Обличчя в зморшках візерунком
Відіб'є люстро знов і знов.
Душа вдягає обладунки -
Надію, віру і любов.

І робить крок у темну хмару,
Що колихлива як туман.
Облудні обриси примари,
Чужа машкара як дурман.

І я з дитинства пив отруту,
Солодкий величі сироп.
Не я один. І ось спокута.
Я був імперії холоп.

Адигів, чехів і афганців
Я почуттів не розумів.
Позбавлених життєвих шансів
Під чоботами пацанів.

І я доклав свою частину
В загальний цей імпереький тиск.
Тож знаю - є моя провина.
Хоча й не мав я з цього зиск.

Мої давно розкриті очі,
На все по іншому дивлюсь.
То не брати - то орди орчі.
Але ж ще мариться комусь,

Що з ними можна замиритись,
На півдорозі десь зійтись.
Не все ж бо в них лиш зло і ницість.
Порозуміємось колись.

Тож б'юсь за те, щоб впали чари,
Щоб спала пелена віків,
І щоб зірвати з них машкари,
Овечі шкіри із вовків.

Мені за зброю буде ліра,
І є броня, що в ній стою -
Мої любов, надія й віра.
Допомагатимуть в бою.