ВЕЛИКОДНІ ПОБАЧЕННЯ
ВЕЛИКОДНІ ПОБАЧЕННЯ
Погожий, ясний квітневий день добігав кінця. Над щойно прибраним цвинтарем на околиці міста панували призахідні сонячні промені, спокійними, умиротвореними оранжевими бліками лягаючи між високих сосен, зграбних і не дуже надгробків, де-не-де ще чорніючих стародавніх похилених хрестів, благословляючи померлих на ще одну ніч. Ніч — незвичайну. Ніч — Великодню.
Догоряла середа, очікуючи, коли, нарешті, останні живі, що з просвітлілими обличчями, час від часу разом з краплинами поту змахуючи мимовільну сльозу, порали рідні могили, покинуть просякнуту гіркуватим запахом диму цвинтарну тишу.
Цвинтар ще донедавна зосереджувався під високими соснами, які в надвечірньому присмерку здавалися височенними свічами, покликаними освітлювати потойбічні шляхи задзеркальців. Однак останніми часами він почав активно розростатись, сповзаючи з горба все нижче й нижче, і сосни шепотілись між собою: за що це Господь отак розгнівався на людей, що морить їх у такій кількості? І звідки бідолашним соснам знати, що то не Господня кара — то самі люди, власноруч, за посередництвом Чорнобилів, оковитої, кислотних дощів та неприборканої гордині, прискорюють час своєї з’яви перед ясні Господні очі?
Темрява свіжим леготом майнула між соснами та й завмерла, огорнувши надгробки щільною запоною… На землю ступила беззвучна до неймовірності, тепла, погожа ніч — ніч покійницького Великодня.
Десь за північ, близько першої, над могилою отця Миколая зродилося тьмяне білясте сяйво. Воно росло,водночас роздаючись і вшир, і вже за хвилину можна було розрізнити обриси людського тіла, ще нечіткі, але впізнавані: священицьке вбрання тріпотіло, відсвічуючи золотим полиском, і широка чорна борода, ледь торкнута сивинами, не могла приховати золотого хреста, прикрашеного самоцвітами, котрий мирно спочивав на золотому ж ланцюжку… Привид на мить завмер над могильною плитою, зробив крок праворуч, і на землю ступив уже отець Миколай, з плоті й крові, як і за життя. В тутешній парафії спочивало багато священиків, але він був першим, і всі визнали його за благочинного. Щороку він сповняв свій почесний обов’язок: на Великдень зібрати свою паству і пройти з нею хресним ходом до найближчого храму на всеношну, аби ще на рік наснажити свої душі словом Божим…
Отець Миколай прочитав "Отченаш", благословив цвинтар навсібіч хресним знаменням і тихо додав: "Вставайте, діти мої, пора й нам до Храму Господнього навідатись". Він поволі рушив до виходу, а за ним урочисто йшли його прихожани, котрі поволі підводились із свого останнього земного притулку. Батюшка знав тут кожного: і старого козарлюгу, котрий помирав, сміючись смерті в обличчя; і наполеонівського генерала, що віддав Богу душу від ран так далеко від рідних пенатів; і молодого вченого, серце якого задовго до Чорнобиля прийняло на себе підступний радіоактивний удар… Слідом нечутно ступали кремезний богатир Данило та його юний син Анатолій, яких підступно скосила холера після повернення з неблизької Полтавщини, куди їхню сім’ю царат відправив на евакуацію з театру бойових дій Першої світової. Данило неспокійно кидав оком навсібіч, тривожно прислухаючись до випадкового брязкоту металу на газоскладі навпроти кладовища, і його стара дружина, баба Данилиха, що пережила чоловіка на цілих тридцять літ і померла, розмінявши дев’ятий десяток, щоразу заспокійливо стискувала його руку. Анатолій же,— що то значить молоде-зелене!— на батькові страхи майже не зважав, а натомість роззирався, чи не видно де його любої Гандзі, з-за котрої не раз отримував від сусідських хлопців болючих стусанів, відплачуючи їм тією ж монетою… Але Гандзя повік залишилась на далекій Полтавщині, згорівши передчасно і нагло, і тепер її врода чарує тамтешніх задзеркальців. Натомість поряд опинилась юна, повік п’ятнадцятирічна Наталка. Її знадливі, з лукавинкою, вуста усміхалися до хлопця по-дитячому привітно.
— Здрастуй,— тихо кивнула вона і зашарілась, опустивши долу очі.
— Здрастуйте, панночко,— так же нечутно відгукнувся хлопець.
Дядько Данило задумливо погладив підборіддя:
— Любітеся-кохайтеся, бо ж тільки одну ніч і маєте… Гарна пара була б, га?— обернувся до жінки. Данилиха розсміялась:
— Та вони ж, чоловіче, з різних часів!
— Е, жінко, в нас тут оті часи — всі на один лад,— спробував і собі посміхнутися Данило, та непрохана сльоза зробила ту усмішку зболеною.— Не заважай, хай уже як знають.
Він пригорнув дружину, і отак, обнявшись, вони й вийшли на бруківку, де отець Миколай разом з паламарем Никодимом шикували свою паству до походу. Десь спросоння гавкнув пес, проте, нажаханий власним зухвальством, тут же перелякано заскавулів та й забився вглиб буди, тільки ланцюг тремтливо брязнув. Знову стало тихо.
— Ходімо, панночко Наталко,— юнак ніжно взяв дівочу руку, і вони рушили за всіма. Дівчина довірливо прихилилась до Анатолія, і копиця каштанового волосся солодко лоскотнула його шию… Вдихнувши запаморочливого запаху того волосся, хлопець не стямився, як його губи потяглися до Наталчиних п’янких губ.
— Ой!— удавано вжахнулась дівчина.— Що ж ти робиш?
Озирнулася: всі мешканці цвинтаря вже вишикувались, зайняли своє місце в колоні, і терпляче, з усмішками, чекали на них… Несподівано опинившись в центрі уваги, вона ще ближче прихилилась до хлопця, стрельнула на нього очима, в яких спалахнули грайливі вогники:"Знай наших!", аж дід Михайло не втримався і насварив-таки онуку:
— Наталко, коли ще випаде нагода навідатись до храму, а ви затримуєте!
Наталчині щоки спалахнули гарячим рум’янцем, аж сльози затремтіли на віях. Хіба дід не відає, що ця ніч і в них — єдина?
— Ходімо, дід сварять,— озвався Анатолій, і вони вийшли до загалу.
Отець Миколай, що досі мовчки спостерігав, зауважив:
— Хай би, може, ще побули удвох… У нас же попереду — вічність.
Він знову окинув оком своїх прихожан і всміхнувся кутиками губ:
— Пора!
Врочистий спів молитви злетів до нічного неба, радуючи слух ангелів та архангелів, затріпотіли священні корогви, і процесія рушила.
Місто дрімало. Лише на Куснищанській де-не-де з-за зашторених шиб пробивався притишений електричний промінь:
навіженому племені опівнічників начхати і на Бога, і на чорта, аби "чорнило" на столі не прокисало і блакитний екран, непереможною силою Партії та постійною турботою рідного Уряду, не загасав. Диявол, як видавалось, ще не скоїв їм нічого лихого, а Господу теж начебто немає за що так особливо завдячувати…
Під ногами ледь чутно, на межі сприйняття, видзвонювала бруківка. Але горе було тому, хто почув би отой подзвін: в найближчі сорок днів ця грішна душа мала опинитися в Задзеркаллі. Правило знало один-єдиний виняток: якщо назустріч брела закохана парочка,процесія сторонилась у тінь і терпляче перечікувала, поки ті навіжені-задурманені, яким і покійницький Великдень — не біда, аби нічка тепла та рідне золотко під боком, пройдуть собі мимо. Закохані перебували під недремною Господньою охороною,— адже, якби їх не стало, де б тоді грішні душі могли проходити суворий земний вишкіл, набуваючи знання та досвіду для вищих небесних сфер? Горе було тому задзеркальцю, який — мимоволі чи усвідомлено — вчинив би чи навіть замислив щось лихе супроти цих спадкоємців Адама та Єви: його очікувала Чорна Діра з її виснажливою, пекучою тривожною Невідомістю, ген аж до самого Кінця Світу…
Прадавній, ходжений-переходжений маршрут. Кожен камінь, кожен виямок — до болю знайомий. Хтось свого часу вимостив на віки цей сіро-червоний граніт, на який пізніше місцями ліг асфальт, хтось ганяв там гусей, хтось сонячним ранком поспішав "перший раз — у перший клас" чи пізно ввечері повертався з другої зміни… Зараз усі вони пліч-о-пліч неквапно простували містом, де свого часу стільки пізнали й пережили, де були свої Ромео та Джульєтти, Трістани та Ізольди, і місто вдячно розкривало свої нічні обійми синам та дочкам, засновникам і будівничим, поетам і філософам — з усіх семи, чи й більше, століть міської історії. Цих щорічних зустрічей потребували , їх чекали обидві сторони: місто розповідало новини, демонструвало новобудови, а задзеркальці благословляли нащадків на мир і добро, на злагоду й любов, од щирого серця благаючи для них повсякчасного Господнього благословення…
Нарешті над дахами замаяли блакитні бані Різдв’яного храму. Притишений легіт, посланий отцем Миколаєм, смикнув тричі за язик великого мідного дзвону, і його голос радісною луною озвався в душах. Майже одразу в руках задзеркальців мерехтливо відгукнулися свічки. То розгоряючись, то стишуючись, полум’я вихоплювало з темряви обличчя нічних прихожан: суворо-урочисті — у старших, сповнені печальної ніжності — в молодших, захоплено-невинні — в найменших. Наталка від цього живого світла аж замружилась, і спогади ще, здається, вчорашної доби накотилися теплою хвилею: як приємно було зустріти сонячний ранок погожого дня, як таємниче й привабливо звучали казки опівнічних ліхтарів на Спаса!… Поряд, приплющивши око, мовчав Анатолій, затаєно милуючись дівчиною, і ніжний усміх не сходив з його вуст.
Паламар Никодим завченим порухом видобув з-за пазухи в’язку ключів і схилився до замків. Врешті здалася остання замкова дужка, і двері, зітхнувши, натужно заскрипіли на петлях. Майже одразу спалахнули лампади та свічі під образами…
До храму, слідом за пастирем, заходили по двоє. Приміщення, здавалося, ніяк не вмістить стільки прихожан — від тих, кого поховано кілька днів тому, і аж до князівських дружинників, чий земний шлях закінчився у нещадній січі з татарами чи тевтонцями ген за тисячоліття. А вони все надходили й надходили — у білих шатах, із палаючими свічами,— і всім у храмі вистачало місця. Наталка з Анатолієм стояли попереду, перед самим отцем Миколаєм, і він мимовіло зауважив: Господи, яка ж доладна пара! І до нестями, гаряче запекло на душі: діти мої, якби ж то вам — та знову туди, де є сонячне світло, де влітку буйна зелень затоплює рівнини, а зима накриває їх білою пухнастою ковдрою…
Догоріли свічі, погасли лампади. Тільки зорі зазирали до храму крізь склепінчасті вікна вгорі, та схід повнився передчуттям світанку. Мовчки, купками розходилися по своїх останніх криївках — хто на цвинтар, а хто й туди, де від поховань давно не стало ані найменшого сліду. Тихо мостились на ще один річний сон, покірно насували на себе важкий тягар чорнозему і, зітхнувши, завмирали.
— До побачення, Наталко! — тільки й шепнув дівчині, стоячи біля її могили, Анатолій. Віддалік на нього чекали батьки — їхні останні домівки були поряд.
— Ходімо, сину,— тихо мовив Данило.— Ще зустрінетесь.
Хлопець востаннє зазирнув до блакитних очей, неохоче випустив тендітні долоні і рушив за батьком. Раптом спинився. Обернувся:
— Наталко, я люблю тебе!
І сльози так і ринули з очей…
Коли впала ранкова роса, цвинтар знайшов її зайвою — він був щедро политий слізьми закоханих.
26.03.1992 - 5.03.2005.
Прокоментувати
Народний рейтинг
-- | Рейтинг "Майстерень"
-- | Самооцінка
-