ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.06.02
12:34
Покарав Господь людину за гріхи потопом,
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
Думав, що гріховну тягу тим потопом втопить.
Та куди там. Розплодились, знову розжилися
І за гріхи, беззаконня знову узялися.
Геть забули і про Бога, й про його завіти,
Бо ж хотілося на світі людям легко жити.
2024.06.02
10:49
Півник заспівав в Єрусалимі,
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
І на вранішній отой тоненький спів
В пам’яті закукурікали півні понад Супоєм
У далекому тепер, як і літа, Яготині.
Не ідеї нас єднають з материнським краєм,
Не герої на баскім коні,
А сумне «кру-кру», неспішний постук дя
2024.06.02
05:18
Молодецька бравада
І постава струнка
Залишились позаду,
Як і сила в руках.
Поховала їх старість,
Але, бачу, зате,
Що з’явилася скнарість
І зневіра росте.
І постава струнка
Залишились позаду,
Як і сила в руках.
Поховала їх старість,
Але, бачу, зате,
Що з’явилася скнарість
І зневіра росте.
2024.06.02
00:43
Ці очі кольору горіха
І губи з присмаком гріха -
Моя єдина в світі втіха.
Хай кажуть, що у ній пиха,
Що легковажна егоїстка.
Що бути з нею – то дурня.
І треба розгубити мізки,
Щоб так терзатися щодня.
І губи з присмаком гріха -
Моя єдина в світі втіха.
Хай кажуть, що у ній пиха,
Що легковажна егоїстка.
Що бути з нею – то дурня.
І треба розгубити мізки,
Щоб так терзатися щодня.
2024.06.02
00:34
Натхненно чекаючи світлого літа
Удвох, саме так, як в часи стародавні,
Життя розпочавши, чому б не сидіти
На парковій лавці у травні?
Тримавшись за руки, плекати надію...
Коли ледь за двадцять - це дуже можливо!
Ось сонце за обрієм вже червоніє...
Удвох, саме так, як в часи стародавні,
Життя розпочавши, чому б не сидіти
На парковій лавці у травні?
Тримавшись за руки, плекати надію...
Коли ледь за двадцять - це дуже можливо!
Ось сонце за обрієм вже червоніє...
2024.06.01
22:45
В пустелі на порепаній землі
Іду спокійно і шукаю смислів,
Яких не знайдеш у густій ріллі.
Шалена спека розтопила мислі.
У цій пустелі у самотині
Чи станеш ти іще одним пророком,
Який розтане десь у далині,
Іду спокійно і шукаю смислів,
Яких не знайдеш у густій ріллі.
Шалена спека розтопила мислі.
У цій пустелі у самотині
Чи станеш ти іще одним пророком,
Який розтане десь у далині,
2024.06.01
22:01
В слова раніш банальні "до" і "після"
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .
У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить с
Вернувся зразу початковий зміст,
Як тільки дикий смерч війни пронісся
Над сивим ранком зціпенілих міст .
У "до" залишив кожен того ранку
Все надбання раніш прожитих літ-
Хто захід свій, хто щемну мить с
2024.06.01
20:41
Лишити нині владу казнокраду –
оте не гірше за оксюморон
чи дати вдруге шанс тому, хто зрадив,
або убивці ще один патрон?
оте не гірше за оксюморон
чи дати вдруге шанс тому, хто зрадив,
або убивці ще один патрон?
2024.06.01
15:03
Коли життя земного половину
Спокійно перетнув я без турбот,
Зустрів раптово знижечку на ціну
Рашистського я джерела скорбот –
То пряник був із яблучним начинням,
Якого разом кинув я у рот.
Спокійно перетнув я без турбот,
Зустрів раптово знижечку на ціну
Рашистського я джерела скорбот –
То пряник був із яблучним начинням,
Якого разом кинув я у рот.
2024.06.01
09:22
Візьму абетку - літер країна.
Які - головні? Які - командири?
Звичайно, У - моя Україна.
Звичайно, М - буква Мами і Миру.
БЕТ
Знову лунає сирени набат -
Які - головні? Які - командири?
Звичайно, У - моя Україна.
Звичайно, М - буква Мами і Миру.
БЕТ
Знову лунає сирени набат -
2024.06.01
05:23
Душа закохана світліє
І молодіє від надій,
Що не пустими будуть мрії
В незмінній вірності своїй.
Вони, рожеві та блакитні,
Хмільні й цілющі, як бальзам, -
Тебе охоплюють помітно
Своїм гарячим почуттям.
І молодіє від надій,
Що не пустими будуть мрії
В незмінній вірності своїй.
Вони, рожеві та блакитні,
Хмільні й цілющі, як бальзам, -
Тебе охоплюють помітно
Своїм гарячим почуттям.
2024.06.01
00:17
Прошу тебе! Не помирай!" -
Слова відверті та безцінні,
Коли здається, що каміння
Востаннє вкрило небокрай.
Красива рятівна надіє,
Прошу тебе! Не помирай!
І не потрібен вогнеграй -
Слова відверті та безцінні,
Коли здається, що каміння
Востаннє вкрило небокрай.
Красива рятівна надіє,
Прошу тебе! Не помирай!
І не потрібен вогнеграй -
2024.06.01
00:04
Формула щастя в теперішнім світі проста.
Гроші-товар… І з коханням щось схоже, як звісно.
Так, особистого ніц, але це не біда.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
В щире кохання повірять хіба в дитсадку.
То є казки, актуальні, можливо, в
Гроші-товар… І з коханням щось схоже, як звісно.
Так, особистого ніц, але це не біда.
Бізнес, дівчатка і хлопчики, все тільки бізнес.
В щире кохання повірять хіба в дитсадку.
То є казки, актуальні, можливо, в
2024.05.31
18:18
губи всихають
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
рельєфом скелястих гір
на шкірі рожевій
подих сплітається
з рухами грудної клітини
сльози-кришталь
стікають у море
мандрівниця в тісноті
2024.05.31
10:49
Червня полуничний смак цілує сонце,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.
Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
Ллються пахощі меліси, м*яти.
І малини аромати у долонях,
Трави поглядом небес прим*яті.
Подих літа із спекотної Трезени,
І думки у нас тепер синхронні,
Бо закоханість ураз біжить по венах,
2024.05.31
09:13
Обмовитись словом; не більше рукостискань.
Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань
З якої відправилось слово у море зітхань
Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.
Найкраще не знати яким він насправді був.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Найкраще не знати, ні хто він, ні звідки, ні пристань
З якої відправилось слово у море зітхань
Піднявши вітрило з малюнком сліпучого сонця.
Найкраще не знати яким він насправді був.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
2023.11.15
2023.10.26
2023.07.27
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Котович (1969) /
Проза
ОСІННІ ДІДИ
Коли надійшов вечір, він не чув. Так само немилосердно твердою залишалась поверхня столу, на яку спиралися заціпенілі лікті; так само ліниво, ніби знехотя, брався на силі і ніяк не міг зібратися вітер за вікном, шарпаючи останні пожовклі листки на почорнілому гілляччі.
Душа його була не тут, не в темній від ранніх осінніх сутінків кухні, навіть не на голій кроні старої розлогої груші за вікном, з якої в передчутті близького сніговію
десь пропали недавно вороняки,— вона закоцюбла над свіжонасипаною могилою на околиці містечка, на старому цвинтарі, в господі студеного Борея.
Його свідомість стискував німий подив: світ, який мав би без Неї впасти в глибокий розпач, зайтися дощами-сніговіями, загриміти бурями-ураганами; світ, завше такий прихильний до них і до їхнього кохання; світ, що звечора запалював на небі Місяця і висівав зірки — для них, а вранці займався цнотливою зірницею — для них же,— той світ сприйняв Її смерть як печальну, але неминучу данину за даровані раніше миттєвості щастя, і нічим, зовсім нічим не збирався бодай подати знак, що теж сумує разом з ним, розуміє і поділяє хоча б на дещицю його настрій. Все залишалося звичайним — і ця пізня, вже добряче гартована морозами осінь, і хризантеми, які у своїй приреченості зухвало їй не скорялись, сповнюючи надвечір’я п’янким, ніжним ароматом. Чому, ну чому навіть осінь, яка завше була оберегом їхньої любові, хоче штрикнути прямо в серце: "А що хіба сталося? Людська душа перебралася до інших вимірів, тіло знайшло вічний спочинок, а життя — триває. Одні приходять, інші — відходять. І тобі колись отак…"
А йому, аж кров закипає, хочеться кинути: "Знущаєшся, зраднице? Знущайся… Чому ти, що вінчала нас золотим кленовим листям, що породила у тихі дні бабиного літа наше кохання, тепер отак підступно розлучила, розкидала нас у Всесвіті?".
Ніякого відгуку. Тільки в шелесті вітру, який поступово набирав сили, закручуючи опале листя в дикому химерному танку, вчулася недолуга, зовсім недолуга спроба втішити розкраяне серце: "Не хвилюйся, ти теж підеш восени…".
Не хвилюйся… Міцно зведено щелепи, очі в напівтемряві моляться до незаштореного вікна, за яким небо після мученицьких потуг розродилося нарешті густим лапатим снігом: у світлі щойно спалахнулого вуличного ліхтаря витанцьовують сніжинки, сповнені усвідомлення своєї високої місії — накрити білою ковдрою стомлений лик землі, приспати його, омолодити і, розтанувши навесні, явити світу воскреслим і відродженим, у всій своїй первозданній вроді. Може, і йому полетіти отак сніжинкою, щоб почути через чотири місяці від вдячних пролісків несміле, тихе "спасибі"?…
— Тату, тату, де ти?— пробився до свідомості дитячий голос. Спалахнуло світло, боляче різонувши по очах.
Він поволі ожив і обернувся. Донька в одній руці тримала щойно одягнену ляльку, а друга — все ще лежала на вимикачеві. В її погляді читалося щось таке невловиме, від докору — сховався від мене! — до непохитної рішучості дочекатись похвали за гарно вбрану Наталочку водночас… Він раптом відчув, як шалено калатає в її грудях маленьке сердечко, яке ще не усвідомило безповоротньої туги втрат, яке вірить, що мама просто ще не прийшла з роботи. Це сердечко, яке безмірно любить його, зараз трішки занепокоєне, чому татові забаглося отак погратися в хованки…
— Тату, а правда — гарна Наталка?— Оксанка хитрувато примружила очі, пригортаючи ляльку до грудей.— Дивись!
— Правда,— упівголоса чомусь відповідає він, підхоплюючи малу на руки.— Але ти гарніша.
Тільки тепер йому згадується, що в хаті ще сьогодні нетоплено. Але кілька хвилин можна зачекати: треба відігріти Оксанку. І аж тоді, вийшовши на двір, звільнити душу від сліз… Для нового, вистражданого щастя.
1991.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ОСІННІ ДІДИ
Коли надійшов вечір, він не чув. Так само немилосердно твердою залишалась поверхня столу, на яку спиралися заціпенілі лікті; так само ліниво, ніби знехотя, брався на силі і ніяк не міг зібратися вітер за вікном, шарпаючи останні пожовклі листки на почорнілому гілляччі.
Душа його була не тут, не в темній від ранніх осінніх сутінків кухні, навіть не на голій кроні старої розлогої груші за вікном, з якої в передчутті близького сніговію
десь пропали недавно вороняки,— вона закоцюбла над свіжонасипаною могилою на околиці містечка, на старому цвинтарі, в господі студеного Борея.
Його свідомість стискував німий подив: світ, який мав би без Неї впасти в глибокий розпач, зайтися дощами-сніговіями, загриміти бурями-ураганами; світ, завше такий прихильний до них і до їхнього кохання; світ, що звечора запалював на небі Місяця і висівав зірки — для них, а вранці займався цнотливою зірницею — для них же,— той світ сприйняв Її смерть як печальну, але неминучу данину за даровані раніше миттєвості щастя, і нічим, зовсім нічим не збирався бодай подати знак, що теж сумує разом з ним, розуміє і поділяє хоча б на дещицю його настрій. Все залишалося звичайним — і ця пізня, вже добряче гартована морозами осінь, і хризантеми, які у своїй приреченості зухвало їй не скорялись, сповнюючи надвечір’я п’янким, ніжним ароматом. Чому, ну чому навіть осінь, яка завше була оберегом їхньої любові, хоче штрикнути прямо в серце: "А що хіба сталося? Людська душа перебралася до інших вимірів, тіло знайшло вічний спочинок, а життя — триває. Одні приходять, інші — відходять. І тобі колись отак…"
А йому, аж кров закипає, хочеться кинути: "Знущаєшся, зраднице? Знущайся… Чому ти, що вінчала нас золотим кленовим листям, що породила у тихі дні бабиного літа наше кохання, тепер отак підступно розлучила, розкидала нас у Всесвіті?".
Ніякого відгуку. Тільки в шелесті вітру, який поступово набирав сили, закручуючи опале листя в дикому химерному танку, вчулася недолуга, зовсім недолуга спроба втішити розкраяне серце: "Не хвилюйся, ти теж підеш восени…".
Не хвилюйся… Міцно зведено щелепи, очі в напівтемряві моляться до незаштореного вікна, за яким небо після мученицьких потуг розродилося нарешті густим лапатим снігом: у світлі щойно спалахнулого вуличного ліхтаря витанцьовують сніжинки, сповнені усвідомлення своєї високої місії — накрити білою ковдрою стомлений лик землі, приспати його, омолодити і, розтанувши навесні, явити світу воскреслим і відродженим, у всій своїй первозданній вроді. Може, і йому полетіти отак сніжинкою, щоб почути через чотири місяці від вдячних пролісків несміле, тихе "спасибі"?…
— Тату, тату, де ти?— пробився до свідомості дитячий голос. Спалахнуло світло, боляче різонувши по очах.
Він поволі ожив і обернувся. Донька в одній руці тримала щойно одягнену ляльку, а друга — все ще лежала на вимикачеві. В її погляді читалося щось таке невловиме, від докору — сховався від мене! — до непохитної рішучості дочекатись похвали за гарно вбрану Наталочку водночас… Він раптом відчув, як шалено калатає в її грудях маленьке сердечко, яке ще не усвідомило безповоротньої туги втрат, яке вірить, що мама просто ще не прийшла з роботи. Це сердечко, яке безмірно любить його, зараз трішки занепокоєне, чому татові забаглося отак погратися в хованки…
— Тату, а правда — гарна Наталка?— Оксанка хитрувато примружила очі, пригортаючи ляльку до грудей.— Дивись!
— Правда,— упівголоса чомусь відповідає він, підхоплюючи малу на руки.— Але ти гарніша.
Тільки тепер йому згадується, що в хаті ще сьогодні нетоплено. Але кілька хвилин можна зачекати: треба відігріти Оксанку. І аж тоді, вийшовши на двір, звільнити душу від сліз… Для нового, вистражданого щастя.
1991.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію