Чутливі пальці – смужки рук –
Затамувавши нерухомо
Важку елеґію утоми,
Спинили в просторі свій рух.

За тим і світ немов ущух,
Пустивши стисненого кома
З лещат небавого закону
Поперемінностей напруг.

І так здається, ти одна,
Ще й зачаїла дивина –
Сплели цю мить у русі пальців.

Затим непрохано летить
Ця доконечна й мірна мить
У пластику ґрафічних танців.

облизуючи лампочку
беручи у голову недорікувате
залишаючи збіднілий ра-день
метаморфоза туфельки
скочувалася по східцях
нечуваної реальности

позойкує / поцокує / пророкує
серце -
його плющить конкретно -
наостанок завнішньо
протягом виживання внутрішньо
це не настільки жахливо
вона повернеться
вона обов’язково знайде
свою тендітну затребуваність
свою
від фей фабричну досконалість
доконаність / підкованість /
закоханість / радість

кришталева ніжка
затупцяла личаки пройшлого
потроху розношує
блискучу казку прийдешнього
доки мучатимуть мозолі
голову будуть облітати
кружальця нірвани
й відірваности від земного тяжіння

не в тім печаль -
ціною високої нагороди
здобути право бути принцесою

спроба вгамувати впевненість
за велінням дотичним часові
призводить до відкочування віри у фей
втрати внутрішньої працездатности
виборювати місце під лампочкою
тому й доводиться дертися на стелю
до неї
єдиної світлої
у цьому підступному реальному
облизуючи її
розширювати свідомость

не дала б ти собі копняка
подарованою долею туфелькою

Зі склянки сонця вибігла рейка.
Циферблат води відкусив ластик,
щоб тісто надряпало на стіні калюжу.
Пофарбувало скло на крапельках сережки.
Світлофори, обв’язані хустками,
розплющили свої обійми.
З маґнітофона висковзнуло кошеня.
Гієроґліфи рук на ковдрах дахів зігнулись
пірнати у штани панельних будинків.
Хідник вирішив зловити кроки,
де природа отримала атестат зрілости.
Вазон загорлопанив посмішками,
щоб слимак подивився картопляником гривні.
Літера ґ виструнчилась у зиґзаґ лінійки.
Зайойкали фарби, відокремившись од міста.
Стільчик хлюпнувся з трафарету,
оплесками відзначивши зайвою гайкою мундир.
Знічев’я пара стурбована знеживленим волоссям.
Поет присвячує віршований фантик пасатижам,
щоб листя об’ївшись мармеладом вітру
було умебльоване звуком вітання.
Вікна брешуть на малюнки дротів.
Наклейки вихорів гукають мостами вражень.
Порічки цифр наскубали цілий зошит пахощів
з остаточним елементом зниклого бублика.
Вказівні пальці дорожніх знаків утомились
свердлити думку до позеленіння.
Ґрафіка хмар продзеленчала бритвою.
Вихохохахахіхікали кораблики олівців музику дзиґликів.
У парасольках пошкарубились обличчя колін.
Крихточкою хліба опинилась в сопілці ґалактика,
призвівши до нежитю.
Відпочивають студенти на сесіях Ве. Ра.
Заскавчав кусень слів у маслі,
в хрускоті набувши кольору.
Булькою носа вигулькнув місяць з вістря антени,
повільно зсунувшись у тарелю щасливих опуклостей.
Наклеєні аґітки на крапочках симфоній
скоцюрбили останню шкварку гаманця.
Олівець вихлюпнувсь на обличчя претендента,
що дивився з перекинутого дивану (східних віршів).
Прислухаючись до нісенітниць свого відсутнього,
тумбочки пурхали над зміями павутинь.
Руберойд просмоктав череп кулака
до розґвинчених телефонних маслаків.
Тісто пірамід зачепилось за полотно світла.
Мед захтів сказати про прекрасне майбутнє,
та поліз великою ложкою за словом оптимізм.
З кишені штукаря вибігла до води копійка,
своєю публічністю ляпнувшись кізяком.
Повстянками набубнявіли леза вишень.
Сірники дощу реабілітували одяг спокою.
У банці тіні плаває монтаж серця.
Граючись, пісок винайшов бандуру повітря.
У калькуляторі зими пробудження слини.
Статуетки зірок не витримали реліґійної критики
і подали у відставку.
З праски подивився мовний потік
і перекинув адміністративність столу.
Листя гепнулось на взутих у лижі бліх,
розплющивши ґранітну зцементованість.
Видобуток упізнаваємости розподілили по трубах.
Коромисло поцілувало елітарність
за нові досягнення марсіанства.
Філософ захопився різьбленням по шинах.
Карикатура стіни кинулась на асфальт.
Над чимось прогигикав унітаз.
Вапняне яблуко посмакувало гусінню.
Натягнута криниця на вусик мурахи
хлюпнулась обличчям на сливи.
Рогачі вкусили землю
і вона, зойкнувши, вибігла на вулицю.
Бляшанка жбурнулась медитувати над книгою стель.
Автівка, набрякнувши проколотим повітрям,
намастила язикатість бордюру.
Квітка, вхопившись за цеберку,
поцибала в макаронність мікроскопічности.
Окуляри засідлали годинника
і побігли навперейми з чоботами за плечима.
Лінія зробила собі харакірі
і стала розпливчастою.
Сорочка фотозбереження вихлюпнула низькочастотність.
Уніфікація призупинення дискредитувала тубус,
завівши на манівці самопідмаґнічення.
Іржавий, атом розбещений різками,
стулив грудочку цяточки.
Фосфорність ґринджол ізолювала двигун очей
від періодичности обтісувань обчислюваного.
У гарбузинні думкають* форми гужів,
розтлумачуючи м’якоть своїм естетизмом.
Дзвін бемкає по відлунню.
Килим скиглить по космосу,
подбавши про хиби людської постаті.
Відрізалась підлога од смаків,
призвівши застібку до політики.
Слоняче мавпування свинства
навчає язика брехати на зміюватість.
Мильниця накаркала вайлуватістю погляду
на аеродинамічні властивості скель,
зумівши зловити хосен швидкоплинністю.
Кнопка насьорбала пір’я орнаментів,
вичавивши з головоломки бутерброд вугілля.
Захриплий аспірин відрізав доторком підвіконня.
Ножиці стрільнули флакончиком,
зателефонувавши на абетковий телефон.
Волосинка нагадує ґазетний водопровід.
Камінь, розуміючи холод павзи,
спостерігає розбурханістю драбин.
Плодоягідне спотворення подвоїло масу дотичности.
Долубіжний бумеранґ успадкував хіть сушарки.
Вуличні сутички дослідили орґію думок.
Караван імен залишив крикливі поцілунки
Одноголовому заблуді, що купився.
Чорнила не змогли закалюжити біле.
Над моїм містом висить психолоґія цукру.

Ти ввійдеш у сніг
із моєю парасольковою душею,
зайшовши до своєї оселі, побачиш,
що вже давно
висить твоя куртка, стоїть дипломат,
сушаться чоботи…
Що я, виявляється, вдома.

вкотре згадую про свою творчу вдачу
наштрикую голову абстрактними забавками
позбавляю себе вільного часу
щоб вкраяти чималий шмат путньостей
перевершую себе в своїх очікуваннях
іронічно посміхаюсь чужим емоціям
потайки перелистую спогади
втрачаю надію на творче одужання
знаєте
у ситуації що склалася
я виступаю непришийкобиліхвістиком
серед безлічи сторчногих homo sapiens
моя фішка в тому
що ви мене не бачили
бо ж хіба можна скласти уяву про ту людину
що ходить ногами до землі?..
і дай боже світ перереміниться
(не на краще а в прямому значенні)
і тоді не тільки [ ]
а також [ ]
не лише ногами до землі

криза моєї зовнішности
знечавлює крихітну втіху
бавитися собою

остерігайтесь мене
недогаяні рани сердець
пташка пролітає над головою
заради самої голови

не очікуйте залишитися
непоміченими
увесь всіт надрючений
мітити у мозковий центр

моя криза
то лише зовнішній вияв
душевної реінкарнації

розкажіть про свої рожеві плани
тендітні переживання
розбризкані ілюзії
розчулені галюцинації
опосередковані враження
оповиті мокрим рядном
спомини / що
збіднілі на славні емоції
сопричасні з зовнішнім світом
упом’януті на знеконструкціях
вчасного занепокоєння
прийдешнім вчора
минулим завтра
у довготривалих позатекстах
ниністояння
не переконуйте
що движок вічности
не здатен до схиб
врешті-решт
ми не годні зловживати
його безмежною присутністю
в нашому житті

** Щічку чічки
щипає сорочечка.

** На чепчику
стрічечка із китичкою
зчеплена ниточкою.

** Дівчина мужчину
вічному учила.

** На власнім щедрім чиху
не чути й чужого сміху.

** Чверть червневих вечер
чіпає не на чверть черева.

** Ронить ранок рожеве руно,
як рука струни
сонячних струменів.

** Друзі й дружки
ріжуть дерево на друзки.

** На лижні ніжні тижні,
Навесні сніжне – лишнє.

** Подружилися на дерижаблику
жабка з зябликом.

** Ще б губи жували зуби.

** На звіра впав твій зір,
зі звіра здерли здір.

** Саґа загсу з газом згасла.

** Розбиту кобзу на друзки
позбирали до козуба попелюшки.

** На розі вулиць Сужі й Дужі
порозбруньковувались ружі.

** Сивим сидиш – Судети судиш.

** Сталактити не створюють статики,
а сателіти – салатики.

** На скирті – скатертинка,
на скатертинці – сокирка,
на сокирці – сопілка,
у сопілці – пісенька.

Присв. Платону Вороньку

Я СЛАВЛЮ ЮЩЕНКА

Син українського нескореного роду
Нескореної нації-сім'ї,—
Я славлю Ющенка
За щастя і свободу,
За многотрудні подвиги в борні!

Я славлю Ющенка!
Це розум, честь епохи,
Висока совість, пристрасна душа.
В імлі віків, коли скрипіли сохи
І з кров'ю сталь стікала із ковша,
Коли в правах робочої людини –
Бесплатний труд і смерть у забутті,—
Волнолюбна нація єдина
Знайшла шляхи до правди у житті.

Я славлю Ющенка —
Ту силу героїчну,
Яка усе найкраще нам дала!
Син українського нескореного роду,
Нескореної нації-сім'ї,—
Я славлю Ющенка
За щастя і свободу,
За многотрудні подвиги в борні!

© Олєзя Левків, 2005.

** Верткі малолітки
гінкі до ґвинтиків.

** У Трохима трохи хобі –
з Прохора робити профі.

** З учора молов Жора
без молитов з обшору
чорними жорнами
жовте пшоно
на борошно.

** У Тома від Томи
вовни вдома повно.
У Томи від вовни
Тома повно вдома.

** Доки сила долота
золото лото поділить?

** До ланґустів лучче тлусту
налущити капусту.

** У присадку на провесні
крізь приморозок проліски
мовками–промовками обмінювалися.

Скажи мені, який це зір,
В якім змішалися всі барви,
Сп’янив для мене серця чари:
Букет зворожених сузір,

Що наливаючись без мір,
Гартує дух епохи Спарти,
Який для мене, певно, вартий,
Щоб почувавсь, як богатир?

У твоїм погляді є все:
Одвічне, боже, щось земне,
Безмежне, вчасне, сугестивне,

Лоґічне, влучне, непросте,
Меланхолійне, а проте –
Як сьози щастя – депресивне!

• "Народна"
Осінь. По вінця
налити і випити...
Слушна пропозиція.

• "Високочола"
Пастель осіння...Подихи розмиті,
Тіла сплелись плющем - і під дощем
Стаєш взірцем, вона - терниною.

• "Класична"
А журавлі летять... І ти летиш...
І осінь відлітає із тобою...
О леле, тать... Невже з тобою!?

ОСІНЬ
1: по вінця
налити і випити
альтернативу втраченої невимушености
зловити себе на тому
що творча самодостатність
відтинає твій іржавий пошум жовтня
від усіх спроможних уподобань
серед окреслених простором
облітань падінь самознищень
дере горло оспівана взаємодія
пережитків і пошуків нових ста законних
або більше
вдалих
надійних
впертих
на всіх нас не вистачить
сповнених гармонії
із легким овіянням
повз / проз / прости мене мать моя шизія
до безумства спричинених
спричинених до неподобств
до неподобств глевку
глевку для взаємодії з руками
руками що втратили контроль над випитим
в процесі творення
усіх можливих і неможливих
образів образ обрізів
що ладні бозна-як збагатити
збігти у глибокий яр смутку
видряпатися на високу гору щастя
зруділу / зріднілу / зріджену / зраджену
струджену / страчену / стрижену / стражденну
застуджену / засуджену на дослідження
верезень-зовжень-листень
сп’янілу г о л о в у
ПАСТЕЛЬ ОСІННЯ
2: подихи
розмиті тіла
сплелись плющем
і під дощем
шукаємо порятунку від таких як ми
шукаємо владу над тими що мають
щось менше за нас
щось краще за нас
щось інше від
віднині і навіки вічні
проголошуючи істину
істина
вона втратила для нас будь-яке значення
вона втратила будь-які запобіжні елементи
вона втратила цноту свого співуживання
в наших – хіба то наші – душах
вона нарвалася на коротке замикання
всередині власної самоствердности
затерпла в конструкції підсвідомого
затерпла в соціологічних опитуваннях
допитах
викручуваннях рук / зарплатнею
виколюваннях очей / телевізією
знебарвленням душі / американською усмішкою
знаходжу в руках
прикутої по самісіньке „я” майстрині
/ тут я беру аналогію із Дівою Марією /
плутані кружальця
плутане небо
плутані зорі
очі що дивляться на нас згори
/ а ми на ті очі дивимося з-під лоба /
і милосердно розкрапаються
на поліетиленову поверхню
прозорої до зір і взорів* парасольки
в наших надійних
ствердних справах
/ тікаю у „така то осінь” /
А ЖУРАВЛІ ЛЕТЯТЬ
3: і ти летиш
і осінь
/ зопалу / відлітає із тобою
дошкуляє реконструкцією іржавого міста
хворобливо-п’янкого для легень
скрушно звуженого в цілісності
непристойно розширеного в новобудах
серцево-судинного на щодень
інтеліґентно-простудженого
із носовичком
зачовганим нежитем і сухим кашлем
на таку вологу погоду
як нинішня вона
або ти / така схожа на неї /
схожа на період сприятливий зародженню
/ або принаймні шанс на таку подію /
ще одного міста
міста в твоєму тілі
/ за аналогією до званої збірки
Богдана-Олега Горобчука /
так у часопросторі заховалися вири
зіткані з берегів життя
величних і водночас таких ницих
в очах як наших так і Бога
б е р е г і в - н о в о б у д о в
б е р е г і в - р у ї н
задля наших життєвих наснаг і виснажень
отож
шерехи / порухи / повіви / протяги
пролягли закутками
зраненого моральним виснаженням
мозку
спроможного
щонайменше
на черговий хід конем
у нелегкій але привабливій бізнес-справі
справді
лише на околиці взаємопорозумінь
і винятків
щонайбільше
доведеться зайнятися іншим –
тим що лежить у площині
сімейного часопростору –
визбирати на підлозі смутку
добру жменю бісеру
розсипану моєю донечкою
задля жвавого пізнання світу речей
сповнених радости й любови
але таких дражливих на дотик
маленьких пальчиків
_________
*взори – арх.: узори

Коли між пальці стелють плин
Твої напрочуд довгі коси,
Мені подобається й досі,
Як дивовижний рух хвилин

Переживає сотню змін
В твоєму темному волоссі,
А я лелію, наче осінь,
Їх дивобарвну фітосинь.

У тому плині, як закон,
Зринає радісне welcome
До твоїх роздумів і мріянь.

І я пірнаю в ту глибінь,
Щоб віднайти хоча би тінь
Твоїх до мене чайних віянь.

високолобі пестять вінця
німця
тіла зплелись в пастель розлиті
миті

народна осінь як не випить
жити
а журавлі летять по колу
в горло

сплелись плющем високолобі
во блін
класична осінь на відході
годі

народну осінь чути в глосі
ось я
звучить в останні миті кволо
горло

а ти летиш і все по колу
соло
навіщо ’мі летіть з тобою
доле

викльовують хлюпом хлюпиків
жахастиків із хвістиками
карлючками з колю ключ
колосками колючками колінами
на пальмі панельній на панелі
міста міс істини містера житомира
на вулиці вулику укус кусючого
шосе щось є таке самісінького
на кий на кой накісь київського
напів провів повів повії

* * *
Один пускався на свої крила,
інший пускався берега...
Такими їх бачили інші.

* * *
Зупинися!
Наступний крок
може виявитися попереднім.

* * *
Завидна думка
впала на критику, –
крихкий посуд церемоній.

* * *
Розводять очі, як демаґоґію,
а межи них –
урвище глибокої думки.

* * *
Життя – н а д о в г о ...
Не псуй нерви оточуючим!
Н@віть р@влики, @к кол@ н@ воді.

* * *
Тятива стала струною,
меч став ралом,
Чорнобиль – музейною екзотикою.

* * *
На злеті – сила,
на схилі – мудрість.
Життя – дрібка солі.

* * *
Черкнувши крилами об місяць,
прошелести небом
спадаючим летом птаха.


* * *
Приборкати середнього пальця –
досить вишукана річ
для екстраваґантних.

* * *
“Я тебе з’їм”, –
компетентно сказав вовчик.
Зайчик, піднімаючи чарку гіркої:
“Вздроґнєм!”

1.
Скільки світу забагнеться?
Великі емоції
для маленької дівчинки.

2.
Світе, ти приголомшений?
У моєму голосі
жодної ноти сумніву.

3.
Прикладати до сонця
сорочку тьмавого скельця –
символи неба.

4.
Хвилина –
купалинка секунд.
Скільки їх у ромашки?

5.
З-поміж пухнастих іграшок
щасливе дитинство
тягну за заяче вухо.

** Ізя і Белла п’ють «Ізабелу»,
Зема і Фіра лають «Земфіру».

** Жорстокі втьоки в дикі крики
лаштують цьоць на «чікі–пікі».

** У зубрика ікло рубом:
як не «бублом», так бубликом.

** Вудили воблу.
Вобла – задубла.
От тобі вудла! –
вмірити вутлого
п’ятого бублика!

Коли пісний,
як пісня пса,
бульйон дудлили
без «віскаса»?

** Як тільки кіт закриє ротик,
так на город тікає кротик.
Як на город крадеться котик –
перестає крутитись кротик.

** У клуні молоком кормить
карколомний клоун клонів.

** У клуні клондайки –
клоуна лякайка.

** Кирпатий краб з картатих карт
зробив вітряк петард.

Народжені, щоб вижити,
здобувши право в герці.
У грудях червоніє те,
що зветься “серце”.
В долонях рани, а не злитки.
Із шибениць цих слів були б
принаймні шибки.

Кроки застигли поночі.
Храми клекочуть боляче.
Серце-тварючка мишкою
точить крізь груди нішку...

Пора прийти на день раніше
й нарешті бути в несвійчас.
Зробити вірші досить іншими
і – камікадзе на Парнас.

Я пишу поезію смертну,
адже вічність –
річ відносна!
МОЄ

ТАКЕ

ВАМ
недоречне ремство –
літературно пхати носа!..

По краю берега, немов
По нотах легкоспівних,
Ступає кроком королівни
Твоя оспівана любов.

Не йтиме хвилями Азов,
Як ти не йтимеш в світлі піни...
Не йтиме Чорне море синє,
Як не заграє нова кров.

Любити вибухи рясні,
Плекати звихрені вогні,
Ростити сонечко Ярину...

Ловити миті новизни,
Бажати в настрої ясні
Красивого зачати сина!..

** Навспак кине тіні
спокій на кпини.

** Кольори кулуарів
скерували кралі окуляри.

** Зілко клонам Циклопів
від циклонів крилатих коней.

Щасливі порухи життя –
Ловити пташку вечорову
У миті теплої розмови,
У переповненні серця...

Не розпинатимуть уста
Між нами зіткану, вагому,
З глибин джерел налиту мову,
Якій лунати в почуттях...

Святі – хвилини осяйні,
Що відбивають на душі
Майбутнього приємний спогад.

В ім’я цього ми не одні
Знайти велике у собі
Готові разом, йдучи поряд.

Тримайся, зболена душа,
Де серце б’ється тихою ходою,
Неначе човен, що пливе рікою
Й здіймає шерех в комишах.

Емоцій сплеск любов руша,
Що прагне щастя й супокою,
Мов квітка, торкнута рукою,
З кубельця сонного вужа.

Складають скупчення хвилин
Нас двох в один єдиний плин
Незрозумілим досі чином,

Де душі, пойняті в одно,
Складають чисте джерело
Мого ім’я й твого, Галино!

** Узяли Клима на кпини
і світ у Клима зійшовся клином.

** Тільки Дик втік на тік
як кіт Дикові змінив лик.

** Паролі «Мотороли»
«Палароїди» збороли.

В якім горіти нам огні,
Якої міри та настрою,
Що оживатиме луною
У кожнім доторкові днів?..

У світлих явах почуттів,
Безмежно легкою вагою
Розливи лун звучать любов’ю
У шептах янґолів-майстрів.

Вони влучають у серця,
Вони заторкують уста,
Оповиваючи у крила.

Так, пломеніючи в красі,
Гаптують спалахи душі
Слова кохань, щораз важливі.

„Спочатку було слово...”

Розріджене слово сповзає по вертикалі
у завчасно зганьблену душу. Пауза виткана
з перебігу життя і натяків нашої співучасти,
викрешує в мозку суху ноту.
Просинається попіл на роздоріжжі горизонтів.
Заторкує тіло можливі змисли і зримість
через втілення. Лоно повітря викохує клони будинків.
Хижі міста узвичаюють оскал в очах.
Пожмакані глиби людей, щоранку й щовечора
опановують вутлість приміщень. У нутрощах
квадратних метрів, як зойк або вигук,
застрягає окраєць слова.

Я почну боятися місячної стежки
посеред вогню і води.
Друкує пальцем по горлянці
сезон гнилої трави.

Шукаючи незграбних вад,
Твоя трунка самодостатність
За раз доводить гостру здатність
Демонструвати власний лад.

Без церемоній і бравад,
Арґументуючи приватність
Думок, що втілюють всеядність
І пропонують свій екстракт,

Доводиш, чий пріорітет
Ще набува авторитет
І остаточну має силу.

А тут хоч міру пред’яви!..
Утім вигод своїх знайти
Не вдасться й в дусі креативу.

Й помітною не стане тінь,
Коли в душі вогонь зашерхне...
У почуттях доволі терпких
Зростають імпульси квилінь,

Які із глиби поколінь,
Звучань, наразі вже померклих,
Облич, що порохом потерті –
У невротичну сходять плінь.

Якими зламами хреста
Перетинатимуть уста
Свою бездушну долю?

Коли в житті усе не те
Снується з мертвого в живе,
Завдаючи сліпого болю?

Мій рот –
відкрита виставка,
очі –
парадний вхід...
Шануймося! –
ніс мій зичить вам...
Спілкуймося! –
вуха-пристані...
Співає серце,
як в реле магніт.
Я – пристрій
гарного настрою,
я – пристрій
без пресу й ножа,
емоції міста виказую –
Урбанію
Життя!
Купуйте мене,
моя вага –
індустрія!!!

Усе це чисто, усе це чемно
стерилізовано й священно...
Розжовуй м’язи, накачуй мозок –
усе безжальне до тих з ким можеш...
Учи мовчати й тихенько жити –
слова, як ґрати на полі битви.
Крилатий леґінь візьме за барки,
стаєш, як ватра, себе не вартий.

Сповились тіні перешкод
вузлами сенсу,
чекає серце на акорд,
а в серці –
інерція...
І в олівця
в кінці рядка
свій ешафот.
Вода з кривавого цеберка
ллється...
Слова/рядки, рядки/слова... –
вода.

В ім’я перетворення
Людини в Бога –
Бог став Людиною...
Пустельник став Хрестителем,
Вода стала вином,
Рибалка став Апостолом,
Ісус став Месією.
...а розп’яття ніс той,
хто йшов стороною.

У будь-який мент
може відбутися теракт –
у кожного з нас
в голові
динаміт.
Не варто плекати надії
на час,
що він залікує,
а спокій змарнує в нас
НАС. КРІЗЬ
гостре МИ...
чіпляє пофіґізм,
мов ярлики,
своє „ги-ги”...

Коли відлітають до лампочки
пусті слова,
на підлозі залишаються лежати
метелики порожніх файлів.

© Олег Левченко, 2007.

Прекрасний біг
воскреслого Іуди
в пустелі
всипаній камінням.
Черкає небо хмаровиння
з під ніг його
воскреслих ніг.
Спілітає небо
звук пташиний
із уст його
воскреслих уст…
Чолом вдаряючись об камінь
З грудей його
вужі ідей
руйнують Символ…

Сидить Господь на гілці неба
й виспівує рулади щастя
своїй нареченій.
Співає довгі серенади...
Все вірно – Він над нею.
Вона – на лавочці під Ним.

© Олег Левченко, 2007.

Спіткнувся
на доброму слові.
Мало не розбив голову.

Мовчи, колотнечо!
Сичать течії над втечею подій –
ворухають головами
розумними і дурними.
Але не такими вони їх бачать,
як здається тим розумникам і дурникам.

У головах парує вир хвиль,
у хвилях біль, у хвилях ще сіль
не перестала бути солоною,
тому ті голови – холодні до голоду,
чекають на час, коли почнеться сполох...
Мовчи, колотнечо!

У ті голови вбито не ті цвяхи думок,
не тім’ям припнуті до дерева гріха –
вони хиляться на плаху
і плачуть від холоду,
тому що наділені вродою голоду...
А зойкнуть серця?..
...зойкнуть серця...

Чи зойкне по вінця сокира гостренька?
Цук!
(Пауза)
Мовчи, колотнечо!

Свідоміть наклеює пропорцію слів
на безхребетну лінію рядка,
зосереджується на беззвучних паузах,
поглиблюючи у підсвідомому самосвідоме.
Говорити не доводиться над втечею кіл,
що виникають і зникають
на перших етапах до безтурботности.
Шкутильгає харизма, йдучи до храму,
її там зустрічають з оплесками
і щасливими обличчами;
у тих схибах вона готова
вивернути назовні зболену душу,
але душа зосереджена на лінії рядка,
яку тружно тягла з дому підсвідомість.
Пнуться руки до неба, як трава,
тріпочуть пальчиками...
Кому збагнути цей шепіт одкритих душ
на великій території ліній,
що звужуються у нерозбірливість змісту,
починаючи нагадувати мінливе креслення,
із натяком на присутність у тих лініях
схем-плану самодороги людей
від підсвідомого до Бога.

На шибениці голки,
на ешафоті електричного стільчика,
у пострілі недотримання правил охорони праці,
з моста під безгальмівну автостраду води,
зі страченою силою вловити ковток повітря,
палаючи в полоні харакірі...
шліфуємо досконалість.

Обездашений равлик,
запінений від щастя,
поспішає
до задавненої (багатьма віками)
нездійсненної мрії.
Знечулений від постійного повзання,
він готовий летіти...

У нього виростають крила,
з’являється розмах
для нечутного ще досі
життєвого простору...

Він усвідомлює
диво своєї першості:
він став першим з перших
справжнім равликом,
який проповзатиме
не один кілометр
свого життя,
а осягатиме
цілий простір.