Він міг розрізнити сміттєві контейнери за запахом.
Пам’ятав господарів, які викидали в них сміття.
Промишляв на скляній тарі та макулатурі.
Якщо везло знайти пристойні ношені речі,
здавав по п’ять гривен Вірці –
стерві у дві точки: на барахолці
і «пташиному» ринку.
Сміттєві контейнери,
просочені побутовими відходами,
Йому уже давно перестали бути неприємними,
і сприймав він їх як джерело життя,
де крім вгамування голоду
можна було знайти щось корисне і навіть цінне.
Але основою промислу були продукти харчування,
найсмачніші з них з’їдав одразу.

Сьогодні Він забрів на чужу територію.
У контейнерах, наповнених наполовину,
попадалось багато їстівного. Працював захоплено.
Коли допивав залишки грейпфрутового соку
з пакету Santal, намагаючись дотягнутися
до великого шматка ще не засохлої паляниці,
Він почув над головою: «Відійди, батя, засиплю!»
Випроставшись, Він зустрівся поглядом
з чоловіком років тридцяти.
«Новий господар четвертої квартири…
Новосілля справляли», – відійшов у сторону,
професійно оцінюючи якість сміття.
Помітив майже цілу палку вареної ковбаси,
котлети і дві курячі гомілки у холодці.
«Близнюки запізнились, – подумав Він, –
це їх зона, треба ділитись… але не з ними:
все відберуть».

Тим часом новий господар висипав сміття,
розвернувся і, не дивлячись на Нього,
пішов у напрямку парадного.
Але через декілька кроків зупинився
і подивився на Нього…
Він діловито наповнював велику дерматинову сумку
продуктами, одночасно перекладаючи з сумки
у поліетиленовий кульок порожні пляшки.
– Ей, як тебе звати!
Звернення «Ей» – як і звернення взагалі –
Їм сприймалося як «Пішов геть!»
Вільною рукою схопив сумку і,
не дивлячись по сторонах,
припадаючи на ліву ногу,
грюкаючи пляшками, зник у глибині двору.

Але наступного ранку
Він сам чекав коли з’явиться новий господар.
Перед цім оглянув всі контейнери своєї зони.
Вигріб жіночі ще не ношені замшеві туфлі,
за які Вірка зможе розщедритись на півсотні,
та десять пляшок з під пива.
З їжі – лише непотріб.
«І чого зберігати до гнилої слизи…»
Міг би поснідати здобутим вчора,
з якого більшу половину відклав на сьогодні,
але зберіг на вечерю;
звикся з тим що саме увечері дуже хочеться їсти.
Чекати довелось довго.

За декілька метрів, на купі битою цегли
терпляче чекав конкурент – чорний пес Жук,
кобель районного масштабу.
Він теж був радий зникненню Близнюків,
які від дурості штурляли боки довірливого собаки.

Нарешті з’явився той, кого обидва чекали.
Підійшовши, новий господар неочікуване поздоровався.
Створилась незручна заминка…
«Доб-рого ранку», – тихо, чи вимовив, чи закашлявся Він.
Цього разу сміття було упаковане у поліетиленовий пакет.
Господар акуратно положив його на край контейнера, і пішов.
У пакеті, крім сміття, більшу частину складали свіжі продукти.
Він швидко переклав їстівне у сумку: батон,
нарізаний твердий сир, печена картопля, пакет молока.
Порився у смітті, знайшов декілька книг на макулатуру.
Пес навіть не намагався заплигнути у черево контейнера,
і терся жорсткою шерстю об його ногу.

Після вдалого походу по урнах і пивних місцях
у пошуку склотари, обідати вмостилися на лавочці парку
поміж трамвайною колією і будівництвом православної каплички.
Батон був ще м’який, вчорашньої випічки, сир і молоко свіжі.
Попитом користувалось все, особливо печена картопля,
у запаху якої відчув тепло минулого життя.
Пес скуштував від учорашньої палки ковбаси і сиру.
Молоко пили разом: Він з пляшки,
Жук з калюжці молока на лавочці.
Зараз всівся біля ніг Його і вмивав морду
червоно-синім язиком.

«Невже то він?» В пам’яті обертом кружляли
події ТОГО життя, яке, смутно, але ще пам’ятав.
«Двадцять чотири роки… минуло»
Поліз у сумку, витяг одну з найдених у смітті книг.
Став перегортати. Зупинився на чорнильних помітках.
«Не візьмуть у продаж», – сумно промовив до Жука.
Почав читати: «Якщо божество, в м’ясники не лізь,
Як в божества не лізем»*.
На полі сторінки написано: «Божество вегетаріанець».
Перегорнув ще декілька сторінок з помітками.
Почерк поміток був Його.
«Так це ж моя книга!»
Затрусило хвилювання. Взяв сигарету. Руки тремтіли.
Прикурити ніяк не вдавалось.

Заричав Жук. Зі сторони ринку йшли Близнюки.
Обличчя у них примітні, млинцями.
Взагалі-то вони не близнюки і навіть не родичі,
обидва з тих застряглих на півдорозі до Європи
іммігрантів. Що їх і з’єднало.
Сильні і скоординовані на застосування сили
не гребували нічим.
Здобуте трансформували в українські гривні, тоді в бакси.

«Пора линяти», – нарешті усвідомив Він.
Поклав книгу у кишеню, зібрав рештки батона,
піднявся і швидко зашкандибав у провулок.
«Не встигну…»
Близнюки, тарахкочи порожніми пляшками,
бігли, як молоді вовки.
– Стій, мать твою! – Старший близнюк висмикнув сумку,
видохнув повітря, – викладивай шо вигріб.
В сумці лежало: недоїдений шматок ковбаси, курячі гомілки,
декілька пластинок сиру і залишки батону.
– Вот шо я тобі скажу – гризучі ковбасу,
продовжував він – ішо раз заповзеш, розіпнем.
Молодший потягнув кульок з пляшками до себе
і регочучи вдарив Його ногою.
Жук відчувши погрозу, зло залаяв і кинувся до ніг Близнюка,
і був покараний порожньою пляшкою по хребту…
Відібрали все.
І поки Близнюки ділили здобич,
Він відшкандибав на достатню відстань.
Та зараз відібрані у Нього пляшки летіли повз Його голову.
Одна розбилась о ліве плече і поранила тіло уламками скла.
Гостра біль штовхала тікати від переслідувачів з останніх сил.
Встиг добігти до парадного, в якому знав код замка.

Коли закрив за собою двері, відчув, як по спині і боку тече кров.
Пес також встиг забігти і тихо скавучав.
«Тут десь є вхід у підвал», згадав Він.
Двері підвалу не були замкнуті.
Приміщення знайоме: вологе, але безпечне.
Знайшов місце біля вентиляційного отвору,
крізь яке освічувалась частина підвалу.
Зняв піджак. Відірвав підкладку, перемотав плече.

Долав сон. Знайшов шматок картону,
вмостився біля труби подачі гарячої води..
Голову влаштував на залишену сантехніками фуфайку.
Жук, після чесання і зализування рани, влігся поруч.
Біль не вщухала.
«Завтра піду до «стерви», куплю білу… хай перев’яже»
З тим і заснув, зігрітий теплом довірливого собаки.

Прокинувся, коли сонце світило крізь вентиляційний отвір.
Ноги змерзли. Відчув різучу біль у плечі.
«Треба звернутися до медицини».
Порився в кишенях. На щастя, паспорта не загубив.

У травмпункті медична сестра витягла уламки скла, замазала йодом.
«Бинт у тебе є? Ясно… своїм перемотаю… П’ятнадцять гривен буде коштувати».
У нього було сім гривен на візит до Вірки. Мусив віддати.

К контейнерам Він вже не встигав, але йшов швидко.
Краєм ока помітив Близнюків, які завернули в провулок біля ринку.
На всяк випадок поцікавився ємностями біля супермаркету.
Всі стояли порожніми.
«І тут сміття вивезли».
Підбіг і заскиглив Жук.
– Ідем, я знаю де є їдло… попрацюємо, – почухав під мордою собаки.
В голодну годину Він за корм працював вантажником
в ресторані свого однокласника…
– Візьми, – почув за спиною. Новий господар протягнув наповнений паперовий кульок.
Зустрілись очима. Кожен зрозумів своє. Розійшлись швидко.
«Так, це син, – притискуючи кульок, шепотів Він, – на Ольгу схожий»

Дружина зникла давно… просто зникла з новим чоловіком і дитиною.
Тоді повернулась одна, продала квартиру і переселилась в Європу.
Пив по-чорному. Заліг в самотники. Друзів не стало.

«Сер-гі-ю», вимовив по складах.
Розкрив кульок. «Їдла вистачить на тиждень.
Завтра почекаю осторонь, щоб не помітив».

Ідучи повз «пташиного», згадав про замшеві туфлі.
Вірка сунула десятку, поставила туфлі на ганчірку,
яка послуговувала прилавком: «Ти сьогодні багатий».
Він дістав з кулька пакет пряників, протягнув Вірці
і пішов до виходу.
За воротами ринку вже давно Його чекали Близнюки.
Мовчки і швидко насіли з двох сторін, заломили руки за спину,
повели вздовж бетонного забору, перетнули вулицю,
повернули у двір п’ятиповерхового будинку.
Він не опирався. У розлогого старого каштана зупинились.
Старший дістав з кишені білизняну вірьовку і намотав на кисті Його рук.
Притиснули до стовбура. Молодший, хихикаючи,
з кінцем вірьовки почав бігати навколо дерева.
Все розігрувалось по правилам якоїсь жорстокої гри.

Коли закріпили ноги і тулуб, підняли Його руки до гілок і прив’язали.
Відійшовши декілька кроків, почали жбурляти порожні пляшки.
Біль відчув відразу. Попали у живіт. Кричати не міг.
В багатьох вікнах п’ятиповерхівки звіряче вишкірялися зацікавлені мешканці.
«Як з колоди карт… без козирної я… ці уб’ють». Мислив хаотично.
Останнім він побачив Жука. Скривавлений пес ричав і хрипів,
метався навколо Близнюків.
Молодший кидав прицільніше. З диким вигуком підібрався до Його обличчя.
За мить Він відчув удар у голову, почав скользити у великій трубі на світло,
яке все швидше і швидше віддалялося і за ним обов’язково треба встигнути.
Крізь вуха холодним стрижнем влітало повітря, уповільнюючи швидкість руху,
збільшуючи відставання від світла. Раптом холод змінився гуркотом.
Він відкрив очі. Побачив обличчя сина.
– Прости, батьку…
– Сергію… син мій…
Намагався всміхнутись. Губи уже тверділи.
Син тримав Його голову і у нестямі повторював: «Прости, батьку».
Все розуміючи, щасливий, Він знову заскользив у великій трубі на світло,
від якого уже не відставав.

Жовтень, 2025

*Марина Цвєтаєва, Щуролов, В ратуші.