На 127-річницю з дня смерті
Т. Г. Шевченка

Поема

1.
Садки вишневі рідної Вкраїни
Такі прозорі, росяні, сумні.
А очі! очі! – ночі горобині...
Тому так завжди хочеться мені
Вдивлятись довше в їх тривожну вроду,
Яку тримає на одній нозі
Лелека, що живе побіля броду,
Й Чумацький Шлях, де зорі, наче сіль.
По тім шляху моголи ще ходили,
Звіряли греки парус корабля,
Над шляхом цим розсипані могили,
Під шляхом цим – Тарасова земля.
Цей шлях дзвінкий, немов струна бандури,
Де ще бринить поетова сльоза.
Мов дрібку солі, гордий та понурий,
У чумака узяв її козак.
З тих пір сльоза пече під нашим серцем.
Вона, як сіль до хліба на рушник.
Її з водою носить у відерці
Ще юна Галя мамі на квітник.
Вона у нас тече з Дніпром широким,
В безкраїй степ, за верби, за Урал,
Де віє вітер з крилами сороки,
Вечірня зірка в травах догоря.
2.
Клюють уважно птахи горобину.
Твої літа, мов лірники, бредуть
На Кобзареву стежку, Україно,
І там шукають долю молоду.
На площах міст їм душно вже буває,
В пістрявих юрбах масок держиморд.
Там рідне слово правдою кульгає
І музика фальшивить на акорд.
Там знов Христа й Антихриста знаходять,
А п’яний «ангел» крила продає.
Усі кричать від імені народу,
Та мало хто народом сам стає.
А твій народ, Тарасе, вже у Лузі.
Великий Луг!..
Час мужності.
Пора ракетам вже, немов безногим гусям,
Лишити чистим дзеркало Дніпра.
Хай дивиться у нього тільки юність
І тільки пісня, сива, як полин.
Вже знов сльозу Шевченкову на струни
Всі наші древні біди принесли.
3.
Іще вдягаєм вишиту сорочку,
Іще ідем до нього, як пісні,
Бо у тіні вишневого садочка
Без нього соті будять нас півні.
Лише струна бандури відділяє
Майдани й нас від слова Кобзаря.
А Катерина нам розповідає,
Чиє вона крізь час несе байстря.
Але в рядах не пирскають дівчата,
І погляд їх минають парубки.
Бабуся тихо, ніби винувато,
Торкає діда чайкою руки.
З нових пісень, Украйна що складає,
А хор їх в наші душі розлива,
Матуся сина-рекрута гукає,
А з меншим на колгоспні йде жнива.
* * *
Так захотілось до хаток тих білих,
Куди і час квитків не видає...
О, як ми важко в залі відпочили!
Але...
Сестра вечерять подає.
4.
Знову – де ти?
Хто ти, Україно?
Подивись на себе у Дніпро:
В чорних росах тужить кураїна,
Галине коромисло й відро.
Атомну пилюку витирає
Володимир з руського хреста,
А у темнім гаю при Дунаю
Сплять віки на спалених мостах.
Ні, Тарасе, ми ще не моголи...
Тут онуки, правнуки твої.
І не зовсім ще душею голі,
Не глухі на рідних солов’їв.
Хоч «лягло костьми»
Людей невинних ще чимало.
«А сльоз, а крові? напоїть
Всіх» ворогів твоїх би стало.
Всіх, хто з народом воював,
«З дітьми і внуками...»
5.
Не забувай про зраду, Україно.
В степах нема відкритих ворогів.
Вони, як ті ходячі домовини,
Шукають в душах сала й пирогів.
Тебе бояться... як себе, Кобзарю.
І до сих пір усім говорять, злі,
Що «мучився й не каявся» ти марно:
Нема пророків на своїй землі...
Нема пророків!?
Лиш реве та стогне
Широкий Дніпр і вітер завива...
Садок вишневий біля хат не всохнув,
Росте трава…
До зір росте трава.
І щоби йти до Канева могли ми,
Не замочившись в атомній росі,
То йдемо разом з усіма святими
Нового часу
Хрещення Русі.
1988
©Ігор ПавлюкCgjdslm