Я будувала будиночок із гральних карт. Чотири місяці вправлялася у роботі будівельника. Купила щонайдорожчі і щонайбільше карт всіляких різних. Рожевих, фіолетових, синеньких, яскравих, сірих непомітних.
Будувала будиночок. Спочатку зробила йому міцну платформу, бетонний підмурівок. Бетонні плити із радості, екстравагантності, чарівності, тепла, жартів і довіри. Будувала і будувала. поверх за поверхом. воно все блистіло, тішило око, було причиною моєї гордості і об'єктом постійних розмов, надій та сподівань.
Гарний будиночок. Граційний. Продуманий. Стояв у кутику кімнати. Ще чуть–чуть... Ще трішечки... Ще декілька поверхів. Ще балкон. Ще і ще... Може, мені забагато треба?
Гральні карти. Що може бути зрадливішим? Я не склеювала їх скотчом, не кріпила ізолентою, не пришивала одна до одної. Чекала чуда. "І в вирі бурі й непогоди стоятиме на диво всім народам".
"Який гарний будиночок"! засвітилися оченятка. І я дозволила маленькій дівчинці легенько торкнутися до будиночка.
"Який симпатичний..."
– Так, мені є чим гордитися.
"І я такий хоцю".
– Допомогти тобі такий побудувати?
Обережно! Не чіпай! Не треба! Та дитяча руця вже потягнулася до найяскравіщої карти, що була наріжним каменем будиночка. Піковий король опинився в її руках, а будиночок, мій будиночок...валявся купою непотребу в кутку.
Найулюбленішу, бубнову дамку, засипало іншими картами. Я її не шукала.
Стояла і плакала. І дивилася на безглузду купу карт, якими тішилася цілих чотири місяці і не могла стримати сліз.
Маленька дивилася розгублено і трохи винувато. "ти не ображаєшся?" , а "картинка така гарна..."
Як я можу на тебе ображатися? Йди з перед моїх очей, і забирай карту. Куплю собі іншу колоду. Я люблю тебе. Тому не ображатимуся. Проте... дозволь мені поплакати. Хай переболить.
Третій день лежить розбита колода мій будиночок. Переплакала уже. Але так тоскно то все прибирати. тож проходжу мимо, кинувши іноді випадковий погляд... будиночок...

Дівчинка прибігла нині з картою, розмальованою кольоровими фломастерами. Я вдала, що нічого не трапилося. Ідилія.

Будиночок... Чи треба було будувати його саме із гральних карт? Наступного разу (як свідчить практика, я завжди наступаю на ті ж граблі двічі, тому наступний раз обов'язково буде!)... наступного разу куплю сцеплер. у додаток до колоди карт. Сховаю будиночок за cкло і ніколи не впускатиму туди дітей.

Але там не буде весело.

Легше домовитися мовчки, ніж із-за барикади слів.
Мануела Гретковська

Я не хочу у Венецію! У Геную також. Мені не подобається Голландія.
Бо там є люди.
Бо там є їх усмішки.
Бо там є результати їх життєдіяльності: будинки, парки, сквери, заклади харчування...
Не хочу їхніх сувенірів!
Не потребую їхніх правил і законів. Ненавиджу їхню демократію.

Яка в біса Генуя, коли мені потрібен ти! Такий як є: із хорошими рисами обличчя і поганим характером або навпаки. (Занадто сміливо сказано? Знаю, Вибач, хвилинний настрій. Що не наверзеться о четвертій ночі : )

Ти не розумієш. Ні, ти справді нічого не розумієш...

Не буде так, як було, ніколи не буде, бо...
Є час на осмислення;
- охолодження;
- відмирання;
є час на те, щоб завагатися...

Ось, де зернятко істини!..

Мені не потрібен жоден куточок світу, де ще є люди.
Чому? Бо вони змушують робити вибір, часто самі того не усвідомлюючи і не бажаючи. Вони мислять категоріями „так буде краще”, „вигідніше”, „красивіше”, „доцільніше”, „продуманіше”.

Де нема їх. А є лише ми. Із перевагами, достоїнствами, недоліками, вадами... Але ніхто не скаже „Він якийсь небалакучий” чи „у неї крива посмішка”. Уяви собі такий кутик. Пустий і тихий. За відсутністю вибору, нікого не гризтиме сумління „а що я зробив не так”, „у мене ж були інші варіанти”, „а що було б, якщо б...”... Мусили б миритися з тим, що мали б і ,що найдивніше, я впевнена, що любили б вперто і непохитно все, що між нами відбувалося б. І один одного.

На жаль, живемо у суспільстві, що змушує робити вибір. Він має бути правильний і розумний. Геть емоції! Геть миттєві слабкості. Вирішується доля суспільної особини! Я роблю вибір. І... він не на твою користь. Підозрюю, твій вибір також не має до мене ані найменшого стосунку.
Ненавиджу право вибору.

Але ти сам мені його дав, проводячи межі. Вносячи у наші_стосунки_яких_не_було (ще_не_було) б поняття кордону – наскрізь людське, суспільне поняття.

* щось таке дивне було вчора... Розклеювався будинок... А двоє божевільних стояли і підтримували останню стіну. По різні боки штовхали один на одного холодний камінь.
Може, хай падає? А у мене є запальничка. Хай горить воно синім полум’ям!

А ми затанцюємо на попелищі.
„Гей-я-го!”
І віднайдемо втрачене безпам’ятство...
„Гой-я-гей!”
І я заберу у тебе те, що подарувала...
- Не бійся!
І з поцілунком поверну:
І твої межі валяються попелом...

„Кавачай”.
Зникай чи... не зникай...

У холодний і вологий, темнющий-претемнющий вечір, коли лише самотні ліхтарі освітлюють дорогу, повертатися додому.
Під парасолею. Скулившись від холоду і, напевне, підвищеної температури.
Я хочу прийти додому. Дерев'яними сходами піднятися нагору, на третій поверх старого будинку. Сахнутися котяри, що вискочив не знати звідки, зашпортатися, втратити рівновагу, схопитися за поруччя, втриматися...
Відкрити тремтячими від холоду рукати замок.
Зайти у коридор, зачинити двері, увімкнути лампу що біля дверей – напівтемрява, напівтиша…
Дев’ята вечора. У будинку не чути ознак перебування інших людей – добре так.
Тільки дощ по шибках. Тільки мокрий по склі. Тільки вологий по моєму серцю шкряб-шкряб…
Мансарда. Намріяна ще зі студентських років мансарда. Врешті, не так давно із студентської лави – два чи три роки – не важливо.
Роззулася. Пройшла на кухню. Вікно півколом виходить на стару грушу – може старшу за цей будинок. Вона теж мокра. Вона цілком гола – і як їй не холодно.
Зюзя. Замерзаю.
Перевдягтися мабуть треба було б…
Тишу турбує телефонний дзвінок.
Заклопотана усмішка – „Так швидко?”
Швиденько здираю із себе одяг, загортаюся у халат, біжу на кухню ставити чайник на плиту. Турка. Ваніль. Варитиму каву…
Холодно то як у тій мансарді, божечку ти милий! Як би то зігрітися.
Акуратно розлила пахучий напій у дві чашки. Поставила на столику перед невеличким диваном. Загорнулася у гуцульського коца, якого придбала ще влітку.
Дощ… Запах кави з ваніллю… Ще б кориці… Краплинки… По шибках…
Сон…
Не чула як хтось іде по сходах важкою втомленою ходою…
Не чула, як хтось сахнувся кота, що вискочив не знати звідки, зашпортався, втратив рівновагу..
Відчинив двері, прислухався…
Зайшов у коридор, роззувся, вимкнув світло… Пройшов навшпиньки у кімнату…
Прокинулася від солодкого присмаку кави на вустах і неголосного „Холодно тут… Мені б зігрітися”
„Доброго вечора, коханий…”