Зима настільки тепла, що синхронно перетворюється в весну.
Моє щастя настільки велике,
що навіть ти не зможеш його утримати
Своїми бездоганними і неймовірно відвертими руками.

Знаєш, я настільки тебе люблю, що втрачаю свідомість
Від твого нічного дзвінка на мій мобільний.
Зараз ти настільки близький, що сніжинки на моїх щоках,
Тануть від твоїх частих видихів і вдихів.

У мене пульсує в скронях просто від твого погляду
З-під густих і довгих вій.
Вони настільки гарні, що мені страшно.

Я плачу, бо боюся тебе втратити,
і сміюся прокидаючись від тепла,
Яке ти даруєш мені лежачі поруч.

Мені страшно від думки, що колись ти втратиш своє притяжіння і охолонеш назавжди,
А я лише закрию кришку труни
і втрачу сенс майбутнього існування.
Адже лише твоє тепло розмальовувало моє життя
в барви безмежного щастя.

Три роки прожитих разом в самому серці Кракова
Так і не навчили нас нічому.
Ми й досі розмовляємо різними мовами,
Але давно не шукаємо шляхів відступу.
Наше планування стоїть на місці,
Як заморозка будівництва із-за
відсутності фінансової частини.
Ти шукаєш в моїх очах відповіді на давно забуті питання.
Я тримаю тебе за руку виключно із-за звички це робити
Коли на вулиці холодно.
Тут постійно ідуть дощі і червоні дахи засипані білим снігом.
Температура між нами знижується,
Проте пекуче сонце злизує з мого обличчя
Сльозинки весняного дощу.
Мені вже нестрашно жити за твоїми правилами гри,
Адже їх давно не існує.
Ти вже не відкриваєш зранку вікно,
Щоб пустити трошки свіжого повітря
На наші змучені теплі тіла.
Мені вдається лише малювати літери на твоїй спині,
Бо слова втратили сенс ще тоді,
Коли твоя ранкова кава стала мати присмак холоду.
Спочатку ти вірив, що це глясе.
Потім зрозумів, що в ній не вистачає окремих інгредієнтів.
Коли я мовчки встала і
вийшла ти обережно взяв з ліжка мій зошит,
І розірвав його на маленькі шматочки.
Я зітхнула і вийшла назавжди.
Не сумуй, мій янголе,
Так стало комфортніше не тільки мені,
А й нашій ненародженій дитині.
Бо тепер я не народжу тобі донечку,
А ти викинеш ту злощасну кавоварку
І відчиняєш вікно, щоб випустити дух нашої порожності
НАЗАВЖДИ…

Коли за вікном люди ломають ноги,
Підслизуючись на власних соплях -
Я вмикаю радіо і чую дурнуватий голос Гудімова.
Мій сечовий міхур заважає уважно слухати препода.
А одногрупниця вкручує руде волосся в бігуді-фалоімітатори.
Це допомогає їй сконцентруватися на аналі -
Вона займається дослідженнями аналітичної логіки.
Я ж в свою чергу вивчаю глибину текстів радіо "Зорька".
Нам замилюють очі чи намилюють вуха дешевим гелем для душу,
В той час як народні депутати
спалюють систему голосування "Рада".
Одногрупниця розлучившись з бігудями
закриває порожні місця на аркуші
Гострими закорлючками, буквами і каляками-маляками.
Їй не подобаються казочки, пісеньки, віршики -
Бо її більше збуджують бігуді-фалоіметатори.

Ти вважаєш себе всесвітом,
я вважаю тебе загрозою для суспільства.
Ти не обираєш,
я ж в свою чергу голосую одразу за двох.
Ти нагадуєш, або тенісний м’яч,
який підстрибує з одного кута в інший,
Або простого наївного довбойоба.
Я не ставлю себе задачу з’ясувати це,
адже це не змінить твої доторки до моєї шкіри.
Коли ми поруч – ми режисери шекспірівських творів.
Коли окремо – актори,
які після прем’єри знімають маски в гримерці.
Я впевнена, що ти віриш в мій образ,
А я сумніваюсь в його існуванні.
Тобі сниться,
що щастя завжди буде за твоїми плечами.
А я читаю в ранковій газеті,
що твої судження хибні.
Вони такі ж хибні,
як і моє розв’язання задачки по логіці.
Я не здаюсь так швидко -
я перечитую параграф, і вирішую задачу правильно.
Ти ж хочеш якнайшвидше скласти іспит.
Дарма…
Ти пролетиш зі стипендією так само,
як я пролечу між нашими світами.
Розуміючі абсурдність,
ми продовжуємо додавати зайві інгредієнти в свою вечерю.
Так само як заповнюємо свій, і так маленький,
простір різноманітними підозрілими особистостями.
Часом мені це нагадує дитячі ігри,
коли дитина хоче стругати,
але продовжує їсти шоколад, бо він солодкий.
І батьки забороняють їсти перед обідом.
Це як перший секс в кінотеатрах,
під’їздах, потягах, пляжах, парках,
Аби тільки батьки не здогадались,
які самі ще не так давно займались тим самим.
Коли зима почне розвіювати моє волосся в центрі всесвіту,
Ти зрозумієш, що не в силах тримати мої завжди холодні руки.
По твоїх щоках обов’язково потече тепла солона сльоза,
яку я заберу її із собою.
Я буду берегти її вічно в маленький скляній пробирочці.
А коли мені буде погано,
я буду плакати і ховати свої сльози в ній же.
В цю мить ти завжди будеш мене згадувати,
бо мої сльози будуть гріти твоє холодне серце.

Мій біль - це плата за мої гріхи,
Твій страх - це плата за твою невизначеність.
Ти давно не платиш за з’єднання,
Але дешевий тариф колись скінчиться.
Так само як і вимкнуть опалення
Із-за несплати за комунальні послуги.
Тобі тошно від себе,
Мені гидко від світла,
Бо і моє сонце колись виключиться.
Ти вважаєш мене лялькою?
Обґрунтовуючи це сигаретним димом,
Пляшкою горілки і морським вітром?
Ти ще гірше мавпи,
Яка чекає на цукерку від кожного відвідувача.
Але ж країна живе виборами,
Нестабільністю в економіці.
Бо ти став для мене янголом,
А я залишилась дурепою...

У тебе нема води і світла?
Мабуть тому, що ти не платиш вже близько року
за комунальні послуги.
Тобі світить сонце і не потрібен телевізор.
Тебе не цікавлять новини?
Бо у тебе нема опалення.
У тебе є тепла ковдра, брудна підлога
і велике вікно, в якому зараз світить сонце.
Замість ліжка - великий матрац,
який лежить на брудній, обшарпаній підлозі,
Старий, пошкрябаний дерев"яний стілець
і гірсть попелу біля ліжка.
Ти або спиш, або палиш,
інколи щось нотуєш у зелений радянський зошит.
Ти півроку не виходиш з дому,
бо боїшся розчаруватись
Тремтиш під душем,
в якому давно вже немає води.
В туалеті їржа, ванна покрита грибами.
В горшику на вікні росте ганжа.
Сірників не вистачає.
Грошей давно нема.
А виходити на вулицю стрьомно.
Там закінчується простір
І загораються ліхтарі.
Вони освітлюють тобі шлях,
Так і не дізнавшись,
Що тебе такого давно вже нема.
Тебе взагалі нема і ніколи не було.
Бо це лише мій сон.
Тихий і страшний...

Дивлюсь у мутне вікно:
Поля і дерева,
Трава, сніг, дощ, літо.
Я лечу в безодню.
Я мрію.
Думки ховаються, але не так, як в дитинстві.
Ми не граємо в хованки.
Ми граємо в життя.
Я чула ліс так,
Як не чує його ніхто.
Ліс – це ідея смерті,
Це мета сенсу.
Боротись не означає отримувати.
Отримувати – втрачати.
Світитись можна не лише зіркам.
Губитись не лише в тумані.
Читати – губитись.
Заблукавши – помирати мовчки.
Я не шукаю інший світ,
Бо я знаю, що я вже там.
Залишаюсь і біжу,
Але не за власним бажанням.

Я відкрила браму тоді,
Коли її відкрили за сотні років до мене.
Я дихала зимою
Коли пекуче сонце жарило мої плечі.
Я чула голос короля
І не чула свою душу.
Я знала що мені буде душно
І знала що буду сміятись.
Я плакала і ковтала сніг
Він такий не схожий на землю.
Він такий тихий і теплий.
Я гнучка.
Я сама.
Я тут.
І мене тут нема…

Проміне промінь і вдарить грім.
Хвиля підбиє голову.
Пісок потрапить в легені.
Поцілую і відпущу.
Фізично, а не морально.
Вийде сонце, вийду з лиха.
Втрачу свідомість, втрачу душу.
Втрачу силу.
Як же я хочу втратити любов…
Втратити піднебесся, сльози і думки.
Звідки їх стільки тут? Хто вони?
Нащо?
Чекати і знести хвилею.
Піднятись і вдаритись знов.
Закричати…
Але почути лише тишу….

Місяць і хвиля хапає мене за п’ятку.
Я занурююсь в пісок
І ковтаю сльози з рештками сонця.
Місячне сяйво освічує мою душу
І губить в літньому повітрі.
А зараз майже зима,
Тиша…
Я бігаю голими п’ятками по піску,
Який такий схожий на
День або сніг.
Падаю і встаю.
Я вся мокра від хвиль.
Хвилі тепла і ночі.
Хвилі дихання і запаху солі.
Що таке коли за тобою грає музика?
Як це, коли світло дискотек вже позаду?
Пляж, хвилі, водорості.
Ніч. Тиша і галас.
І мокрі п’ятки.
Я гублю в морі минуле і знаходжу в повітрі майбутнє.
Що таке коли вас троє?
Це теж саме, що й коли я одна.
Але я є вітром, який підіймає хвилі в морі.
Я є піском який забиває рани,
Засмічує мозок і
Розсипається поміж пальців…

Мене легко і затишно
В своєму великому тілі,
В своєму маленькому світі.
Де крім мене є лише моя тінь.
Я не маю тут люстерок,
Я маю тут печінку.
Маю задуху.
Це не театр – це гібрид,
Який ще не визначився з набором хромосом…

Всюди сніг, а ми бігаємо мокрими калюжами.
Шукаємо притулку для замерлих кошенят.
Вони дивляться на нас голодними оченятами.
Вони прозорі як вода, наповненні жалем і страхом.
Вони янголята, які переплутали коридори пекла і раю.

Ми не розуміємо де ми.
Хто ми? Кошенята? Пінгвінята? Каченята?
Ми люди, чи ми дерева?
Які встромляють свої корені у все живе.
Ми так само знищуємо фундамент.

Ми не будівельники - ми мерці майбутнього.
Не доводимо нічого до кінця.
Навіть секс не доводимо до кінця.
Слухаємо і киваємо головою.
Ми запрограмовані дешеві китайські роботи…

Я розбавляю його ацетоном.
Дехто вчиться на хіміка.
Дехто читає Булгакова і досить сильно занурюється.
Дехто само реалізовується, але виходить трохи за слабо,
бо досвід відсутній.
Дехто розрулює приватне, яке без сенсу.
Дехто крім пива не бачить життя. А обличчя вже як качка.
А я розбавляю його ацетоном

Дехто шукає. Невідомо якою мовою.
А я читаю, для тебе незрозумілою.
Ті, хто це писав вільні і незалежні.
А ми ще й досі лишаємось комусь винними.
Я дивлюсь в палітурку Пйонтека і хочу зрозуміти теж саме.
Він абсолютно однаковий цими мовами
і його не варто перекладати.
Бо все лишається без змін,
лише маленькі літери на білому папері….

Ми творимо культуру своєю грою.
До біса піаніно, театр і повітря.
Насолода брехнею, а може таємністю.

Щирість будемо міряти шафами і виделками.
В холодному і брудному туалеті, де на стінах розбита плітка.
Інколи її замальовують тупими зізнаннями.
А я дивлюсь в люстерко і бачу ручку від унітаза.

Тепер вона вовк, яка з’їдає добичу.
Хана, тобі дівчина. Ховайся.
Він не допоможе, він помре першим.
Все буде тихо і без шуму, ніхто і не дізнається крім мене.

Больно буває не тільки від болю.
Не плач, суко, ти й не помітиш, як зникнеш з моїх горизонтів.
Тримайся за кисень, якщо він захоче щоб ти його торкалась.
Чекаєш на теплоту? Чекай на біль…