Крізь темряву у світлі благовіснім,
Крізь попіл, між ваганнями сія ,
Терплячим сонцем у душі постане ніжним
Святенний образ із домашнього кутка.

Я падаю перед тобою на коліна;
Я бачу у тобі усе буття.
Мене дорогою вела незмінна
Твоя велична віра у життя.

Ти надавала сили у знемогу;
Ти підіймала і зі мною йшла.
Твій образ втілив допомогу;
Ти теплотою сповнила серця.

І у блаженну, і в гірку хвилину;
Я пам`таю обриси твої,
Де б небула до них завжди я лину,
Бо в них життя дароване мені.

Розвіяв вітер мигдалевий цвіт
В світанні сонячнім, барвистім.
Гілля шепоче йому в слід,
Що квіт той – то життя намисто.

Згубились у твоїх очах
Туманні, весняні світанки.
І багряніють на вустах
Червоні маки літнім ранком.

Згорають десь вдаличіні
Зів`ялі здогади, надії;
А разом з ними танеш й ти,
Стлівають радості та мрії.

Даремно зазираю я
У чудирнацьку, сіру тугу
Ти, мов не ти - я, мов не я
Блукаєм опівнічним лугом.

Збагнути тяжко нам усім,
Що в один одного на серці;
Та ми шукаєм радість в тім,
Що ніжно так коханням зветься.

Я обійму тебе крильми,
Коли нестане сил терпіти.
Я пошепки скажу – “ Живи!”
Кохай – і завжди будеш жити!

Хоч серце рветься на шматки;
І розум відчайдуш тікає,
Зостанся, зупинись, не йди
Хтось завжди є; завжди чекає...

Немає в відчаю думок;
Немає прагнень та надій.
А ти зроби наступний крок
Піди на зустріч світлу мрій.

Росяний квітневий ранок;
Місячну червневу ніч;
Пожовклий осені світанок;
Зимову казку - ти поклич.

І як на серці не боліло б;
І на душі як не пекло б
Хай як втекти тобі кортіло
Ти зупинися все одно.

Лиш озирнися на хвилину,
Лиш обернись і завжди хтось
У тебе вірить безупинно,
Щоб, що бажалось все збулось.

Пройдуть холодні затяжні дощі
Забравши за собою туги та тривоги.
Залишимось лиш я і ти,
І наші паралельні дві дороги.

Сумує липа за вікном
І час летить так безупинно.
Гілля віщує новий сон,
Співає пісню дивну, дивну.

Світанок швидко промайне
І вечір перші зорі кине;
Ось ніч до липи припливе,
До неї місяцем прилине.

Неспиться липі у ночі
І листя срібне відбиває
Ті поцілунки неземні,
Що в ночі місяць посилає.

Ось зацвіте, буває липа;
В танку із літом закружля.
Ревниво місяць зорі сипе
У коси липі їх впліта.

Кружля чарівна наречена
З задухи літа вирина.
Духм`яно пахнуть її квіти,
І срібним блиском сміх луна.

Як мить мина, минає літо;
Піде в блакить, шалену даль.
І осінь прийде пожовтіти;
Вбереться липа в злота шаль.

Так грає легко вітер в листі,
Один за одним обрива.
Стоїть сама, одна без лиску,
До сну готується вона.

Прикриє білим покривалом
Гілля оголене своє.
Із ніжним інеєм, так вдало,
До неї сноведіння йде.

Стоїть самотня, в сні яскравім;
У шовку білім, у снігах.
І місяць спогляда незванний
За тонким станом у шовках.

Зійдуть сніга, зас`яє сонце,
Мов мавка в зелені п`янка.
Полине пісня у віконце,
То шелест липи з-за вікна.

День незакінчується швидко,
А ніч коротка, нетривка.
Все сипле місяць з зір намисто,
Розлуку довгу відганя.

Мене приймає світ в обійми
Зове в п`янкий туман надій.
Чи будуть очі мені вірні
Коли прийде в них перший біль?

Мене чекає вічне щастя,
Світанок в небо загорта.
Я підпалю усі ненастя
Вогнем тим сонячним добра.

Піймає час мене у ночі
В мить розпачу і безнадій
Куди поділись світу очі,
Коли знайшов задухи біль?

Тримаю вічність у долонях
Той подарунок зір й небес
Від смутку побіліли скроні,
Де світ той сповнений чудес?

П`янке безвихідне чекання
Іде марою день у день
Надії й розпачу вінчання
Тяжких відспіваних пісень.

Чекає доля порятунку,
Та світ не дасть мені керма.
Той серця лагідний дарунок
Знайде лиш зцілена душа.

Він потребує нас у силі
Бо кожен з нас є світлом тим,
Що на ранковім небосхилі
Життя дарує світу цім.

Тоне місяць в білих хризантемах,
Лишивши зорі наодині.
Гортає осінь день за днем
Останнього цвіту хвилини.

Так тихо на душі й так дивно:
Ні радості, ні смутку, вже нічого…
Сховали хризантеми лихо,
Що в серці так таїлось довго.

«Прощай!» - я пошепки сказала
За вітром пелюстки пуска.
Тебе ніколи я незнала
І непізнаю тебе я.

У цвіті білих хризантем
З тобою я колись зустрілась.
Ти був яскравим сніжним днем,
А я у осіні зігрілась.

Невідпуска мене вона
І невідпустить вже ніколи,
Ти – відпустив, і я пішла
В осінньо-чисте квітів море.

Я озиралась безліч раз
Ховавши гордість повсякчасно
Для мене ти мабуть загас,
Та відгорів ти так невчасно.

Палає безліч хризантем
Небесно-чистим білим світлом
Я пролечу тим сніжним днем
З весняних снів потраплю в літо.

Пелюстка біла промайне;
Я знаю, що її впіймаєш.
Нажаль минуле не вернеш,
Але згадати, все ж згадаєш.

Розкрила буря очі;
Розлилась ніч в темниці;
Незнаю чом щоночі
Мені той погляд сниться.

Чудний залишивсь в кризі
Далеких днів туману,
Записаний у книзі
Й моєму серцю данний.

Той погляд сіра мряка;
Проїсть земну кору
Він ніч за нічю знаком
Пробуджує від сну.

Чужа нестримна щирість
В агонії пала.
Вважаючи за милість
Призріння принесла.

Мабуть не розібрати
Кому, за що, і як.
Та просто так кричати,
Й простити просто так.

Той погляд був дарований
Й призначений комусь
Зі мною на дорозі життя
Чомусь зіткнувсь.

Остання мить зневіри
Закинута у ніч
Полишена довіри,
Зі мною віч-на-віч.

Останній погляд краху
Відкинутий з душі,
Шукає безнадійно
Призначення собі.

Лунає застережно
Кидаючись в мольбу.
І просить обережно
Полинути в пітьму.

І якби не відверто
Всміхалась доля щиро
На ночі-сні мольберті
Блукає знак зневіри.

( До твору В.Г.Короленко «Чудная».)

Розтає сонце у ночі
В пітьмі гортає сторінки хвилин;
Ти дивний ангел , ангел ночі,
Мій тає`мничий Костянтин.

В твоїх очах нема світанку,
В них океан, нічна блакить.
Ти демон ночі, що із ранком
Ховає образ тінью в мить.

Із блиском ліхтарів яскравих;
У барвах-мареннях, мов маг
З`являєшся дощем незваним
В моїм житті, у моїх снах.

Невтомно зустрічі шукаєш
Мій ангел з чорними крильми.
Я знаю, що охороняєш
Мене у день, і у ночі.

Твоє ім`я лунає з всюди;
Ти завжди є, й тебе нема;
З`являєшся, мов із нікуди
І тінью облік тій зника.

У мареннях зорею лине
Твій образ милий Костянтин.
Його у сонці не зустріну
В житті моїм ти ночі син.

Тебе створила тьма в надії,
Щоб стерти всю нічну журбу;
Ти ангел про якого мрію
І демон із яким живу.

Немаю серця де сховати,
Воно завжди було твоє.
Між чорних крил в любові гратах
Тримаєш серденько моє.

Мій Костянтин, посланець ночі,
Туман гіркого мигдалю,
Над нами пісню прошепоче,
Розкаже, як тебе люблю.

Твоє кохання щире й чисте
До мене місяцем прийде.
Він розповість мені навмисно,
Як ти кохаєш лиш мене.

Не присягайсь мені в коханні,
Присяги завжди не тривкі;
Вони шалені є зізнання,
Що мить лишаються живі.

І ніч поглине чорні очі.
Що палко так незнають меж.
Мені світанок щось шепоче,
Мене в тіні ти вічно ждеш.

Ти , Костянтин розкриєш крила;
Пірнеш у бездну сноведінь.
Ти завжди будеш ночі сином,
А я піду із тіні в синь.

Я в полоні твоїх очей;
Я в полоні слів твоїх.
Я пройду через сотні ночей,
Щоб зустріти знову їх.

Ти до мене із неба зійшов,
Щоб забрати ранкову зорю.
Ти мене серед ночі знайшов;
За тобою в світанок піду.

В океанах святих, голубих;
Серед острову вічної туги,
Ти з`являєшся раєм для тих,
Хто гойдається в хвилях розлуки.

Темна ніч загортає думки
У тонкі і безглузді конверти.
А з світанком з`являєшся ти,
Щоб відчути ранкове безсмерття.
18.12.2004.

Гіркий запах полину
Пронизує нічне повітря;
Лунає шепіт трав в степу
Зриваючи з думок лахміття.

Немає меж для твоїх мрій;
Немає меж для твого раю;
Твій аромат гірко-терпкий
Солодко душу огортає.

Я не зриваю масок з ночі
На те і ніч, щоб мрії й сни
Нам закривали правди очі
Щоб жити миттю ми змогли.

В твоїх очах сизіють хмари,
Що в дощ прокинулись самі
І сріблом землю оросивши
Туманом розлились в яри.

Легкою тінью пронесешся
І закарбуєшся на вік;
У дзеркалі не відібєшся,
В душі залишиться твій лик.

Тебе ніколи не забути
І не згадати вже ніяк.
Ти присягнешся вічно бути,
Чи буде завжди воно так?

Ховає ніч в степах надії,
А ти ховаєш в них мене.
Ах, як шкода, що ніч, лиш мрії
І мрії ці життя твоє!

Ти присягавсь мені востаннє
В коханні вічнім і сліпім.
Я зникла в сонячнім світанні
У теплім, світлім і новім…

І коли день заплющить очі
Шепоче хтось мені зі сну:
«Незабувай, степові ночі
І запах твого Полину!»