Осінь шарує все сірими хмарами,
Небо просякнуте сумом і зморшками,
Ми недоречні з надіями марними,
Душами холод мандрує сторожкими.

Холод розтопим глінтвейном із термоса.
Станемо знову дівчиськом і парубком.
Нині ми справді не ті, ким здаємося.
Світ розквітає китайським ліхтариком.

Осінь відкрила у хмарах прогалину,
В піжмурки хоче із нами погратися.
Ласки такої уже не чекали ми.
Сонце в пластянаках підвищує градуса.

Вітер теплішає, й хмари розвіює,
Небо прочеше блакитними смугами.
Осінь у вересні ходить повією,
Бабиним літом, старою подругою.

2017 р.

Сиджу на повітрі
Закутому в пластик,
Розкривши півлітру
Розклеюю ласти.

На тлі занімілих
Небесних альтанок.
Чи драглі, чи хвилі
Ворушить світанок.

Цей танок повільний
Життя повертає.
І з серця каміння
На берег згортає.

Хай море грайливе
Гладенько обточе,
А пам'ять підніме
Й складе як захоче.

2013

Життя людське - ланцюг помилок,
Чи ж варто перейматись цим?
Бо, якби ми їх не робили,
То й вчитись не було б на чім.

Із Мі в пентатонічній гамі
Складався блюзовий момент.
Вона, затиснула ногами
Цей чоловічий інструмент.

Гітара пристрастю вібрує,
Тримає нерви на межі,
Майбутнє змішує й минуле,
І рве із грудей зойк душі.

Палка, натхненна, розпашіла,
Мабуть не спала сто ночей.
Струна від дотиків бриніла...
І ось - немов би п'ять мечей

З гітари звуки викресають.
Як лава полум'я тече...
І знов немовби водограї -
І лише чортики з очей

Невпинно стрибали по залі
Жаринками серед золи.
Когось вони між нас шукали,
Та так, мабуть, і не знайшли.

В мене думка проста,
Але гірша полину -
Що ти нині не та,
Саме я в тому винен.

2011

Життя повзе як вранішній туман
Навпомацки я в ньому кочумаю
Від кого я отримав агреман?
Багато хочу - маю те що маю.

Ведуть кудись невідомі стежки,
То камінь під ногами, то болото.
До сонця я би вийшов залюбки
Та хилить щось до суму та дрімоти.

Приходить ніч одразу після ранку
Немов природні зникли всі закони,
Хоч струни рву - все глухо, наче в танку,
І ніч і тиша в спільному флаконі.

Нема тузів в моїй колоді карт.
Криву козу вже вкотре запрягаю.
В болоті не станцюєш гопака,
Не вивезе крива з глухого гаю.

Знайти б старезну пляшку з сургучем
Печатку зняти, вивільнити джина.
Очолити б оцю юрбу нікчем.
Та не дозволять діти і дружина.

Отож бо я на острівець зайшов
Де й борщ і сало чарка і тарілка.
Ще й пляшку закорковану знайшов
І звідти в чарку вівільнив горілку.

І сонце враз собі намалював
На сірому і вогкому тумані,
А весь туман в блакить пофарбував
Таким собі здавався Піросмані.

Не заважає хлюпання зпід ніг
Все наче відбувається як треба
От тільки позабути я не зміг,
Що сонце намальоване на небі.
2011

Пухленькі губки, погляд безсоромний,
І запах той чарівний і близький.
Стою я поряд майже непритомний,
Бо наштовхнувсь очима на цицьки.

Між ними мабуть саме те провалля
Мого гріхопадіння і спокус.
Давно вже я не мав такої кралі,
Цей погляд кличе, я не відступлюсь.

Та раптом бачу, погляд цей повз мене
Дівчисько перить зовсім не туди.
Підняла руку і гукає, – Геенаа,
Мене штовхає, – Діду, відійди.

Закон керує навіть у любові,
Пізнав би цей закон я залюбки –
Та ж як тоді літати літакові,
Що знає як літають літаки.

І як тоді повірити безумцям,
Що за любов кладуть життя своє.
Доводить розум доводів презумпцію,
Кохання ж цей закон не визнає.

Хоч зрозуміти силюся щомога,
Любов – таємне сяйво в глибині
Тож розум мій – лише дорадчий орган.
Царює завжди серце у мені.

Не втямлю я без тлумача –
У небі ворон, а не сокіл,
І травень землю уквітчав
Не квітами, а в парасольки.

І темно наче восени,
Стежинки мокрі і лискучі,
В словах немає глибини –
Волають клоуни тріскучі

А дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ іде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Із пагорбів вже сморід дме,
Б’ють тих, хто ще не хоче зради.
І знов почнеться те саме,
Але у гіршому розкладі.

І хмара суне з за Дніпра,
Щось у важкі чоботі взуте,
Безжальніше за бусурман,
Щоб затоптати все здобуте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.
А тих, що «нас не подолать»
Женуть в кошару, як баранів,
А коротенький хижий тать
Зухвало щириться з екранів.

Васалів плеска по плечу,
Примружившись мов хитрий крамар.
Міркує, – Газом, як схочу,
Я задушу їх і без камер.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

А дощ все йде, і колос росте
А вітер на вухо шепоче, що все це пусте.

Поводирі як дитинча
Все не складуть розбитий горщик,
Із піхов витягти б меча
Та тільки вилізе з піхов пшик.

Тож поясню я вам, – Чому
У сутінках і надвечір’ї,
Хоч бачу хмари і пітьму,
Я у веселий ранок вірю?

Бо ж дощ іде, і колос росте
А вітер шепоче, що все це пусте.

Бо ж дощ іде, і колос росте
І вітер тихенько шепоче, що все це пусте.

Коліна хвилі лоскотали,
Десь зойкав птах,
За нами зорі споглядали –
Чумацький шлях.
Мені здавалось – я не схибив,
Хоч я не Бог, –
Бо ти одна зробила вибір
За нас обох.
Бузкову обрію заграву
І моря плин
Із часом в борошно розчавив
Життєвий млин.
Та раптом твій далекий дотик
Життя стрясе –
Стареньке чорно-біле фото
Поверне все.
В очах глибоке небо синє.
Смішне дівча
Іще крізь часу далечіні
Мене вивча.
Згадав – питання миттю зрине
Таке сумне, –
Чому ж не я тебе покинув,
А ти мене?

Не можу запалити ліхтаря.
Якісь клуби тьмяніють як примари.
У небі мерехтить одна зоря,
Все інше проковтнули темні хмари.

Із пам’яті не стерлася ще мить,
Коли оспівувала щастя ліра.
Іще любов у серці десь щемить,
Та без надії вже вмирає віра.

Не освятити храм без вівтаря,
Хоч псалтиря до шкіри перечитуй.
Та як же з серця зняти тягаря.
У темряви запитуй – не запитуй.

Світає вже, та обрію нема,
Туман лиш навкруги важкий і сірий.
Допіру глузд поглинула пітьма,
А почуття полинули у вирій.

Не можу запалити ліхтаря.
Крізь морок вогник мій не проростає,
Що все це сон, вже здогадався я,
Бо тільки в снах тебе я пам’ятаю.

Іронічна посмішка,
Погляд повз ковзне,
Гострий язичок,
Волосся безлад ...
Непомітна помилка –
Шлях до тих тенет,
Вже не одного
В халепу ввергла.

Де пігулки взяти нам,
Запобіжне щось.
Бачив сам не раз,
Але не вірю
Я ні глузду, ні очам.
Наче тягне хтось
Поряд постояти
Біля виру.

Я втечу, я втечу від себе
У марень світ.
Де той повіт? Де ті землі лежать?
Де секунди біжать? Де всесвітня межа?
Я не знаю.

Я летів, полетів мов миттєвість –
Зникнув причал,
Знову почав. Випив море туги –
Та не зняти жаги, чи ж мені до снаги?
Що я маю?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Погляд твій, як той змій сповиває
У пасма віт,
Мов живопліт. Погляд той струменить –
Все зроблю, що звелить. Моє серце горить
Мов пожежа.

Хто водій всіх подій? Я пливу без
Керма і вітрил.
Де взяти сил? Не знести самоти,
Браму хочу знайти. То чому ж саме ти
Наче вежа?

Продеруся крізь зорі,
Гортаючи Світ мов сторінки.
Мрії стали прозорі –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу Антарктику
Й Арктику вмить на сніжинки.
Б’юся в стіну між нами,
Волаю, а в ній – ні шпаринки.

Не створив я кумиру, то лише
В моєму сні
Чую пісні про кохання палке,
Щоб у штопор – піке, або ще щось таке –
Через себе.

А тебе як зустріну - порину
У знічений стан.
Весь мій талан десь подінеться враз,
Не складатиму фраз, бо розмови про нас
Не для тебе?

Та колись продеруся,
Гортаючи світ мов сторінки.
Нездоланна спокуса –
Розріжу блакить на хмаринки.
Розпорошу всі стіни
І вежі умить на скоринки.
І між мною й тобою
Не буде тоді ні шпаринки.

2009

У моніторі чорне небуття
Всі файли стер “сумняшеся нічтоже”
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Любові плин в небесній глибині,
А потім наче хтось посипав сіллю.
Блукали ми в чагарниках брехні,
Тепер тебе кохати – божевілля.

Я вимів дочиста твоє сміття
Й надвечір виніс все за огорожу.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Зустрілись ми з тобою навесні,
Сп'янів коханням я, та ось похмілля,
Бо твій Амур мабуть що знавіснів,
Тепер тебе любити - божевілля.

Колише осінь за вікном віття,
А вітер виє й тисне в скло вороже.
Тебе я вирвав із свого життя,
А з серця вирвати не можу.

Із давніх часів, коли бігав у гаю
Шмаркатим малечею,
Єдине, що ясно в собі пам'ятаю –
Мій дух заперечення.

В усьому я каверзу, підступ шукаю,
У кожному реченні.
І вперто усі перешкоди долає
Мій дух заперечення.

До біса романтику – сили немає.
Та все ж як приречений,
Крізь вітер і хвилі краплини ковтаю.
Й гребу проти течії.

Он з берега хтось про доцільність гукає –
Мене убезпечує.
Послухати б дурню, та в спину штовхає
Мій дух заперечення.

Я жив би де легше, в Канаді чи в Штатах,
А може в Німеччині.
Та міцно тримає у рідних пенатах
Мій дух заперечення.

Тож дякую Богові за цей мій статок –
Мій дух заперечення.

Так, скіфи ми… Та хто ж ми як не скіфи.
Й нащо це сперечатися з Блоком?
Та не треба вам чіпляти ці міфи.
Бо ж це може вам вийти боком…
А може, ми все ж таки гуни,
Тож наш пращур – великий Аттіла?
Так, був набрід не дуже розумний,
Але дуже йому кортіло.

В родоводі в нас – скандинави,
Дещиця – Ольгерди, трохи – Аскольди.
А в історії всілякі темнії глави –
Чи то кельти, а може й кольти...
Щось не втямив я, що ти хрюкнув?
Не шляхетно так неприродно ...
Ой, гадаю ми все ж таки укри,
Тож укрутимо кого завгодно.

Ну, подамося мабуть у Європу,
Хоч живемо в її середині.
Це ж куди нас послав ти? О-па…
Не шануєш мої сивини?
Ну, ми приїхати можемо в танках –
Є для цього і техніка й вишкіл.
На кістках ще станцюємо танок.
А чого ви одразу принишкли?

Нам не вперше трощити імперії –
Погортайте сторінки літописів.
Тож, допоки ми вас не приперли,
Не підсовуйте нам ваших опусів.
І коли у вас ще думка жевріє –
З нами й далі як дівка ламатися,
В вашу сторону сякнемось впевнено
І влаштуємо дикі танці!

Іще одна доба стікає за добою,
В очах струмить журба, та образи юрбою.
Торую в самоті розкопану дорогу,
Що маю на меті? Що вигулькне з-за рогу?

В руках тримаю світ - та стало не цікаво.
Кому складати звіт? Чиє на світі право?
Чи розривати суть, чи здатися без бою?
Чи ж вийде повернуть до себе світ тобою?

Боюся спати прилягти, боюся спати.
Боюся вранці не знайти тебе у хаті.
Чи вже перейдена межа й міцна опора?
Чи ж знову будеш ти чужа, як було вчора?

Твого волосся шовк м’який такий, духмяний.
Цвіркун вже змовк, співають півні – скоро ранок.
А я боюся сну, боюсь заплющить очі.
Боюсь проспати дивину цієї ночі.

Так, чи не так, гадаємо ми з тобою,
Схоже не в такт втрапили ми любов’ю,
Та не дає дихати нам чекання,
Мені моє - тобі твоє кохання.

Там, чи не там, чую легенькі кроки,
Боже, я сам - ти не моя допоки.
Та все одно, марю я до нестями -
Ми вже разом тілом і почуттями.

Сон, чи не сон - ти біля мене поряд.
Ти - у вагон, - я на пероні стою.
Світ розділив навпіл залізний потяг.
Вітру і злив дикий шалений порух.

Все це в душі, потяг же рушив тихо,
Світ на межі, світ проковтнуло лихо.
Не дожене мрія того вагону,
Все промине, лиш по коханню дзвони.

В цей час у світі лиш жінки -
Чи то повненьки, чи стрункі,
Інтеліґентні й простуваті,
В садку, на вулиці чи в хаті.

Чоловіків же геть не бачу,
Таку вже друзі маю вдачу.
Хоча недобачання ці
Мармизі створюють синці.

Та все ж, брати, я не жалкую,
Бо нині всіх жінок цілую,
То ж, як на масляну млинці,
Мені усі оті синці.

Ой, гарно ж як усе воно -
Кохання, пестощі й вино.

Ці вірші не до дати, брате,
І не додати, й не забрати.
Себе ми хочемо карати -
Кидати душу, мов за грати,

В цей світ самотності й туги.
Чи за якісь старі борги,
Чи за минулі кривди й зради,
Що не дають душі розради.

І ми п’ємо не від нудьги,
Й себе вб’ємо, як до снаги.
Як хоч на сеє стане сили,
Чи ж розуму шукати в тілі?

Схотіло тіло, й полетіло
Униз де темінь плахкотіла
Без проблиску у чорнім вирі,
Бо ж кожному дано по вірі.

Чуєш, серце моє, що нестримно палає,
Я ціную в тобі крові поштовх бурунний.
Не підказуй мені поспіх дій нерозумний,
За тобою мій розум не завжди встигає.

Але розум безсилий впаде на коліна
Перед милих жінок неземною красою,
Мабуть пили нектар та вмивались росою,
Що до вас я і серцем і розумом лину.

Незбагненне в цю мить стане враз зрозумілим,
Й задарма я отримаю справді безцінне,
Вас вітаю зі святом, із днем Валентина,
Щастя зичу й любові вам, рідним і милим.

Сидить навпроти дівчисько юне,
Очима долу - лиш зиркне мить,
А ти розбещений та розумний,
Як кіт із мишею бавиш сить.

Ти ж не на неї розклав тенета,
Не псуй, не нівечи мрій краси.
Себе ж бо маєш ти за естета -
То ж не надкушуй, як не з’їси.

Сторінки пам’яті зім’яті,
В них переплутались слова,
В них є моя і не моя ти,
У коловерті голова.

Там є і віра, і зневіра,
Надії й дії, каяття
Моє і щире, і нещире.
Там є життя і почуття

В спокуті скуті ланцюгами,
Що не розчепиш, не втечеш.
Що пам’ять? – Лише орігамі
Минувшини, а як пече……

Ми вип’ємо за незалежність
Серед морських курчавих хвиль,
Бо ж цеє море нам належить
Мов той увесь в степу ковиль.

Читали вранці мама з татом,
Що ми закриєм всі порти –
Ми віддали їм їхній атом,
Нехай ідуть під три чорти.

Поставим варту на дорозі
І козаків серед полів,
А вчені виведуть амброзію,
Щоб поросла у москалів.

Не гримай скажемо кремлеві,
У нас расисти не живуть.
До нас повернуться євреї,
А москалі тоді втечуть.

Не лізьте з кризою, не вийде.
Нас не загнати у куток.
Ваш руб відрублено від гривні –
Шматок то ж він і є шматок.

Піднімем українство знову
І сповістим до всіх газет,
Що їхня пушкінськая мова,
То ж наш північний діалект.

Брати співаймо пісню хором,
Ми їм свого не віддамо.
За цеє й випити не сором.
То ж вип’ємо та й поїмо.

У серці моєму вирує любов.
Шугнути я хочу і вгору і долу -
До тебе помчати волію невпинно,
Та лише гранату рвону я лушпиння
Тонке і сухе, та й розсиплю по столу
Маленькі зернятка червоні мов кров.

Я вичавлю соку, як долі ковток.
Кислиці, мабуть, ще наснились в колисці,
Хоча й не чекав я такої недолі,
Солодкі собі я змальовував ролі,
Обличчя ж оскомина мне, як каліцтво -
То кисла любов пробира до кісток.

Життя - це спалах пересічності,
Коли зіткнулися дві вічності.

Берег твій там на сході
Десь заграва ховає,
А тебе вже немає,
А мене ще немає.

Зрозуміти нам годі,
Що нас в світі тримає,
Бо вже вічність триває,
Чи ще вічність триває.

Неможливість любові
Жалем серце нам крає.
Та любов ще палає,
Та любов вже палає.

Ми зустрінемось знову
За якимсь небокраєм.
І любов не здолає,
Вже ніщо не здолає.

Як, дівчинко, цей гнів тобі пасує,
Шарієшся роздратувавшись ти.
Це змалювати слів мені бракує,
Та сил нема від тебе відійти.

Слова твої я слухаю й не чую,
Що сенс? Цікаво ЯК це кажеш ти.
Що настрій нині твій мені віщує?
Чи матиму я щастя у житті?

Мені на лихо кров моя вирує -
Нехай розтануть брили крижані,
Хоч почуття моє тебе дратує,
Гнівись на мене, бий, та не жени.

Я тебе шукаю в темряві ночей,
Образ не зникає твій з моїх очей.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.
В вирі весняних злив,
В ширі рясних полів,
В шепоті ніжних слів,
Моїх снів.

Ти мене почуєш у стримких вітрах,
В порусі повітря, як злітає птах,
В шумі пташиних крил,
В струмі летючих стріл,
В подиху вільних сил,
І вітрил.
В подиху вільних сил,
В струмі летючих стріл,
В шумі пташиних крил,
І вітрил.

Я прийду до тебе лугом зрошеним,
Очеретом, снігом запорошеним,
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.
Босоніж по стерні,
Зіркою в вишині,
Нігою уві сні,
Навесні.