на долонях моїх
тавро твоїх поцілунків
пропікає наскрізь
неможливістю бути поруч
мій єдиний глядач
допущений за лаштунки
ми створили це пекло
з тобою удвох – власноруч
знов з дощами приходить
знайомий осінній розпач
календар опадає днями
дерева листям…
щось до серця повільно вповзає
холодне й гостре
відганяєш раптовий здогад –
вона вже близько

(2008)

мій брате, я згадую те
що не вкласти у слово
існуюче поряд
або в паралельних світах
що серце стискає
та стукає в скронях раптово
принесене вітром
підслухане десь у житах

спадає дощем
фіолет полудневого неба
гроза закликає
нарешті звільнитись від сну
усміхнене мокре обличчя
звертаю до тебе
мій брате, з тобою
зустріну четверту весну

«На колимськім морозі калина
зацвітає рудими слізьми.
Неосяжна осонцена днина,
і собором дзвінким Україна
написалась на мурах тюрми...»

Я уявляла тисячу разів,
Щоб тільки раз – один єдиний – зрозуміти,
Якими силами вдається жити
Вже навіть не на шальці терезів,
А поза... Поза всим. Не тліти,
Триматися надіями й думками...
Хіба існує там така надія,
Що не вмирає довгими роками?
Хіба існують там такі думки,
Які не доведуть до божевілля?
Хіба збагнеш, що мусиш це знести
Через чиєсь безглуздя і свавілля?
Здається, там нічого не існує,
Здається, то по інший бік життя.
І що душа давно вже не сумує,
А тільки кличе спокій-забуття.
________________________________
Я уявляла тисячу разів,
Як в інший бік хитнуться шальки терезів,
І що усім, хто забирав тоді життя,
Чекати марно спокій-забуття.

Я можу без тебе -
так вмить зупиняється кров.
Я можу без тебе -
це наново вчитись ходити.
Сліпий, що ніколи
не зможе побачити знов,
Та якось змирився
й не прагне нічого змінити.

Я можу без тебе...
Чому ж тоді досі болить
від змісту цих слів -
просто вслухайся -
можу без тебе .
В них пустка - немає нічого,
ні снів, ні молитв,
бо більше не маю про що
я просити у неба.

Я можу без тебе -
це більше ніколи й ні з ким
на відстань,
що змусить ходити по лезу.
“Ме му тос кікльос тарате” -
не зрушити кіл
тому, кому кола мої
відтепер не належать.

А, може, папороть піти шукати?
В купальську ніч, не вгледівши вінка...
І тільки ліс за спиною зітхатиме
Німим питаннями – „це ще хто така?”
Згадай-но, ліс...
Тим пишним літом,
В якому ти впізнав мене одразу –
Не шкодував для мене того квіту,
Що зазвичай цвіте одного разу...
Не пам’ятаєш?..
„Як будуть питати
Чого ти блудиш лісом серед ночі,
Кажи, що цвіт той щастям має стати,
Скажи їм, серце, просто в очі:
Не лихоманка знов тебе трясе,
Хто знайде, ніби підійме завісу, -
Відтак на світі знатиме усе...”
Нагадувала я на мові лісу.
...Чому я тут?
У надвечір’я ворожили,
Плили човнами, берегами йшли.
А два вінки, що першими пустили,
У воду майже зразу і пішли...
Навіщо ворожити тій, хто знає?
Яку русалки мають за свою?
Тужлива пісня знову серце крає,
А я в лісній гущавині стою...

замість спалаху світла - спалахи болю
на вустах замерзають усі слова
я збираю докупи останню волю -
перевести подих
тайм-аут
сама

холодне шкло під гарячим подихом
освітлене коло навкруг ліхтаря
від запальнички блакитне полум'я
трясе лихоманка
мікстур,
лікаря

годинник відлічує довгі хвилини
зростає із ними між нами прірва
а пам'ять робить собі світлини
вітаю, Музо
знайомся -
Ліра

Когда реальность вдруг утратит смысл
и очевидное покажется абсурдом,
когда в сознание ворвертся мысль
о том, что это только сон - не жизнь
(и отзвучит встревоженным аккордом), -
я снова ухвачусь за тонкий прутик,
за цепочку, что логикой зовется,
захлопну двери, не услышу стука,
в надежде, что она не оборвется.

я боюся ночей -
від думок я не можу сховатись
не заплющить очей -
тих що дивляться вглиб і в пітьму
там надії мої
що не встиг ти іще поховати
мої мрії
які ще не кинув довічно в тюрму

я мовчу -
заважкі всі слова... і знамена
не тримає рука
бо війна вже без шансів і назв
тільки тиша навколо
і думки літають шалено...
ще відбути сьогодні
а завтра вже буде без нас

Девушка, правда, вы странная?
Вы ведь такая, как я?

Да, незнакомец, возможно...
Зачем же вам странность моя?

Девушка, правда, вы злая?
Добреньких я не люблю.

Вы угадали. Но знаю,
Что вас я не прогоню...

Друг мой, а вам ведь скучно...
Может быть, больше, чем мне.

Я очень удачно прячусь
За всем, что приходит извне.

Может, и вас не любят,
Как ненавидят меня?

Может... Но что мне люди?
Мне бы понять себя...

Наверное, вы одиноки.
Вам стадный инстинкт не присущ...

Тихо! Вы слышите звуки?

Да.. Это танец - душ...

ти помилився...
вибити "люблю" -
це неможливо
навіть і жалю
тепер від мене
не чекай -
втікай -
чимдуж втікай!
бо я доб'ю

Твої обійми -
їх хіба забудеш?
Мого вагання не помітив ти...
Не має значення - чи дійсно любиш,
чи відганяєш привид самоти.
То не важливо.
Бо моє вагання -
червоний вогник, що тримав мене,
ти пристрастю згасив і хвилею бажання...
Тоді не думала про те,
що все мине...
Не припускала, що мені й байдуже, -
чи матимуть продовження, чи ні
стосунки ці.
Бо знаю добре дуже,
як швидко ти набриднув би мені.
А так -
я відчуваю знову й знову
ту круговерть, ті злети, той вогонь,
що насолоду дарував
і втому,
що ніби лився із твоїх долонь.

Хитнулась земля під ногами
і небо кудись попливло...
Навіщо караєш словами
за те, що лиш тінню було?

від тебе - слід змія на скелі
від мене - слід голки на шкірі
ми звично лишаєм в пустелі
усіх хто найбільше нам вірив
та маємо більше ніж спільне -
що поділу не підлягає...
ми ж певні у тому що вільні
(і тільки долоня лягає
на мить
щоб відчути тепло)
хтось першим її забирає
і падає тінь на чоло...

Довершеності лаврського пейзажу
не вистачає переконливих ідей.
Та спокій знов огорне наче пряжа,
м’якою ковдрою сховає від людей.

Довершеність церковного подвір’я
не в змозі подолати смуток мій,
бо твердо знаю – то лише повір’я,
що ці хрести ведуть до виповнення мрій.

Але спинюся...
З пагорбу, де храми
побачу знову місто та вогні.
Авто й будинки –
декорації до драми,
яку розігрують у кожному вікні.

Колись давно,
в минулому житті,
коли ще світ був загадково-неосяжним,
а наші мрії –
ближчими й досяжними,
я вже стояла тут на самоті....

Сьогодні тихо...
Правлять службу в церкві –
ось знову долітає тихий спів...
Кому молитись?..
Наші боги мертві.
Та й ми самі – лиш персонажі снів.

Піду, мабуть...
На перехресті поглядів
незатишно і холодно стає...
Для вас – алтар,
для мене – місце спогадів.
Хоча й воно мене не впізнає.

...........................................

Я йшла, а вітер грав з моїм волоссям –
переплітав, розвіював, звивав...
Хтось крикнув: «Відьма!» (чи мені здалося?)
О, так, я відьма. Що ж із того вам?

блукала ніжним поглядом горами
вдихала післягрозовий озон
збагнула - попри відстань що між нами
існує світ в якому ми разом

Моє життя –
як дипломат з подвійним дном.
Ховаю там те,
що мені відтепер не належить.
Я пильную слова
і боюсь зловживати вином...
Ну а решта...
на жаль, не від мене залежить.

Знову згадую парк –
дощового осіннього дня,
В тому місті,
де завжди вважалась своєю...
Все вже знала –
і просто йшла навмання.
Тільки дощ на щоках
й нескінченна осіння алея.

І якийсь перукар,
що сушив мені потім волосся,
Запитав: „Вам погано?”
(проявив, так би мовить, турботу)
Я відрізала:
„Ні. То вам, мабуть, просто здалося.”
Що поганого?
Дощ у жовтневу суботу...

Ще був плащ. Дуже світлий.
І темне думками безсоння.
Як намисто збирала я миті
на нитку ночі...
А на ранок – нарешті спокій.
Багато сонця.
Знов гірка необхідність –
ховати від світу очі.
....................................

В той день я не шукаю вороття –
Хіба що в парк, де відцвітає фрезія.
Ти говорив – проза минулого життя...
Не чула я – в мені жила поезія.

мене кружляє уявний танок
це наша мелодія (так, Франсуазо?)
більше немає важких думок
більше немає до цього відрази

і всі слова не потрібні - на захист
я можу навіть кричати що винна
мене вже навіть фізично нема тут
давай-но папір - буде явка з повинною

загнана загнана загнана
чекає вона по-звірячому
коли я згорю й відпущу її -
нечувану та небачену

вона не буде мовчати
бо розсуду в неї нема
і мовчки не буде кричати
як я - наодинці
сама

я ховала її і втішалася
що без неї мудріші слова
може й так - але мертві
мертві
бо у неї правда нова

Пальці знають лінії обличчя,
Тіло прагне знов твоїх долоней..
Решта все – на потім, на узбіччя.
Сльози щастя – дивно – теж солоні.
Та, що знала все про почуття
Без жалю ламає ритм звичний,
Щоб вивчати знов нову алхімію:
Рук твоїх, в яких моє життя,
Вуст моїх, що п’ють вогонь правічний...

„Овва!”, - зухвало я казала
І брови іронічно зводила.
Чи те зі мною було, що писала?
Хіба колись під себе я підводила?
Облиш-но. Просто вигадки. Сюжети.
У когось зранку кава. Хтось газети
гортає, зупиняючись на темах,
які хоч трохи розганяють кров.
А я усі свої думки й прикмети
Вбирала у слова, щоб чути знов.
Щоб перейшло, минуло, відгоріло...
Щоб на папір – і більше не боліло.
....................................
Чому ж для цього не знаходжу слів?
Сама в собі як в клітці дикий звір.

Я вже вічність блукаю пустелею.
І волію одного – напитися.
Під ногами пісочок все стелиться,
І очам неприємно дивитися
На безмежні бархани попереду
(жодних натяків на оазу).
Дивно – наслідків від „прогулянки”
Я чомусь не збагнула відразу.

...А, може, й сил
я не знайшла. Не знаю...
Уже й потроху забуваю,
а іноді себе втішаю, -
що не важливо це - сплило.
І навіть вірить починаю
у те, що, може, й не було
нічого.
Ось так...
Невпевненість лякає.
А, особливо, в завтрашньому дні
(цікаво, дно чи день я на увазі маю?)
Бо не складаються й пісні,
коли в душі порожньо й темно.
А, може, він правий - даремно
я близько так усе сприймаю
(так я ж далекого не маю...)

То як тобі здається зараз,
мої вірші, мої думки,
чи ще прозорі, чи дзвінкі,
чи ще нагадують струмки?..

Безнадія,
випалена гарячим сонцем...
Настільки гарячим, що перетворює її на лаву,
яка стікає зі свідомості розплавленими потоками,
і дозволяє на короткий час забути про себе.
Нічого, крім сонця.
Яскрава застигла мить.

Піднімуся думками вгору
І стечу потім вниз річкою...
Не люблю я чомусь море –
Краще стану стрункою смерічкою.
Буду чути я плин часу,
Пропускатиму крізь світло,
Під дощем своє гілля купатиму,
Заграватиму трохи з вітром...
І тоді, коли все забуду,
Все, що було колись на часі,
І тим більш, що було невчасним;
Якщо ти ще чекати будеш -
Повернуся до тебе щастям
(як до сонця, очі примружив).

О, як майстерно я розставила пастки!
З яким натхненням зілля відміряю!
Так були зайняті оцим думки,
Що я сама до пастки потрапляю...

Писати смуру – дуже вдячна справа, -
Вона єдина має сенс,
Коли потрібно вирізьбить оправу
Для почуттів, що стануть швидко тінню...
Хто зрозуміє щось в безглуздому сплетінні
Моїх думок і острахів моїх?
Не ти. На жаль, не ти. Всихають
Мрії і слова – їх поглинає час,
Не повертаючи, не даючи нових...
А дні і місяці повз мене пропливають –
Ти вже не в змозі зупинити їх.

Я боюся побачить її на звалищі
непотрібних вже мрій, відгорівших бажань.
Я не хочу зустріти її на згарищі,
де ще йтиме луна від недавніх благань...

Я не знаю, чи зможу її воскресити,
та, напевно, у мене не вистачить сил
знову випити трунку її та горіти...
Бо зостанеться навіть не попіл, а пил.

І знов чекання не закінчиться нічим,
окрім усмішки уві сні щасливої.
Я знову буду марити вночі,
я знову бігатиму в захваті під зливою...
Спочатку думати, що вирішено все,
Через хвилину – вже цього жахатися
(і тільки слідує рука за олівцем,
і тільки думка – щось же має статися).
Сьогодні я зухвала і нова.
Сьогодні навіть не вдягаю лати.
Натягнута душа, як тетива –
я можу ще... й не можу вже чекати.

Отпечаток твой свеж и точен -
Но невидим другому глазу...
Я считаю, что мир мой прочен,
Если это проходит сразу.

Віддаляється ще одна постать -
Тане, в'яне, нарешті зникає.
Щирий смуток та гострий розпач -
Лише жалю знову немає...

Щось у вечірніх сутінках шукаю...
І не знаходжу. Відпусти думки.
Вони мої. Я поки не благаю,
не наближаю і не віддаляю,
і навіть не тебе –
себе вмовляю. І час, -
ти не біжи, не йди...
А зупинись. На мить.
Дозволь відчути те, що швидко плине,
дозволь насолодитися нетлінним...
Занотувати теплий подих травня,
запам’ятати те, про що болить.
Я виліплю із сумнівів хвилини,
І буду як свічки вночі палить...

Іноді внутрішньо оглядаюся –
Це ж треба! – Живу, сміюся, дихаю...
Минулося ще одне роздоріжжя,
Де від вагань божеволіла тихо я.

Стелиться замкненим колом дорога,
Простір відлунює впевнені кроки...
Я наближаюся знову до точки,
Яку відділяли начебто роки.

Нетривке сьогодення ножем
Щойно врізалося у свідомість -
Ти минаєш, спливаєш... Невже?
Я втрачаю тебе. А натомість?

Зазираю у вікно,
Підглядаю у шпарину, -
Роздивляюся життя,
Що в Минулім опинилось...

Перемотую знов стрічку:
Повертаю, а не прямо –
Тут ростуть мої смерічки,
Обминаю цей раз яму...

Зупинятися не можна –
Постать зникне вмить за рогом.
Не заплющувати очі,
Не сидіти на дорогу...

Не ділитися думками,
Не чекати результатів,
Не торкатися руками
До музейних експонатів...

Я знов тебе хочу, до болю,
до внутрішніх спазмів –
повітря твого, меланхолії,
кави духмяної!..
(старезна бруківка у тиші –
прислухайся - чуєш? -
відлунює кроки мої
слухняно...);
Дочекаюсь дощу –
денну втому він змиє із каменя,
наче з серця мого, запального,
та пилом припалого...

Натягнути б спокій, як одежу,
І в байдужість на підборах взутися.
Кажеш, я нічого не одержу?
Може, прагну я лише позбутися...