Погасла зірка вітер вщух -
Світає влітку дуже рано.
Ще несприйнятний на мій слух
Вірш прорастає на екрані.

Хоч розум свіжий, мрії сплять,
І пам'ять дух вже не обурить,
Його ще можуть розіп'яти –
Але ніхто вже не обдурить.

Хай дощ чи сонце із мереж
Нам обіцяв облудний «Фобос»,
Як сон, ти знову не прийдеш
З дефектом, мабуть що, твій глобус.

Мене давно не видно там,
Мабуть чиєсь бо чаклування.
Де я – лиш бельма білих плям,
Одне цензурне вилучання.

Вже серед клопотів і справ
Ти наче пташка десь у небі.
Хотея я полірував -
Не дав він ні грошей ні тебе.

Не відбудлося рандеву -
Чай охолонув, висох «шеррі».
Я вже не вірю, і не зву.
Хоча й не зачиняю двері.

Не просторікуватиму про простір
Нехай простять мені пастирі -
Не вбачаю необхідності вибачень.
Просто простір - то мій пристрій для побачень.

Зірок буття - той простір мовчазний,
Де вічність в вир вплітається вогняно.
Не треба слів, зроби цей затяжний,
Стрибок у - казку, де зоря багряна.

Серед зірок - світильників нічних,
Душа знаходить вільно свою долю,
Де меж немає - Мрії то не гріх .
Де магія, в якій є стрижень - воля.

Не треба слів, коли хоча б на мить,
У мареві - вірша, що в серці зріє,
Той блисне вир, що в прострі брінить,
А простір - то моя таємна мрія.

У світі злагода і спокій,
Вітрець фіранку напина.
І ліс густий, і степ широкий,
І на душі в усіх весна.

Відкрите серце для кохання,
Вже зник той клятий лиховій.
Майбутні обрії осяйні,
І сльози не торкнуться вій.

А ти така, аж мріям тісно.
І очі з блиском зоревим.
Колись про це складу я пісню,
Якщо залишуся живим.

2024

У тихому вітрі і сльози і крики,
Крихкі наче грудки землі.
В імлі як примари дерева каліки,
Навіки як бджілки в смолі

Думки про війну.Біль у серці як голка.
Не змовкне - тамуй не тамуй.
Тому й не заснути сирени допоки
Неспокій несуть і війну.

І нерв як струна від душі що гучніше
Точніше будує цей жах,
І дах що здригнувся, а після лиш тиша,
Неспішно іде по слідах.

Чи є в небесах іще місце для миру?
Чи ж віру плекати в серцях?
Чи страх наше серце покине допіру?
Чи виру кружити в думках?

Думки про війну, вони гострі як леза,
Не щезли, стирчать звідусіль.
Зусиль нам нестало їх гнати, по черзі
Чи склом, чи ж то вістрями стріл

Нас жалять, та серце не клякне від болю,
Ми волю здобудем в бою.
Змію проженемо і знову любов'ю
Ми долю врятуєм свою.

Межи гілок спада весняне світло.
Світило щедро нам являє дар.
Дарує нам у квітні майже літо.
Літає бджілка попри календар.

Як час цей , так очікуваний, зветься?
Здається - час кохання і надій?
Подій ліричних так чекає серце,
Та ще не час здійснення наших мрій.

Готуєте ви кляті "іскандери"
Дере блакить і хмари ваш "кинжал"
Нажаль ваш фюрер серед фанаберій.
Шахедний рій на шкоду нам наслав.

Невже для вас нема краси у квітах?
Чи птах щебече зовсім не для вас?
Чи ж вам цей час весни не зрозуміти?
Мета невже ракета чи фугас.

А час мчить невблаганно, швидкоплинно,
Хвилини як секунди миготять.
Летять кудись повз вас як ті нейтріно
Кохання, щастя мить і все життя.

Обличчя в зморшках візерунком
Відіб'є люстро знов і знов.
Душа вдягає обладунки -
Надію, віру і любов.

І робить крок у темну хмару,
Що колихлива як туман.
Облудні обриси примари,
Чужа машкара як дурман.

І я з дитинства пив отруту,
Солодкий величі сироп.
Не я один. І ось спокута.
Я був імперії холоп.

Адигів, чехів і афганців
Я почуттів не розумів.
Позбавлених життєвих шансів
Під чоботами пацанів.

І я доклав свою частину
В загальний цей імпереький тиск.
Тож знаю - є моя провина.
Хоча й не мав я з цього зиск.

Мої давно розкриті очі,
На все по іншому дивлюсь.
То не брати - то орди орчі.
Але ж ще мариться комусь,

Що з ними можна замиритись,
На півдорозі десь зійтись.
Не все ж бо в них лиш зло і ницість.
Порозуміємось колись.

Тож б'юсь за те, щоб впали чари,
Щоб спала пелена віків,
І щоб зірвати з них машкари,
Овечі шкіри із вовків.

Мені за зброю буде ліра,
І є броня, що в ній стою -
Мої любов, надія й віра.
Допомагатимуть в бою.

Далекий вибух ще здригає вікна,
Іще непевні подихи весни.
Але надія нас тримає міцно,
В останній день великої війни.

Горять світанки, наче рани в небі,
Та без страху пливуть дитячі сни.
І серце вірить, буде все як треба,
В останній день великої війни.

І сивий дим розвіється у далеч,
І збіжжям позасіяні лани,
І попіл не летить давно із згарищ
В останній день великої війни.

І здасться все безпечним нам з тобою.
Відлуння бою зникне в глибині.
Та все ж не вийде хтось живим із бою
В останній день великої війни.

2025

Під вечір геть відмовили гальма,
І те, що «ні» — здалось чомусь можливим.
Я кинув обережність — без зусилля,
На розум мій насунулась пітьма.

Я вирішив: оце життева суть,
І вдарила у скроні дика сила —
У голові та сила забриніла,
І по-новОму змусила збагнуть.

Не треба про мораль мені брехні.
І незручних немає ситуацій.
Безглуздо ж бо — не дочекатись шансу,
А ще дурніш — йому сказати ні.

Любов — це біль, до перемоги — бій.
І серце рветься у двобій завзято.
Нехай злетить і голова, як плата—
Було б лише обличчя при тобі.

Мечами наші погляди блищать,
Не пестимось — клекочем до нестями.
Ці поцілунки міряють світами,
Цей бій — не з легких, бій цей до кінця.

А вранці — наче смикнули стоп-кран,
І знов я обережно, як пройдисвіт,
Будую фрази довгі, як намисто.
О, де ти? Де ти, біль сердцевих ран?

Не втямлю я без тлумача.
Що москалеві тут потрібно.
Чи їм земель не вистача,
Чи в голові в них клепка хибна.

У душах лише темна муть,
Та їхня кількість велетенська.
Слова ж несуть брехливу суть,
А в грудях — дірка від нужденства.

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер шепоче: "Москаль не пройде".

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер на вухо шепоче: "Йому не зійде".


Звучить московська тріскотня
Про «спільну правду» й «братню волю»,
Та замість правди лиш брехня,
А замість волі — рабська доля.

Із зламів віт тече смола,
І стогне й плаче Січ розбита,
Хоч зрада підла як імла,
Та перемога буде світу.

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер шепоче: "Що він не пройде".

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер на вухо шепоче: "Що він не пройде".

Стомивсь мольфар, мочить примар,
Немає віри без надії,
Та дух Сірка, як вітер з хмар,
Шепнув: «Ще не кінець події».

Бринить, напруга як струна,
І січ стоїть, хоча і стогне —
Іще росте в степу сосна,
А меч гартується від вогнищ.

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер шепоче: "Москаль не пройде".

А бій іде, аж шабля гуде,
А вітер на вухо шепоче: "Йому не зійде".

Далекі світи на долоні
В полоні казкових глибин.
І ніби, ручай у каньйоні,
Мільйоном блищали перлин.

Стискалося серце в спіралі,
Збирались для бійки коти.
Котилися мрії у далі,
В невдалі шалені світи.

І чув я, що вітер з узлісся
Пронісся між хмизом тривог.
І вогка стежина, під листям,
Як місце для хмурих думок.

Шукаю стежини початок,
Де чат у онлайн-течії?
Бо серце — кохання нащадок —
Тікає в незнані краї.


2025
А десь, як Фальконне вітання,
Де вітер — як порухи крил,
Розкрилось безмежне кохання,
Це данність Співучих Вітрил.

Який бо сенс у сумних мантрах,
Де кожен звук — туга віків.
Кохання в в згаслих варіантах
Зриває серце на шматки.

Дарує іноді натхнення
Що блисне іскрою вірша —
Минуле тягне в сьогдення
І знов горітиме душа.

Тож не шукай в минулих втіхах,
Де загубивсь кохання слід.
В старих немає правди міфах
Знайди новий кохання світ.

Блукаю наче тінь,
Тиняюсь наче привид,
Від сбе не втечеш,
Шепочучи вірші.

Пахне світанком ніч
А з ніччю зникне диво,
Води спокійний плин
Невимірність вершить.

Блукаю наче тінь,
Тиняюсь наче спомин.
Від себе не втечеш —
Шепоче спомин той.

Та й час — пісок у склі,
Крізь пальці із долоні.
Полонить — як бурштин
Ти гедзик чи герой.

Блукаю наче тінь,
Тиняюсь наче вітер.
Від себе не втечеш —
Шепоче ніч у світ.

І розум не знайде
Де бик а де Юпітер.
Терени, що без меж
Теж згорнуться в блакить.

Блукаю наче тінь,
Тиняюсь наче слово,
Лови його, лови.
Вимучуй знову сенс.

Без сенсу никне звук,
У тиші, чутно мову
Мов подих біля вух
Ухвалення небес.

2025

Здається ось вчора мене покинула муза.
Я бачу її тільки в снах.
У снах вона лагідна вся, наче сонечко в лузі,
А я не пробачцю - Нах.., нах..

Іду наче в шорах, явь плутаю з навью.
Думками я весь тільки порох чи тло.
Не спалах, а сполох!!! А Молох з роками
Готує лиш жар - не тепло.

А може то жару забракло?
Стою біля ватри, руками жаринки ловлю.
Убогий жебрак я, з чужого кохання
Вівтар я створив, для жалю?

І гідний жалю, бо кохання чуже - то не крила,
А брила важка, чи ж то якір, чи хрест.
Чужою для мене ти будеш тепер, моя мила,
А наша любов - тільки квест.

Не знаю, чи є в цьому світі надія, чи віра, чи ж зовсім нема.
А шо ж до любові - допіру вже стала німа.

2019

Осінь шарує все сірими хмарами,
Небо просякнуте сумом і зморшками,
Ми недоречні з надіями марними,
Душами холод мандрує сторожкими.

Холод розтопим глінтвейном із термоса.
Станемо знову дівчиськом і парубком.
Нині ми справді не ті, ким здаємося.
Світ розквітає китайським ліхтариком.

Осінь відкрила у хмарах прогалину,
В піжмурки хоче із нами погратися.
Ласки такої уже не чекали ми.
Сонце в пластянаках підвищує градуса.

Вітер теплішає, й хмари розвіює,
Небо прочеше блакитними смугами.
Осінь у вересні ходить повією,
Бабиним літом, старою подругою.

2017 р.

Сиджу на повітрі
Закутому в пластик,
Розкривши півлітру
Розклеюю ласти.

На тлі занімілих
Небесних альтанок.
Чи драглі, чи хвилі
Ворушить світанок.

Цей танок повільний
Життя повертає.
І з серця каміння
На берег згортає.

Хай море грайливе
Гладенько обточе,
А пам'ять підніме
Й складе як захоче.

2013

Життя людське - ланцюг помилок,
Чи ж варто перейматись цим?
Бо, якби ми їх не робили,
То й вчитись не було б на чім.

Із Мі в пентатонічній гамі
Складався блюзовий момент.
Вона, затиснула ногами
Цей чоловічий інструмент.

Гітара пристрастю вібрує,
Тримає нерви на межі,
Майбутнє змішує й минуле,
І рве із грудей зойк душі.

Палка, натхненна, розпашіла,
Мабуть не спала сто ночей.
Струна від дотиків бриніла...
І ось - немов би п'ять мечей

З гітари звуки викресають.
Як лава полум'я тече...
І знов немовби водограї -
І лише чортики з очей

Невпинно стрибали по залі
Жаринками серед золи.
Когось вони між нас шукали,
Та так, мабуть, і не знайшли.

В мене думка проста,
Але гірша полину -
Що ти нині не та,
Саме я в тому винен.

2011

Життя повзе як вранішній туман
Навпомацки я в ньому кочумаю
Від кого я отримав агреман?
Багато хочу - маю те що маю.

Ведуть кудись невідомі стежки,
То камінь під ногами, то болото.
До сонця я би вийшов залюбки
Та хилить щось до суму та дрімоти.

Приходить ніч одразу після ранку
Немов природні зникли всі закони,
Хоч струни рву - все глухо, наче в танку,
І ніч і тиша в спільному флаконі.

Нема тузів в моїй колоді карт.
Криву козу вже вкотре запрягаю.
В болоті не станцюєш гопака,
Не вивезе крива з глухого гаю.

Знайти б старезну пляшку з сургучем
Печатку зняти, вивільнити джина.
Очолити б оцю юрбу нікчем.
Та не дозволять діти і дружина.

Отож бо я на острівець зайшов
Де й борщ і сало чарка і тарілка.
Ще й пляшку закорковану знайшов
І звідти в чарку вівільнив горілку.

І сонце враз собі намалював
На сірому і вогкому тумані,
А весь туман в блакить пофарбував
Таким собі здавався Піросмані.

Не заважає хлюпання зпід ніг
Все наче відбувається як треба
От тільки позабути я не зміг,
Що сонце намальоване на небі.
2011

Пухленькі губки, погляд безсоромний,
І запах той чарівний і близький.
Стою я поряд майже непритомний,
Бо наштовхнувсь очима на цицьки.

Між ними мабуть саме те провалля
Мого гріхопадіння і спокус.
Давно вже я не мав такої кралі,
Цей погляд кличе, я не відступлюсь.

Та раптом бачу, погляд цей повз мене
Дівчисько перить зовсім не туди.
Підняла руку і гукає, – Геенаа,
Мене штовхає, – Діду, відійди.

Закон керує навіть у любові,
Пізнав би цей закон я залюбки –
Та ж як тоді літати літакові,
Що знає як літають літаки.

І як тоді повірити безумцям,
Що за любов кладуть життя своє.
Доводить розум доводів презумпцію,
Кохання ж цей закон не визнає.

Хоч зрозуміти силюся щомога,
Любов – таємне сяйво в глибині
Тож розум мій – лише дорадчий орган.
Царює завжди серце у мені.

Не втямлю я без тлумача –
У небі ворон, а не сокіл,
І травень землю уквітчав
Не квітами, а в парасольки.

І темно наче восени,
Стежинки мокрі і лискучі,
В словах немає глибини –
Волають клоуни тріскучі

А дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ іде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Із пагорбів вже сморід дме,
Б’ють тих, хто ще не хоче зради.
І знов почнеться те саме,
Але у гіршому розкладі.

І хмара суне з за Дніпра,
Щось у важкі чоботі взуте,
Безжальніше за бусурман,
Щоб затоптати все здобуте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.
А тих, що «нас не подолать»
Женуть в кошару, як баранів,
А коротенький хижий тать
Зухвало щириться з екранів.

Васалів плеска по плечу,
Примружившись мов хитрий крамар.
Міркує, – Газом, як схочу,
Я задушу їх і без камер.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Поводирі як дитинча
Все не складуть розбитий горщик,
Із піхов витягти б меча
Та тільки вилізе з піхов пшик.

Тож поясню я вам, – Чому
У сутінках і надвечір’ї,
Хоч бачу хмари і пітьму,
Я у веселий ранок вірю?

Бо ж дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

Бо ж дощ іде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.

Коліна хвилі лоскотали,
Десь зойкав птах,
За нами зорі споглядали –
Чумацький шлях.
Мені здавалось – я не схибив,
Хоч я не Бог, –
Бо ти одна зробила вибір
За нас обох.
Бузкову обрію заграву
І моря плин
Із часом в борошно розчавив
Життєвий млин.
Та раптом твій далекий дотик
Життя стрясе –
Стареньке чорно-біле фото
Поверне все.
В очах глибоке небо синє.
Смішне дівча
Іще крізь часу далечіні
Мене вивча.
Згадав – питання миттю зрине
Таке сумне, –
Чому ж не я тебе покинув,
А ти мене?

Не можу запалити ліхтаря.
Якісь клуби тьмяніють як примари.
У небі мерехтить одна зоря,
Все інше проковтнули темні хмари.

Із пам’яті не стерлася ще мить,
Коли оспівувала щастя ліра.
Іще любов у серці десь щемить,
Та без надії вже вмирає віра.

Не освятити храм без вівтаря,
Хоч псалтиря до шкіри перечитуй.
Та як же з серця зняти тягаря.
У темряви запитуй – не запитуй.

Світає вже, та обрію нема,
Туман лиш навкруги важкий і сірий.
Допіру глузд поглинула пітьма,
А почуття полинули у вирій.

Не можу запалити ліхтаря.
Крізь морок вогник мій не проростає,
Що все це сон, вже здогадався я,
Бо тільки в снах тебе я пам’ятаю.

Іронічна посмішка,
Погляд повз ковзне,
Гострий язичок,
Волосся безлад ...
Непомітна помилка –
Шлях до тих тенет,
Вже не одного
В халепу ввергла.

Де пігулки взяти нам,
Запобіжне щось.
Бачив сам не раз,
Але не вірю
Я ні глузду, ні очам.
Наче тягне хтось
Поряд постояти
Біля виру.

Я втечу, я втечу від себе
У марень світ.
Де той повіт? Де ті землі лежать?
Де секунди біжать? Де всесвітня межа?
Я не знаю.

Я летів, полетів мов миттєвість –
Зникнув причал,
Знову почав. Випив море туги –
Та не зняти жаги, чи ж мені до снаги?
Що я маю?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Погляд твій, як той змій сповиває
У пасма віт,
Мов живопліт. Погляд той струменить –
Все зроблю, що звелить. Моє серце горить
Мов пожежа.

Хто водій всіх подій? Я пливу без
Керма і вітрил.
Де взяти сил? Не знести самоти,
Браму хочу знайти. То чому ж саме ти
Наче вежа?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Не створив я кумиру, то лише
В моєму сні
Чую пісні про кохання палке,
Щоб у штопор – піке, або ще щось таке –
Через себе.

А тебе як зустріну - порину
У знічений стан.
Весь мій талан десь подінеться враз,
Не складатиму фраз, бо розмови про нас
Не для тебе?

Та колись продеруся,
Гортаючи світ мов сторінки.
Нездоланна спокуса –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу всі стіни
І вежі умить на скоринки.
І між мною й тобою
Не буде тоді ні шпаринки.

2009

У моніторі чорне небуття
Всі файли стер “сумняшеся нічтоже”
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Любові плин в небесній глибині,
А потім наче хтось посипав сіллю.
Блукали ми в чагарниках брехні,
Тепер тебе кохати – божевілля.

Я вимів дочиста твоє сміття
Й надвечір виніс все за огорожу.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Зустрілись ми з тобою навесні,
Сп'янів коханням я, та ось похмілля,
Бо твій Амур мабуть що знавіснів,
Тепер тебе любити - божевілля.

Колише осінь за вікном віття,
А вітер виє й тисне в скло вороже.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Із давніх часів, коли бігав у гаю
Шмаркатим малечею,
Єдине, що ясно в собі пам'ятаю –
Мій дух заперечення.

В усьому я каверзу, підступ шукаю,
У кожному реченні.
І вперто усі перешкоди долає
Мій дух заперечення.

До біса романтику – сили немає.
Та все ж як приречений,
Крізь вітер і хвилі краплини ковтаю.
Й гребу проти течії.

Он з берега хтось про доцільність гукає –
Мене убезпечує.
Послухати б дурню, та в спину штовхає
Мій дух заперечення.

Я жив би де легше, в Канаді чи в Штатах,
А може в Німеччині.
Та міцно тримає у рідних пенатах
Мій дух заперечення.

Тож дякую Богові за цей мій статок –
Мій дух заперечення.

Так, скіфи ми… Та хто ж ми як не скіфи.
Й нащо це сперечатися з Блоком?
Та не треба вам чіпляти ці міфи.
Бо ж це може вам вийти боком…
А може, ми все ж таки гуни,
Тож наш пращур – великий Аттіла?
Так, був набрід не дуже розумний,
Але дуже йому кортіло.

В родоводі в нас – скандинави,
Дещиця – Ольгерди, трохи – Аскольди.
А в історії всілякі темнії глави –
Чи то кельти, а може й кольти...
Щось не втямив я, що ти хрюкнув?
Не шляхетно так неприродно ...
Ой, гадаю ми все ж таки укри,
Тож укрутимо кого завгодно.

Ну, подамося мабуть у Європу,
Хоч живемо в її середині.
Це ж куди нас послав ти? О-па…
Не шануєш мої сивини?
Ну, ми приїхати можемо в танках –
Є для цього і техніка й вишкіл.
На кістках ще станцюємо танок.
А чого ви одразу принишкли?

Нам не вперше трощити імперії –
Погортайте сторінки літописів.
Тож, допоки ми вас не приперли,
Не підсовуйте нам ваших опусів.
І коли у вас ще думка жевріє –
З нами й далі як дівка ламатися,
В вашу сторону сякнемось впевнено
І влаштуємо дикі танці!

Іще одна доба стікає за добою,
В очах струмить журба, та образи юрбою.
Торую в самоті розкопану дорогу,
Що маю на меті? Що вигулькне з-за рогу?

В руках тримаю світ - та стало не цікаво.
Кому складати звіт? Чиє на світі право?
Чи розривати суть, чи здатися без бою?
Чи ж вийде повернуть до себе світ тобою?

Боюся спати прилягти, боюся спати.
Боюся вранці не знайти тебе у хаті.
Чи вже перейдена межа й міцна опора?
Чи ж знову будеш ти чужа, як було вчора?

Твого волосся шовк м’який такий, духмяний.
Цвіркун вже змовк, співають півні – скоро ранок.
А я боюся сну, боюсь заплющить очі.
Боюсь проспати дивину цієї ночі.

Так, чи не так, гадаємо ми з тобою,
Схоже не в такт втрапили ми любов’ю,
Та не дає дихати нам чекання,
Мені моє - тобі твоє кохання.

Там, чи не там, чую легенькі кроки,
Боже, я сам - ти не моя допоки.
Та все одно, марю я до нестями -
Ми вже разом тілом і почуттями.

Сон, чи не сон - ти біля мене поряд.
Ти - у вагон, - я на пероні стою.
Світ розділив навпіл залізний потяг.
Вітру і злив дикий шалений порух.

Все це в душі, потяг же рушив тихо,
Світ на межі, світ проковтнуло лихо.
Не дожене мрія того вагону,
Все промине, лиш по коханню дзвони.

В цей час у світі лиш жінки -
Чи то повненьки, чи стрункі,
Інтеліґентні й простуваті,
В садку, на вулиці чи в хаті.

Чоловіків же геть не бачу,
Таку вже друзі маю вдачу.
Хоча недобачання ці
Мармизі створюють синці.

Та все ж, брати, я не жалкую,
Бо нині всіх жінок цілую,
То ж, як на масляну млинці,
Мені усі оті синці.

Ой, гарно ж як усе воно -
Кохання, пестощі й вино.

Ці вірші не до дати, брате,
І не додати, й не забрати.
Себе ми хочемо карати -
Кидати душу, мов за грати,

В цей світ самотності й туги.
Чи за якісь старі борги,
Чи за минулі кривди й зради,
Що не дають душі розради.

І ми п’ємо не від нудьги,
Й себе вб’ємо, як до снаги.
Як хоч на сеє стане сили,
Чи ж розуму шукати в тілі?

Схотіло тіло, й полетіло
Униз де темінь плахкотіла
Без проблиску у чорнім вирі,
Бо ж кожному дано по вірі.

Чуєш, серце моє, що нестримно палає,
Я ціную в тобі крові поштовх бурунний.
Не підказуй мені поспіх дій нерозумний,
За тобою мій розум не завжди встигає.

Але розум безсилий впаде на коліна
Перед милих жінок неземною красою,
Мабуть пили нектар та вмивались росою,
Що до вас я і серцем і розумом лину.

Незбагненне в цю мить стане враз зрозумілим,
Й задарма я отримаю справді безцінне,
Вас вітаю зі святом, із днем Валентина,
Щастя зичу й любові вам, рідним і милим.

Сидить навпроти дівчисько юне,
Очима долу - лиш зиркне мить,
А ти розбещений та розумний,
Як кіт із мишею бавиш сить.

Ти ж не на неї розклав тенета,
Не псуй, не нівечи мрій краси.
Себе ж бо маєш ти за естета -
То ж не надкушуй, як не з’їси.

Сторінки пам’яті зім’яті,
В них переплутались слова,
В них є моя і не моя ти,
У коловерті голова.

Там є і віра, і зневіра,
Надії й дії, каяття
Моє і щире, і нещире.
Там є життя і почуття

В спокуті скуті ланцюгами,
Що не розчепиш, не втечеш.
Що пам’ять? – Лише орігамі
Минувшини, а як пече……

Ми вип’ємо за незалежність
Серед морських курчавих хвиль,
Бо ж цеє море нам належить
Мов той увесь в степу ковиль.

Читали вранці мама з татом,
Що ми закриєм всі порти –
Ми віддали їм їхній атом,
Нехай ідуть під три чорти.

Поставим варту на дорозі
І козаків серед полів,
А вчені виведуть амброзію,
Щоб поросла у москалів.

Не гримай скажемо кремлеві,
У нас расисти не живуть.
До нас повернуться євреї,
А москалі тоді втечуть.

Не лізьте з кризою, не вийде.
Нас не загнати у куток.
Ваш руб відрублено від гривні –
Шматок то ж він і є шматок.

Піднімем українство знову
І сповістим до всіх газет,
Що їхня пушкінськая мова,
То ж наш північний діалект.

Брати співаймо пісню хором,
Ми їм свого не віддамо.
За цеє й випити не сором.
То ж вип’ємо та й поїмо.

У серці моєму вирує любов.
Шугнути я хочу і вгору і долу -
До тебе помчати волію невпинно,
Та лише гранату рвону я лушпиння
Тонке і сухе, та й розсиплю по столу
Маленькі зернятка червоні мов кров.

Я вичавлю соку, як долі ковток.
Кислиці, мабуть, ще наснились в колисці,
Хоча й не чекав я такої недолі,
Солодкі собі я змальовував ролі,
Обличчя ж оскомина мне, як каліцтво -
То кисла любов пробира до кісток.

Життя - це спалах пересічності,
Коли зіткнулися дві вічності.

Берег твій там на сході
Десь заграва ховає,
А тебе вже немає,
А мене ще немає.

Зрозуміти нам годі,
Що нас в світі тримає,
Бо вже вічність триває,
Чи ще вічність триває.

Неможливість любові
Жалем серце нам крає.
Та любов ще палає,
Та любов вже палає.

Ми зустрінемось знову
За якимсь небокраєм.
І любов не здолає,
Вже ніщо не здолає.

Як, дівчинко, цей гнів тобі пасує,
Шарієшся роздратувавшись ти.
Це змалювати слів мені бракує,
Та сил нема від тебе відійти.

Слова твої я слухаю й не чую,
Що сенс? Цікаво ЯК це кажеш ти.
Що настрій нині твій мені віщує?
Чи матиму я щастя у житті?

Мені на лихо кров моя вирує -
Нехай розтануть брили крижані,
Хоч почуття моє тебе дратує,
Гнівись на мене, бий, та не жени.

Я тебе шукаю в темряві ночей,
Образ не зникає твій з моїх очей.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.

Ти мене почуєш у стримких вітрах,
В порусі повітря, як злітає птах,
В шумі пташиних крил,
В струмі летючих стріл,
В подиху вільних сил,
І вітрил.
В подиху вільних сил,
В струмі летючих стріл,
В шумі пташиних крил,
І вітрил.

Я прийду до тебе лугом зрошеним,
Очеретом, снігом запорошеним,
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.