну а я думав, що в Бога є борода…
Хотів руками в неї вчепитись.
Життя — то суцільна химорода,
Як не дивитись.

Потім буде ще райське блаженство.
А можливо, розпечена сковорода.
І між ними — химорода,
Тимчасова дивна химорода...

2025

Щось в тобі є таке,
Що примусило мене до тебе обернутись
І щиро посміхнутись.

Щось в тобі є таке,
Що примусило серце калатати,
І немов відкрились ґрати
Моїх почуттів.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але я з тобою бути захотів.

Щось в тобі є таке:
Сузір’я в очах, м’якість волосся.
А серце кохання просить.

Щось в тобі є таке.
Привабливе і цілком таємниче,
А душа загорається все швидше
І не треба зупиняти.

І мрії — лише про тебе.
Я знаю, що не треба,
Але не можу не бажати.

І не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.

Щось в тобі є таке,
Що шепче: тебе варто чекати
І весь всесвіт мій віддати.

Щось в тобі є таке.
Тепер я точно знаю, що саме!
Відчуваю зв’язок між нами,
Що ніяк не розірвати.

Всі мрії — лише про тебе,
Тепер я впевнений, що треба
Вголос про кохання сказати!

Бо не виходить позбутись відчуття,
Що ми були знайомі всі минулі життя.
І всі майбутні, авжеж,
Я буду чекати, ти неодмінно знайдеш.


2022

Отримав очі —
Карі, а між ними ще одне.
Бо Тато хоче
Показати твориво своє.
Відклавши пензлик
На шосту ніч колись,
Він взяв за руку
І сказав: «Дивись».

Дивись, дивись, дивись!
І я дивлюсь,
І я дивуюсь.

Отримав вуха —
Чути відповіді в тишині.
І ти послухай,
Як втомишся від метушні.
А вітер дує,
Вода дзюрчить.
Я Тата чую
У таку мить.

Почуй, почуй, почуй!
І я чую,
Я відчуваю.

Отримав мову,
Тато теж так заповів.
Життя чудове,
Тож переходь на спів.
Трохи кохання —
Вони не завжди були злі.
Це те звучання,
Що у вібрації Землі.

Співай, співай, співай!
І я співаю,
Я заспіваю.

Отримав небо,
Тіло на ногах та путь.
О, Тату, Тату!
Ти тільки поруч будь.
І крок за кроком
Засвояться у голові
Твої уроки —
Я живий!

Живий, живий, живий…
І я живу,
Я найживіший.


2024

Перша емоція при народженні — то сльози.
Ласкаво прошу: тебе очікують дощі та грози.
Заслабла планета від симптомів застуди:
Як на собаці воші — кусаються люди.

Не довіряй секретів, не кажи багато слів.
Не виказуй почуттів, не присвячуй віршів.
Будеш один, коли смерть покличе за поріг.
Я не вірю нікому і повірити б не зміг.

Я не вірю в дружбу і не вірю в кохання,
Переконати мене — марне намагання.
Лізти в мій світ — як у клітку до звіря,
Я не вірю в це і не повірю.
Я не вірю.

Фейкові новини і пропаганда щодня:
Я не вірю можновладцям — їхня мова брехня.
Знайома істина, а що з нею робите ви?
Рубайте голову, якщо риба гниє з голови!

Права рука на Конституції, ліва краде податки.
Чорний колір душі під колір краватки.
Не вірю в приватність в мережі, не вірю в рекламу,
Не вірю в систему, що бреше бездоганно.

Я не вірю в ЗМІ і в цирк на екрані.
Там всі божевільні в наркотичному стані.
Впевнений: вони — збоченці і актори,
А я їм не вірю і не повірю ніколи.
Я не вірю.

Небесні порядки та земні закони —
Я не вірю в церкву і її забобони.
На чотири сторони розповсюджена правда,
Та цей світ брехливий — така його вада.

А мені їх практика до біса знайома:
Маніпулюють страхом перед невідомим.
Чергова сіра схема, і в ній великі гроші,
Я не вірю в Бога, якому ми — раби божі.

Я не вірю в рай і не вірю в пекло.
Нагорі сивий дід, і в нього ворог запеклий.
Шануй суботу, наповнись духом в неділю.
Я не вірю в це, я не вірю.
Та ще перевірю…

2026

Чи бачив ти скляну людину,
Що порожня наполовину?
Що крокує з обережністю,
Аби не розбитись від нікчемності.

Де бачив ти скляну людину,
Що запитує без упину:
Відкоркована навіщо?
І так достатньо має тріщин.

Почуєш ти скляну людину,
На світ ображену дитину.
По зів’ялих квітах сльози
Розсипались на гострі рози.

Відчуєш ти скляну людину,
У скляних очах — німу провину.
За те, що море в ній бездонне
Перетворили на вино червоне.

Запевниш ти скляну людину:
Світанок прийде темряві на зміну.
І чи то диявола забаганка —
Не бачити світла крізь склянку?

А пам’ятаєш ти скляну людину,
Що спіткнулась і впала в домовину?
Забудуть всіх, а її тим більше.
Час продовжить плин, як і раніше.

Тепер зупинись на хвилину.
Побачиш ти скляну людину…
В собі.


2023

Я суперзлодій —
Єдиний у своєму роді.
Дивись, як я творю свавілля:

Пиячу до ранку,
І грабую банки.
Моє ім’я — синонім насилля.

Поки серце б’ється,
Роблю, що заманеться.
Як тобі мій девіз?

Хай кров проллється —
Ти в небезпеці,
Тож краще перехрестись.

Негідник, загарбник — я маю рушницю:
Така вже робота — бути бандитом.
Захвачу твоє місто і кожну столицю
І буду керувати світом.

Я суперзлодій —
Сміх та й годі.
Виявилось, що я не єдиний.

Є значно гірші,
І вони нищать
Все, що притаманне людині.

Криза та скрута,
В повітрі отрута,
Яка спричиняє хворобу.

До трендів і брендів
Увага прикута,
Поки ведуть на забій, як худобу.

Я суперзлодій —
Пораюсь в огороді.
Я став законослухняним.

Не хочу золота і срібла,
І мені набридло
Бути злим та поганим.

Гроші від нафти,
За свободу слова — ґрати,
Та всяке полум’я було іскрою.

Легко шкоди завдати,
Та ти маєш знати,
Що народжений бути супергероєм.


2026

Джені,
Ти — сяйво зірки,
Де вчені
Винайшли ліки
Від падіння.

Джені,
Вдихаю твоє ім’я
В легені,
Містичне полум’я
Перетворює на каміння.

Джені,
Невідривно від процесу
Автори натхненні
Крутять колеса
Галактик з пітьми!

Джені,
І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

Джені,
Божевілля ззовні:
І ми — полонені,
І ми всі в полоні,
В очікуванні страти.

Джені,
У залі чутно овації,
Та на сцені —
Самі декорації.
Невже нема кому грати?

Джені,
Зазирнемо за межі,
Тож даремні
Вавилонської вежі
Впливи на нас.

Джені,
Знаки незбагненні —
Розшифровані.
В них натяки,
Що все гаразд.

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми!

І розміри тіні
Мізерні,
Бо сонця проміння —
То ми...


2024

Ми саджаємо насіння —
Виростає заборона куріння.
Навкруги всі навіжені,
А я маю Індію в кишені.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

За руку ти тримай міцніше
І тільки не порушуй тишу.
Серед дерев пеньок побачиш,
А з нього дим веселий скаче.

Ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.

Птах крилом лоскоче хмари,
Краплі з неба, мов Ікари.
Дяка птаху за ті крила,
Бо нас трохи підсушило.

Мари мої, примари!
О, мари мої, примари.

Крихітко, я розумію — годі!
Просто я невиліковний злодій.
Вочевидь, сварки даремні,
Лягай поруч — в мене Індія в кишені.

І ніколи не показуй.
Нікому не розказуй,
Що обговорюють примари
Під світлом сонячної фари.


2025

Вона мені сказала,
Що якби крила мала,
До сьомого би неба
Зі мною разом.

Підійди до прірви,
Нехай краєвид дах зірве.
Крок вперед — і ти згадаєш:
Це був лиш сон.

А світ такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми твої діти, матінко-Земля.
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.

І розправиш крила —
Це те, що ти хотіла.
За мною аж до Сонця,
Як на вогонь міль.

Обпалиш біле пір’я,
Тепер воно вугілля.
Вкотре впадеш, і благаєш
Втамувати біль.

Тих крил тепер не маєш,
Зі мною не літаєш.
Довкілля краще б роздивлялись
До теплих країв.

Знов підійшла до прірви —
Краєвид більше дах не зірве.
Крок вперед — і станеш ти
Зграєю птахів.

Світ був такий чудовий,
Весь різнокольоровий.
Ми ж твої діти, матінко-Земля?
І я прийшов до думки:
Повсюди візерунки,
Одного разу ними стану я.


2023

Трясця…
Скласти б вірш про любов і щастя,
Та що турбує звіра, коли він помирає в пастці?
Тліє на фользі чи кисне в пляшці...

А я у всій красі хочу світ цей побачити,
Ніби після років сварки взяти і пробачити.
І в таку мить приходить розуміння:
Мій шостиструнний спільник — пігулка від старіння.

А ти не рубай коріння, чіпляючись за Чумацький Шлях.
Якщо труна існує, то колись у ній буде цвях.
Тобі вселяють страх, а я дам тобі надію.
Творчість — це діяльність, чуєш? Ну тоді я дію.

І я радію: рима римується, а звук лунає.
І якщо колесо спустить, то хтось точно підкачає.
В них під сонцем засмагають, в нас за нього борються.
А тобі все одно, чи цікаво, що все ж коїться?

Подряпина загоїться, і відновиться дихання,
Знову вийдеш ти у ринг: життя — ще те змагання.
Намагання, ще одне, а за ним іще —
Суперздібності ти маєш, ніби в коміксах з плащем.

Я танцюю під дощем — я крапля, як і ви.
Знаю: там, де миші, не виросте трави.
Драбина з голови спрямована у всесвіт,
І я по сходах вгору йду, залишаю свій слід.

І хай розтопить лід внутрішнє багаття.
Кесареві — кесареве, кожному своє заняття.
Ще трохи. Незабаром, якщо не зараз.
Життя — то книга: залиш в ній цікавий нарис.

Тільки тут, і не буде потім.
Небезпека і дива очікують на кожному кроці.
І як коле в боці, то віднови дихання,
Та не зупиняйся — ось моє прохання.

І тоді,
Я відкрию правду — сумну та гірку.
Я прошепчу брехню — солодку і п’янку.
Я поведу тебе,
Коли почуєш музику.

Я прикрашу дорогу нелегку,
І постіль постелю — теплу та м’яку,
І розбуджу тебе,
Коли почуєш музику.


2025

Як же притягує вид за вікном:
Машини, білборди, залізобетон.
Урбан в дротах та в диму посміхається,
Творить дива індустріалізація.

Чудово, що заводи працюють і в суботу.
Камери повсюди проявляють турботу.
А паспорт нагадає, що я особистість.
Дарма тільки якість замінили на кількість.

Як же притягує вайб за дверима:
Події, розподіли, рахунки, людина.
Як догодити системі — спитайте поради,
Відповідально бути частиною громади.

Головне, щоб не подумали, що ти здурів.
Чорне чи біле — нема інших кольорів.
Ліве чи праве — на якому ти боці?
А нагору не дивись — нема місця на сонці.

Повз світлофори та вітрини,
Повз пошарпані стіни.
Білі хмарини — небесні тварини
Прямують на схід, і я разом з ними.

Не переймайся, хмурий перехожий,
Якщо здається, що вештаюсь без діла.
Наша буденність нагадує в клітинку зошит,
Тоді ми в ньому — чорнила.

Хай серце добре зважить все, що навкруги,
Коли наважишся вийти у світ.
І не турбуйся — зустрінеш, кому до снаги
Крокувати на прогулянці, щоб залишився слід.

На прогулянці крокуй,
Щоб залишився слід.
Крокуй на схід!

Сиджу та вергаю громи
На оточуюче панство.
Чудовий вік — до двадцяти семи:
Відсутня культура пияцтва.

Вседержителю, ти нас борони,
Як ваблять двері пабу.
Чорти з внутрішньої сторони
Голови покарають нахабу.

А наш шлях — він тільки прямо,
Та спокуса тягне ліворуч.
Здається, вона починала так само,
Проте не впізнаю, хто зараз поруч.

А зараз місто проковтнула ніч,
Я курю зелене і кашляю чорним.
Великі зіниці та всі без облич,
Дна досягає човен.

А що очікує нас на світанку?
Схудлі та не прикриті.
Ці кухні чули не одну обіцянку,
А підвали бережуть таємниці.

Напевно, то в мені живе потвора,
Яку треба втопити.
Щоб не страждати завтра від учора,
Я намагаюсь її вбити.

Але гарчати від болю —
То єдина мантра.
Я буду страждати завтра!


2024

Я не бачив сни вже три весни,
І той потік думок ти спробуй зупини.
Багато є думок, коли ти граєш рок,
І навкруги повно дівок.

І серед них вона — чарівна і сумна,
Заполонила розум мій сповна.
І я її кохав, і я тоді не знав,
Що сам собі могилу я копав.

А мені казали,
Кохана, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі —
Не муч мене, а вбий ти краще.

З того часу ми разом не бачимо сни.
Ці почуття словами спробуй поясни.
Сміялися разом — світ належав двом,
Сплелися дві душі співати в унісон.

Та що таке? О ні — скінчилися пісні.
Не бачу тих очей, що так любі були мені.
Не попадаєш в такт — тепер це точно факт:
Кохана, з тобою точно щось не так.

Кажуть, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил.
І моє серце б’ється в пащі,
Не муч мене, а вбий ти краще.

Кохана, чуєш, твоя душа — то річка Ніл:
В темних водах — крокодил!
Тягне він мене на дно,
Благаю: відпусти, та тобі все одно.

А тепер після весни поспіль буде три зими.
І від таких дівчат, Боже, нас ти борони.
Стало три, де було два, пожовкла вся трава,
І навіть диявол з нею заграва…

А я тепер один, та маю я бензин
Зігрітися від холоду тих зим.
Тепер я точно знаю: тип дівчат буває —
Посміхаються вони — то крокодил пірнає.

Вже майже забув ті дивні дні,
Коли все таким однозначним здавалось.
Давно розчинились вони в глибині,
Давно я покинув свій дім.

І вабили завжди темні кути,
Те, що в них від світла сховалось.
Я втратив себе, щоб знову знайти
І залишитись таким.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

З тих самих часів не бачив світанки,
Обмінявши на ніч в задзеркаллі.
Завжди боявся загнатись у рамки —
Я не такий, як вони!

А по той бік було мені до жаги
Вивчати свідомість у самопізнанні.
Міфічні тварини і райські птахи —
Розмальовані чотири стіни.

Вдаль, у глушину.
Вглиб, у надра Землі.

Присів на краю, колисаю ногами,
Дослідивши з лишком виворіт світу.
Проводив години в розмовах з богами,
Та ще не прийшов той час.

Дерево бачив, обвите змією.
Скинув кайдани всякого гніту.
Багато пізнав з мандрівкою цією,
Щоби співати для вас.


2023

Зустрів тебе на перехресті,
Відбиток на палкому серці.
Будем з вечора до рання
Вживати еліксир кохання.

Ти стогнеш, а очі прикриті,
Під повіками вузькі зіниці.
Та я і сам, подібно змію,
Іклами впиваюсь в шию.

До себе міцно я притисну —
Знімай скоріш свою білизну.
Підкоряюся капризу,
Як зверху, так і знизу.

А за обрієм світанок,
Поцілуєш наостанок.
Повертайся в темні води,
Не позбутися щоб вроди.

І в наступний повний місяць
Поспішай, не забарися!
Щоб журба раптово не спіткала,
Стань солодким ритуалом.

І знов до себе я притисну —
Ти знімеш зайву цю білизну.
Підкорюсь твоєму я капризу,
Як зверху, так і знизу.


2025

А в руках моїх фрукт божественний дозрів.
Там, у саду, зірвав я декілька плодів.
Перший скуштував — і одразу я зрадів,
Почав розуміти краще задуми богів.

Задуми ці — не дурниці:
В тілах наших — храм.
Світ — чудовий сон, що сниться
Мені і навіть вам.

А поза садом є земля, де дикуни живуть,
За досвідом туди, до них, я вирушив у путь.
Захопливо спостерігаю і вивчаю їхню суть,
Та, на жаль, крізь бетон там квіти не ростуть.

Замість квітів — всюди сіті,
В які потрапляють всі,
Хто розуміє, що є різниця,
А перешкоди — в голові.

А коли я надивився на їх побут без прикрас,
Вирішив, що на контакт треба вийти хоча б раз.
З’ївши другий плід, поділитись прийшов час,
Що багатогранний світ — і він увесь для нас.

Яка прикрість мені відкрилась:
Своє знання головне
Показати я не в силах,
Бо їхнє плем’я все сліпе.

А з розпачу тоді я вжив останній, третій плід.
Щось жахливе пережив — до смерті близький тріп.
У маренні шукав я сад, та зустрівся мені дід,
Перекривши шлях, сказав, що зловживати так не слід.

І з ним присівши біля підніжжя,
Почув багато я речей:
Життя та смерть, кохання й потойбіччя
Та справжню суть людей.


2022

Сиділи втрьох: у першого повсюди змови,
А другий впевнений у штучності буття.
А я додав, що зранку усвідомив —
Переживання та матерія породжують життя.

Перший каже: ми — продовження проміння.
А в другого вмістився космос на папері.
Бесіда серед дерев — пускаємо коріння.
Слухаєм подеколи, що кажуть "Двері".

І я згадав,
Як був малим, мені казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минули — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи.

Першому потрібен дах і ще автівка —
Є певні правила для цієї гри.
Другий перебив: тут і зараз — найкраща це домівка,
Ще б усвідомлено дихати і розрізняти кольори.

А я сидів між ними і слухав посередині.
Триматись середини — це про кожну справу.
Підсумував, сказавши: «Дні, що нам відведені,
Вартують, щоб їх не провести під заставу».

Перший запитав: хто для нас є еталон?
Другий міркував, що всім треба прийти до тями.
Я додав: «Для нас Державу заповів Платон»,
І місце під сонцем плутають з робочими місцями.

А потім наступила тиша велична і раптова.
Якщо ми тут — то це щось значить.
Є ми, а є вони — і не кажи ні слова!
Та ми не ті, кого вони в нас бачать…

Ну а мені давно казала мама:
«Для Бога ми усі — лише комахи».
Роки минають — я задумуюсь так само:
І ми для них невдахи,
І нами грають в шахи,
Та поки не забиті цвяхи…


2025

Окинувши поглядом небо,
Сідлаю ракету.
Зі швидкістю світла
Взяв курс на восьму планету.
Нептун відомий тим,
Що там алмазами дощить.
Я знаю: найбільший кристал
Здобути пощастить.

По усіяному зірками
Космосу темному полотні
Мчуся вперед, і мене
Супроводжують позаземні вогні.
Продовжую прориватись
Крізь простір я та час.
Тут раю нема, але
Янгол мій вартий найбільшої з прикрас.

Ось я до володінь твоїх дістався,
Володарю морів.
Твоя велич захопила дух —
Мені бракує слів.
А супутників твоїх багато,
Я б став одним із них:
Небесним вічним тілом
Серед світів чужих.

Увійшовши в атмосферу,
Дощовий провокую стан.
Закоханий до нестями
Астронавт-шаман.
Вмить почалась злива,
І алмаз у моїх руках.
І до тебе я, додому,
Мчу на всіх парах.

Найвіддаленіший від Сонця —
Крижаний гігант.
Я вважав, що крижане серце —
Найкращий варіант.
Та в коханні — сенс творіння,
А крижаний гігант
Віддасть коштовне каміння,
І я повернусь назад.


2023

Сонце розквітло над головою,
Величаво застигло в зеніті.
І тільки тінь іде за тобою
Назустріч жовтій зіниці.

Ніби із золота Божа оселя —
Ти відчуєш це знову:
Що мовчазна пустеля
Розуміє людську мову.

Жаром гріють під ногами піщинки —
Це зірки, що падали з неба.
Тобі так далеко ще до зупинки,
Багато пройти ще треба.

Хай не турбують дурниці
І суцільний розгардіяш.
А вода, що ми пили з криниці,
То був лише міраж.

І знаєш, в мене небо на стелі,
А стеля не має меж.
А ти блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

І будуть заповітні землі —
Ти обов’язково їх знайдеш.
А поки блукай по пустелі,
Допоки не збагнеш.

Зрозуміти себе — у першу чергу,
А далі — завзяття та натхнення.
І підійми підборіддя доверху —
Там полум’ям майорить знамення.

А коли сонце сяде за обрій,
Тобі ліхтарем стане серце.
Воно в кожній дії хоробрій
Відлунням перемоги б’ється.

А ти продовжуй блукати.


2025

Авжеж,
Це саме той час та місце,
Спалити все опале листя,
Бо скінчилась злива.

Ти теж
У хаосі був створений,
Задля гармонії обраний,
Поширити диво.

Знайдеш.
Полум’я тремтить та не гасне,
І відбувається все вчасно,
У потрібну мить.

Лиш стеж,
Чим годуєш голову та шлунок,
І який до Бога твій стосунок —
Дізнатись пощастить.

Дійдеш.
Освітити пітьму чи сяяти в ній?
Життя — то наслідки твоїх дій,
Ще суміш волі та відваги.

Чи заснеш?
Я знаю, сон буває добрим,
Та вибратись з-під ковдри
Я бажаю тобі наснаги.

Відчуй, побач,
Зсередини свою сутність.
І тоді зазнач:
Нічого нема, тільки присутність...


2024