Три роки прожитих разом в самому серці Кракова
Так і не навчили нас нічому.
Ми й досі розмовляємо різними мовами,
Але давно не шукаємо шляхів відступу.
Наше планування стоїть на місці,
Як заморозка будівництва із-за
відсутності фінансової частини.
Ти шукаєш в моїх очах відповіді на давно забуті питання.
Я тримаю тебе за руку виключно із-за звички це робити
Коли на вулиці холодно.
Тут постійно ідуть дощі і червоні дахи засипані білим снігом.
Температура між нами знижується,
Проте пекуче сонце злизує з мого обличчя
Сльозинки весняного дощу.
Мені вже нестрашно жити за твоїми правилами гри,
Адже їх давно не існує.
Ти вже не відкриваєш зранку вікно,
Щоб пустити трошки свіжого повітря
На наші змучені теплі тіла.
Мені вдається лише малювати літери на твоїй спині,
Бо слова втратили сенс ще тоді,
Коли твоя ранкова кава стала мати присмак холоду.
Спочатку ти вірив, що це глясе.
Потім зрозумів, що в ній не вистачає окремих інгредієнтів.
Коли я мовчки встала і
вийшла ти обережно взяв з ліжка мій зошит,
І розірвав його на маленькі шматочки.
Я зітхнула і вийшла назавжди.
Не сумуй, мій янголе,
Так стало комфортніше не тільки мені,
А й нашій ненародженій дитині.
Бо тепер я не народжу тобі донечку,
А ти викинеш ту злощасну кавоварку
І відчиняєш вікно, щоб випустити дух нашої порожності
НАЗАВЖДИ…