У вмілих руках захоплено шаленіла труба, веселилась гітара, беручи неможливо високий акорд, і старий Бубон,— буває ж таке доладне прізвище!— сидячи за ударником, задавав усьому тому дійству демонського ритму. Уміють в Карпатах погуляти!

Байдуже, що майже немає в селі знайомих. А ті, що є, зараз там, у самісінькому осерді пекла. Мені весело й радісно, бо подібний настрій захопив усіх. Як то кажуть, зігріюся біля дружньої ватри. Я не танцюю, я поки що просто стою, підпираючи ганок і прагнучи чимбільше зафіксувати в піддатливих глибинах пам’яті фрагментів цього шалу. Гарні дівки, бісові душі! Всі, як одна: стрункі, русокосі, гарячі. Ні дати, ні взяти — відьми! А вже ота мала, що вихором летить за два кроки — так це вже гарантовано родичка самого пана Вельзевула… Ой!

— Ой, вибачте, я перепрошую!

Еге! Вона перепрошує. Гострющі лікті, однак; чи не хмелем опівнічних трав виточені вкупі з місячними піками гір? Але вголос я не виказую своїх емоцій, тільки стримано усміхаюся:

— Нічого, до весілля заживе.


Коли всі подалися до столів, дівчина опинилась поряд.
— Я Вас не дуже?
— Ні, що Ви!
Стріпнула віями, відганяючи миттєву ніяковість.
— Ви не тутешній, ні? Як Ви тут опинилися?
— Та, Санько затягнув. Бачите, ми з ним… ну, сказати б,
великі друзі — то нічого не сказати. А тут — він одружується! Заявив: наберешся вражень, Карпати справжні побачиш,— а отоді вже, голубе, ласкаво просимо до столу — і лети, перо, обганяючи думку!
— То Ви з ним разом пісні пишете?
— Та так… Як вдається. Його музика, а я вже якось до неї
текст нашкрябаю — і готово.
— О, то Ви — маститий словоблуд. Дозвольте представитись:
Ваша початкуюча колега по перу, Станіслава.

Я стискую маленьку долоню і просто називаю себе:
— Микола.


Після застілля — знову танці. Станіслава намагається затягти до розвихореного гурту й мене, та, переконавшись у марності свого задуму, вислизає з бурхливого океану, переповненого штормом людських тіл:

— Немає настрою танцювати? Тоді пропоную іншу програму.
Хочете побачити Карпати в місячну ніч?

Бучний, захмелілий двір залишився десь внизу. Таємними стежками дівчина вела мене все вище й вище… Мабуть, ген до Місяця, який німбом висів над найближчою вершиною, вперто намагаючись своїми чіпкими променями продертися крізь віття дерев, щоб, ніби знехотя, черконути по стрункому силуету Станіслави, бодай на мить торкнутися сповненого зваби дівочого стану. Химерне царство напівтіней раптово обірвалося: ми вийшли на пологий схил, переповнений спілими пахощами буйного липневого різнотрав’я, і козацьке сонце чітко вирізьбило дівочу фігуру. Ні, їй таки дуже пасувало коротке русяве волосся, що вихором здіймалося у такт крокам і тут же опадало покірним шовковим прибоєм…

— Скажіть-но, Станіславо, то правда, що Ви — відьма?

Дівчина завмерла, ніби спіткнулась. І, сумно глянувши великими вологими очима, без жодної жартівливої нотки кивнула:

— Правда.

Її погляд, сумирний і водночас сповнений якогось потаємного, викличного знання, був таким глибоким — вона читала мене, ніби вперше розкриту книгу, ще до пуття не впевнена, що там може знайти… Це було так несподівано, так подразливо і спокусливо! Проте довго такого погляду з незвички не витримаєш; я вирішив не випробовувати долю і відвів очі. Станіслава зітхнула; швидка, майже непомітна усмішка промайнула в кутиках її губ:"Ну, постривай! Ось я тобі!…"

— Послухайте, маестро! Ану, як на сповіді, признавайтесь:
скільком дівкам уже туману напустили?

— Не відаю, панночко відьмо! — кидаю їй у тон.— Якщо й
сохла яка за мною, то мене самого, на жаль, до відома не поставила.

— Ой брешете!

— Ні, свята правда,— хресним знаменням підтверджую свої
слова.

Ми стояли серед долини, сповненої терпкого запаху росяних трав, змішаного з ароматом квітуючих лип, який вряд-годи доносив звідкілясь пустотливий опівнічний легіт. Ми пливли у запахах і звуках, ніби в лагідних хвилях теплого озерця. Станіслава примовкла, задумалась; тільки вії у місячному сяйві ледь тріпотіли, наче спіймані метелики. Біля одинокої смерічки вона опустилась на траву і жестом запросила сісти поряд. Я слухняно скорився.

— Тоді, Миколо, я не розумію,— дівчина легко й елегантно
перейшла на "ти",— хто героїня твоїх пісень, кому вони всі присвячені? Невже нікому конкретно?

— Ну, як тобі сказати…— питання застало мене зненацька, та ще й зачіпало моє найвразливіше місце, мою Ахіллесову п’яту.— Я ще не зустрів своєї музи, свого ідеалу. От не щастить, і все. А поки що просто вигадав собі десь отаку приблизно дівчину, як ти,— хіба, може, дещо вищу,— і їй усе й присвячую.

— Та невже живі дівчата, з плоті й крові, такі вже
погані?

— О, живі!…— розмова набирала небезпечних оборотів, але й
зупинитися вже було важко, адже стільки накипіло на серці!— Живі… Живі тільки й думають, скільки з тебе можна витягнути. Чи маєш ти машину, дачу й мільйон на додачу. Яка в тебе зарплата і чи родичі багаті. Мало того, ще й зовнішністю щоб скидався на Алена Делона, чи, на худий кінець, Олега Даля або Луї де Фюнеса! А Армена Джигарханяна чи Алєксєя Смірнова не хочете? На себе гляньте!— я розпалився не на жарт.— Вся краса — штучна! Нафарбується, наквацяє брови, намалює губи — і корчить королеву. Не справжнє обличчя, а маска, згідно чергової моди. Та ще й душа — порожня. Хто, з ким, коли, хто скільки випив, хто ефектніше вирядився… Я ще жодної не зустрів, щоб мала достатньо звичайного чуття міри і принциповості хоча б не псувати власну красу душевну і тілесну — вульгарними помислами і примітивною косметикою!

Станіслава героїчно, але з долею іронії на вустах слухала мою тираду.Коли ж я зупинився, щоб поновити запас повітря в легенях, дівчина розсміялась. Я спантеличено змовк, тільки мозок обпекла пронизлива думка:"Ти забув, що слово — не горобець?". Врешті, моя супутниця пересміялась:

— Слухай, Микольцю, виходить, що я тебе недарма пригостила штурханом! За свої погляди на прекрасну половину людства ти цього цілком заслужив. Але, з іншого боку,тобі пощастило. Бо я саме з тих, "принципових", як ти висловився. Думаєш, легко бути "принциповою"? Ні, Микольцю, це та ж сама "біла ворона". Кожному є охота як не з’їсти, то вщипнути. А ще ж і вірші пише! Та як вона сміє? Тут треба за вівцями подивитися, тут подружки на дискотеку йдуть, а потім — по кущах; батьки ніби й сердяться,але не надто — самі такими були. А ця — щось мудрує, Лесю Українку з себе корчить. І в кого таке вдалося? Ще й хлопцями перебирає! Ха, хло-опці! То п’яничка якийсь, то навіжений сусіда-каскадер, що на своєму мотоциклі так і тягнеться до всіх урвищ і рано чи пізно таки десь знайде халепу на свою голову, то батюшка недовчений, у якого вся розмова — визубрені цитати з Біблії, змісту котрих він повністю так і не зрозумів… Ну, дала я їм одкоша! Інші теж не хочуть з ними діла мати, але це — інші, а це — Станіслава. Горда до холєри, що поробиш! Я вже думала: кину ті вірші, буду як усі. Не відпускають! Від себе не втечеш. Так що ми, певною мірою, квити. Ну що, не стомила я тебе своєю сповіддю? Може, тобі нецікаво?

— Сповідь? То це я, виходить, зараз у ролі священика?
Просто клас! Батюшка знайшов матушку. І ти ще смієш думати, що мені може з тобою бути нецікаво? Краще, може, прочитала б щось своє…

— Ти серйозно?

Вона обхопила руками коліна і задумалась.

— Ну що ж… А ти не будеш сміятися? Може, там насправді
тільки графоманські амбіції? Може, нікому воно не потрібне?

— Як кажуть сусіди-поляки,"може широке й глибоке". І ще
жоден графоман не признався у власних сумнівах. Так що я — весь увага! І сміятися не буду.

— Ну добре, ти обіцяв.

Місяць уже давно відірвався від гори, його сяйво щемно вигравало на дівочих вустах, невловимим полиском тремтіло в потаємних прірвах самозаглиблених віч. Уже перші рядки відгукнулися в моєму серці чимось до болю рідним, ніби виношеним власною душею:

— Знайди мене у Всесвіті страждань,
Серед пісень мовчання і розпуки
Знайди мене…

— Станіславо, це геніально!— захоплено перебив я
дівчину.— Та в тобі, люба моя, може, дрімає майбутній Нобелівський лауреат! Все, я забороняю тобі твої занепадницькі сумніви!

— Іди ти до біса,— засоромлено відмахнулась дівчина.— Хто
ти такий, щоб мені забороняти?

— А я й сам того не відаю зараз,— моя рука легенько лягла
їй на плечі.— Може, я і є той біс, до якого ти мене оце щойно послала? А може, я — Маджнун?

— Хто, ти? — заграли чортики в її зіницях.— То поцілуй
мене?

І сп’янілі вуста потяглися одне до одного. Тільки луна між горами все ніяк не могла вгамуватись:"Цілуй… цілуй… цілуй…"


Невдовзі після Санькового весілля зібрався наш скромний гурт на його львівській квартирі. Як і належить, привітали ще раз, побажали всього-всього і ще трішки… Василь і каже:

— Ото, хлопці, тепер моя черга. За рік-два — дивись, і
підчеплю кого.

— Еге, на курнім путівцю та на битій дорозі,— подаю я
голос.

— Що ти маєш на увазі?

— А от через три місяці побачиш,— підморгую.

— Миколо, не клей дурня!

— А я й не думав. Я просто хотів сказати, хто наступний
до вінця.

— Хочеш сказати, що ти?!— аж підхоплюється Василь.

— А чого це я — сам? Ми із Станіславою.

— ?!!!— тільки й спромігся видихнути Санько.— А ти так
уперто відмовлявся їхати. З тебе, старий, могорич.

1990-2004.