Щоразу дивуюсь звідки у тебе сили штовхати цей інвалідний візок…
Вгору …вниз…Минаючи камінчики, ледь чутно ступаеш, стискаш,
в обіймах ручки візка…шепочеш…мовчиш коли треба…
Огортаєш спокоєм…пронизуєш надією…
Якою високою виявилась для мне ця гора… якою неприступною і ще цей клятий візок…
Я не зітхаю… Як легко я навчилась обманювати?! …Звісно ж зітхаю…нарікаю ..нию…
Дні вплітаються в сутінки… Захід сонця завжди сумніший за світанок, кому як не тобі знати це краще…Ти ж продовжуєш іти…Ти колись втомлюєшся?

…як болять рани на спині…від крил…Ні..Ні.. Що Ви я не претендую на ангельські крила…
Я просто хотіла літати, марила небом, простором…А опинилась у візку…
Якось так напевно, із романтиків перетворюються на реалістів…

Щоразу лякаюсь, що у тебе не стане сили штовхати цей візок…Сплине з часом…
У нас же усе швидкоплинне…Проминає обпікаючи спогадами…терпкою настоянкою
жалю – за тим що, « ну якось воно не так як хотілось»…

…заплющую оч,і чую позаду твоє дихання, вростаю вплітаюсь у тебе…Іду…
Крок за кроком… з заплющеними очима?! На дотик…на …

Щоразу…щодня…щогодини…щосекунди… Минаючи камінчики..Мої зітхання риплять колесами візка…Ти бачиш вершину цієї гори…Ти не відриваєш від неї очей..Ось напевне найбільша між нами різниця…Мені ж ця гора здається неприступною…У мене заплющені очі…
…Безкрила душа – закута у візку…

Щоразу молюся – щоб тобі стало сил…

Як там на вершині?