Ти вважаєш себе всесвітом,
я вважаю тебе загрозою для суспільства.
Ти не обираєш,
я ж в свою чергу голосую одразу за двох.
Ти нагадуєш, або тенісний м’яч,
який підстрибує з одного кута в інший,
Або простого наївного довбойоба.
Я не ставлю себе задачу з’ясувати це,
адже це не змінить твої доторки до моєї шкіри.
Коли ми поруч – ми режисери шекспірівських творів.
Коли окремо – актори,
які після прем’єри знімають маски в гримерці.
Я впевнена, що ти віриш в мій образ,
А я сумніваюсь в його існуванні.
Тобі сниться,
що щастя завжди буде за твоїми плечами.
А я читаю в ранковій газеті,
що твої судження хибні.
Вони такі ж хибні,
як і моє розв’язання задачки по логіці.
Я не здаюсь так швидко -
я перечитую параграф, і вирішую задачу правильно.
Ти ж хочеш якнайшвидше скласти іспит.
Дарма…
Ти пролетиш зі стипендією так само,
як я пролечу між нашими світами.
Розуміючі абсурдність,
ми продовжуємо додавати зайві інгредієнти в свою вечерю.
Так само як заповнюємо свій, і так маленький,
простір різноманітними підозрілими особистостями.
Часом мені це нагадує дитячі ігри,
коли дитина хоче стругати,
але продовжує їсти шоколад, бо він солодкий.
І батьки забороняють їсти перед обідом.
Це як перший секс в кінотеатрах,
під’їздах, потягах, пляжах, парках,
Аби тільки батьки не здогадались,
які самі ще не так давно займались тим самим.
Коли зима почне розвіювати моє волосся в центрі всесвіту,
Ти зрозумієш, що не в силах тримати мої завжди холодні руки.
По твоїх щоках обов’язково потече тепла солона сльоза,
яку я заберу її із собою.
Я буду берегти її вічно в маленький скляній пробирочці.
А коли мені буде погано,
я буду плакати і ховати свої сльози в ній же.
В цю мить ти завжди будеш мене згадувати,
бо мої сльози будуть гріти твоє холодне серце.