Коли надійшов вечір, він не чув. Так само немилосердно твердою залишалась поверхня столу, на яку спиралися заціпенілі лікті; так само ліниво, ніби знехотя, брався на силі і ніяк не міг зібратися вітер за вікном, шарпаючи останні пожовклі листки на почорнілому гілляччі.

Душа його була не тут, не в темній від ранніх осінніх сутінків кухні, навіть не на голій кроні старої розлогої груші за вікном, з якої в передчутті близького сніговію
десь пропали недавно вороняки,— вона закоцюбла над свіжонасипаною могилою на околиці містечка, на старому цвинтарі, в господі студеного Борея.

Його свідомість стискував німий подив: світ, який мав би без Неї впасти в глибокий розпач, зайтися дощами-сніговіями, загриміти бурями-ураганами; світ, завше такий прихильний до них і до їхнього кохання; світ, що звечора запалював на небі Місяця і висівав зірки — для них, а вранці займався цнотливою зірницею — для них же,— той світ сприйняв Її смерть як печальну, але неминучу данину за даровані раніше миттєвості щастя, і нічим, зовсім нічим не збирався бодай подати знак, що теж сумує разом з ним, розуміє і поділяє хоча б на дещицю його настрій. Все залишалося звичайним — і ця пізня, вже добряче гартована морозами осінь, і хризантеми, які у своїй приреченості зухвало їй не скорялись, сповнюючи надвечір’я п’янким, ніжним ароматом. Чому, ну чому навіть осінь, яка завше була оберегом їхньої любові, хоче штрикнути прямо в серце: "А що хіба сталося? Людська душа перебралася до інших вимірів, тіло знайшло вічний спочинок, а життя — триває. Одні приходять, інші — відходять. І тобі колись отак…"

А йому, аж кров закипає, хочеться кинути: "Знущаєшся, зраднице? Знущайся… Чому ти, що вінчала нас золотим кленовим листям, що породила у тихі дні бабиного літа наше кохання, тепер отак підступно розлучила, розкидала нас у Всесвіті?".

Ніякого відгуку. Тільки в шелесті вітру, який поступово набирав сили, закручуючи опале листя в дикому химерному танку, вчулася недолуга, зовсім недолуга спроба втішити розкраяне серце: "Не хвилюйся, ти теж підеш восени…".

Не хвилюйся… Міцно зведено щелепи, очі в напівтемряві моляться до незаштореного вікна, за яким небо після мученицьких потуг розродилося нарешті густим лапатим снігом: у світлі щойно спалахнулого вуличного ліхтаря витанцьовують сніжинки, сповнені усвідомлення своєї високої місії — накрити білою ковдрою стомлений лик землі, приспати його, омолодити і, розтанувши навесні, явити світу воскреслим і відродженим, у всій своїй первозданній вроді. Може, і йому полетіти отак сніжинкою, щоб почути через чотири місяці від вдячних пролісків несміле, тихе "спасибі"?…

— Тату, тату, де ти?— пробився до свідомості дитячий голос. Спалахнуло світло, боляче різонувши по очах.

Він поволі ожив і обернувся. Донька в одній руці тримала щойно одягнену ляльку, а друга — все ще лежала на вимикачеві. В її погляді читалося щось таке невловиме, від докору — сховався від мене! — до непохитної рішучості дочекатись похвали за гарно вбрану Наталочку водночас… Він раптом відчув, як шалено калатає в її грудях маленьке сердечко, яке ще не усвідомило безповоротньої туги втрат, яке вірить, що мама просто ще не прийшла з роботи. Це сердечко, яке безмірно любить його, зараз трішки занепокоєне, чому татові забаглося отак погратися в хованки…

— Тату, а правда — гарна Наталка?— Оксанка хитрувато примружила очі, пригортаючи ляльку до грудей.— Дивись!

— Правда,— упівголоса чомусь відповідає він, підхоплюючи малу на руки.— Але ти гарніша.

Тільки тепер йому згадується, що в хаті ще сьогодні нетоплено. Але кілька хвилин можна зачекати: треба відігріти Оксанку. І аж тоді, вийшовши на двір, звільнити душу від сліз… Для нового, вистражданого щастя.


1991.