Легше домовитися мовчки, ніж із-за барикади слів.
Мануела Гретковська

Я не хочу у Венецію! У Геную також. Мені не подобається Голландія.
Бо там є люди.
Бо там є їх усмішки.
Бо там є результати їх життєдіяльності: будинки, парки, сквери, заклади харчування...
Не хочу їхніх сувенірів!
Не потребую їхніх правил і законів. Ненавиджу їхню демократію.

Яка в біса Генуя, коли мені потрібен ти! Такий як є: із хорошими рисами обличчя і поганим характером або навпаки. (Занадто сміливо сказано? Знаю, Вибач, хвилинний настрій. Що не наверзеться о четвертій ночі : )

Ти не розумієш. Ні, ти справді нічого не розумієш...

Не буде так, як було, ніколи не буде, бо...
Є час на осмислення;
- охолодження;
- відмирання;
є час на те, щоб завагатися...

Ось, де зернятко істини!..

Мені не потрібен жоден куточок світу, де ще є люди.
Чому? Бо вони змушують робити вибір, часто самі того не усвідомлюючи і не бажаючи. Вони мислять категоріями „так буде краще”, „вигідніше”, „красивіше”, „доцільніше”, „продуманіше”.

Де нема їх. А є лише ми. Із перевагами, достоїнствами, недоліками, вадами... Але ніхто не скаже „Він якийсь небалакучий” чи „у неї крива посмішка”. Уяви собі такий кутик. Пустий і тихий. За відсутністю вибору, нікого не гризтиме сумління „а що я зробив не так”, „у мене ж були інші варіанти”, „а що було б, якщо б...”... Мусили б миритися з тим, що мали б і ,що найдивніше, я впевнена, що любили б вперто і непохитно все, що між нами відбувалося б. І один одного.

На жаль, живемо у суспільстві, що змушує робити вибір. Він має бути правильний і розумний. Геть емоції! Геть миттєві слабкості. Вирішується доля суспільної особини! Я роблю вибір. І... він не на твою користь. Підозрюю, твій вибір також не має до мене ані найменшого стосунку.
Ненавиджу право вибору.

Але ти сам мені його дав, проводячи межі. Вносячи у наші_стосунки_яких_не_було (ще_не_було) б поняття кордону – наскрізь людське, суспільне поняття.

* щось таке дивне було вчора... Розклеювався будинок... А двоє божевільних стояли і підтримували останню стіну. По різні боки штовхали один на одного холодний камінь.
Може, хай падає? А у мене є запальничка. Хай горить воно синім полум’ям!

А ми затанцюємо на попелищі.
„Гей-я-го!”
І віднайдемо втрачене безпам’ятство...
„Гой-я-гей!”
І я заберу у тебе те, що подарувала...
- Не бійся!
І з поцілунком поверну:
І твої межі валяються попелом...

„Кавачай”.
Зникай чи... не зникай...