Ти хочеш сексу,
Ти ж коханець…
Ніяк не вдовольнишся тілом,
А я ховаю у обручці палець
Чи справді я цього хотіла?

Ти забиваєш мізки…
Забагаєш…зітхаєш,
Стою перед тобою на містки…
Шукаєш……компліменти…
Сиплеш наче пелюстки…


Долаєш відстані і перешкоди,
Ти дуриш час… мене…
І шкода…
Всевишнього не обдурити…
Дарма напевно кинула курити…

Намотую я біль на шию -
Мов шалик…
І на чужій – ти зняв квартиру,
Ніхто камін нам не розпалить…

Я запихаю каяття у торбу
І ще ж сідати у маршрутку,
Перебираю марні спроби
Тебе полишити – забути…

А вдома на столі холодна кава
Очей відбитки на підлозі,
Чужа, усміхнена й лукава
Жду чоловіка на порозі….

Щоразу дивуюсь звідки у тебе сили штовхати цей інвалідний візок…
Вгору …вниз…Минаючи камінчики, ледь чутно ступаеш, стискаш,
в обіймах ручки візка…шепочеш…мовчиш коли треба…
Огортаєш спокоєм…пронизуєш надією…
Якою високою виявилась для мне ця гора… якою неприступною і ще цей клятий візок…
Я не зітхаю… Як легко я навчилась обманювати?! …Звісно ж зітхаю…нарікаю ..нию…
Дні вплітаються в сутінки… Захід сонця завжди сумніший за світанок, кому як не тобі знати це краще…Ти ж продовжуєш іти…Ти колись втомлюєшся?

…як болять рани на спині…від крил…Ні..Ні.. Що Ви я не претендую на ангельські крила…
Я просто хотіла літати, марила небом, простором…А опинилась у візку…
Якось так напевно, із романтиків перетворюються на реалістів…

Щоразу лякаюсь, що у тебе не стане сили штовхати цей візок…Сплине з часом…
У нас же усе швидкоплинне…Проминає обпікаючи спогадами…терпкою настоянкою
жалю – за тим що, « ну якось воно не так як хотілось»…

…заплющую оч,і чую позаду твоє дихання, вростаю вплітаюсь у тебе…Іду…
Крок за кроком… з заплющеними очима?! На дотик…на …

Щоразу…щодня…щогодини…щосекунди… Минаючи камінчики..Мої зітхання риплять колесами візка…Ти бачиш вершину цієї гори…Ти не відриваєш від неї очей..Ось напевне найбільша між нами різниця…Мені ж ця гора здається неприступною…У мене заплющені очі…
…Безкрила душа – закута у візку…

Щоразу молюся – щоб тобі стало сил…

Як там на вершині?

Падают листья… Падают, пожелтевшие листья на твои волосы, руки…
В прозрачно – голубом нежном, холодном солнечном воздухе желтые, оранжевые слезы грусти за прошлым. Падают неслышно и тают, как ласковый детский смех с легкой грустью счастливого небытия…
Укутанный разноцветным туманом осени сад задумчиво умирал…
шелестели верхушки деревьев о последнем… Осень как твоя любовь,
как огненная птица, что, взмахнув золотым крылом умрет, испепелится дотла
всеми цветами осени, встретив серое безразличие одинокой души…
Безумный танец разноцветной смерти, что вплетает в ожерелье дождя города души и твою жизнь…Тишина…
Я не боюсь тишины, и даже не боюсь, одиночества…Я боюсь безысходности
того что я нечего не смогу изменить, опустить голову и покорится судьбе…Безропотно молчать в ожидание вердикта….Тикают часы, время протекает сквозь меня оставляя во мне остатки прошлой жизни , осколки судеб людей что рядом, те что далеко те в памяти. Те, которым я не успела, сказать прости, тем некоторым мне порой тяжело было улыбнутся. Те, что рядом, с теми мы плакали вмести, я не хотела плакать, мне приятней было бы с ними улыбаться. Но тогда были слезы…Я всегда спешила жить, теперь мне кажется, что я так медленно спешила, я боюсь не успеть еще раз сказать маме что я люблю ее, боюсь не успеть еще раз погладить волны, послушать прибой, улыбнутся закату…
Теперь мне кажется, что я все делала не правильно…что я ошибалась шаг за шагом…но тогда когда я совершала поступки мне они казались верными…
Теперь я думаю, что не достаточно любила людей…я очень старалась…я старюсь и сейчас но мне моя любовь кажется такой маленькой…песчинкой, что протекает сквозь пальцы, время не остановить…
Так трудно иногда остановится и насладится моментом, ведь вокруг столько красоты, каждый миг жизни…счастье оно ведь по крупицам в одно целое…по маленьким песчинкам, что протекают сквозь ладони. Собрать песчинки в дюну счастья… И только тишина вокруг… Шум ветра… Закрыть
глаза и пропускать пещинки сквозь себя… Тикают часы, время не остановить… Как остановить безысходность?