ковтаю морок, мовби вирок - судді,
бандана згадує про вічну коноплю.
змія вмостила грубе лігво в грудях -
це неприємно, хоч я змій люблю.

давно мостила, клалися галузки,
і мох, і порох, і стара луска,
і зараз неможливо, хоч би лусни,
її нажахати. душа слизька.

та сором не стидається довіку,
на все є воля, сила, дія є.
повстань же проти себе, недоріку!
стань прямо! вже душа гниє!

у склянці чаю
    кола твого суму
ледве прилиплий фарфор до руки
і пісню приймач неспокійну підсунув
уклін помічаєш ти вітру легкий

сковзаєш і сковзу зупину немає
вогники скочать на денця очей
воду з неба ця зима п'є
в грудях щось гріє і трохи пече

банальне "бувай" із-під вібродзвінка
коротким повідомленням поранить
застигла в повітрі знемога слинка
і поквапом відповіси

"на добраніч"

А квіти вмирають. Уже навіть звикли:
плекають кущі найпишніших дітей для зрізання.
Й радіють смертельним їх мукам жінки несказанно,
і радять мужі: в серці порожньо - викинь.

Щодня їх мільйонами гільйотиновано,
і смерть продають нам торговці квітковими душами.
А власні провини ховають букетами душними
оті, хто згубили зв'язок із основою.

І не обійтися нам без квітонищення:
весільні й ховальні, однаково п'яні зібрання
купаються в стогонах квітів, ослаблих зарання,
і барви їх топчуться легко й незнічено.

Німому камінню кладемо під ноги,
і нерозуміюче дивляться скелі косматі.
А я вірю квітам не тим, що на мертвім асфальті,
а тим, що п'ють соки з коріння міцного.

Ні!!
Це місто згоріло в огні…
Ані кроку назустріч ошатному попелу!
Я із тиші прийшов, стало страшно мені,
і стояв на межі я, ваганням охоплений.

Та забудеш про все перед дива лицем:
неймовірну красу весь той попіл окреслював.
Я блукав і не вірив: невже усе це
тільки залишки зґрабні, лиш аверс без реверса?

Без наповнення, суті, лиш форма сама
незбагненного й мертвого нині колишнього?..
Наче вмить зволоділа всім світом зима,
і морози такі, що й гілля не колишеться…

А торкнутися боязко: ледве діткнись —
і на порох дрібний розлетиться нарочито
всякий шедевр, прекрасний колись,
без жодних надій на повторне народження.

Дивування моє позбувалося меж:
роздивлявсь я найтонші із попелу витвори,
у звичайних речах найдобріша з пожеж
щось змінила, буденність скрутивши навиворіт.

...І от раптом, помітивши колеса край,
зі своєї дитинної пам'яті виловив,
як на велосипед грошенята збирав
я в дитинстві, і марив ним чисто і віддано.

Цей був точно таким, як ввижався мені:
з дев'ятьма швидкостями, широкими крилами...
Як тоді я від блиску його шаленів!..
Але дійсність із втіленням мрії барилася.

Я подумав: торкнусь! А розсиплеться — що ж,
не було у минулім, не буде й в майбутньому!..
І, тамуючи звідкись наскочілу дрож,
до керма простяг руку і думку розбурхану.

...І застиг... бо під пальцями чувся... метал!
Не безколірний попіл, а сталь живовтілена!
І дитяча моя півзабута мета
дала радості стільки — кричати хотілося!..

Він був справжнім! Найкращим! Сідай — і гайда!
Виднокіл доганяти із вітром наввиперед!
Але я тільки трохи педаль погойдав,
хоч і вперше таким чаклуном бути випало...

Я стояв серед Міста Невтілених Мрій,
одночасно стривожений, знічений, вражений.
Я посів своє місце в одвічній цій грі,
і десь там вже ожило моє відображення.

Брунатні очі - чари невсипущі,
всезнаючі та вічномолоді,
і слів гарячих недоладні пущі
в них тонуть, як каміння у воді.

Прадавність шалу, суму, болю, віри
клекоче в них дзвінницею весни,
пульсує трепетливо: не засни!
бо зникнуть чари, стихне дзвін допіру.

А я заснув. Байдужістю плетений
був сон мій. Запеклась болюча рима,
і сльози протекли в осклілі вени.

Не нарікаю. Заслужив - отримав.
Та все ж весь Всесвіт дивиться на мене
великими брунатними очима.

2007

Винен погляд, що скосився.
Винен, що зустрівся з ним.
Гнаний жестом показним,
він - між псів руда лисиця.

Затуманене чоло,
забинтоване волоссям,
викликає тільки осміх,
схований, мов дике зло.

Та він теж сміється нишком,
між ногами тулить зір.
Заспокоївсь гнаний звір.
Людські ноги - щедра книжка.

Погляд в нього, як алмаз,
прорізає душу наскрізь.
І не набридає гратись:
Чи хто стерпить? - Та дарма!

Всіх прошив. А сам твердішав.
Навіть кліпати лишив.
І у сніг, і в повінь злив
цим себе єдино тішив.

Вулицею гарцював,
наче на арені цирку,
по усіх куточках зиркав,
а кого знаходив -
рвав.

Й після енного тріумфу
в пошуку наступних жертв,
що очима він їх жер,
вилізши на недотумбу,

стрівся поглядом з дівчам
тепловогкосвітлооким.
І... не витримав... Потроху
сльози цідити почав...

А воно, мале й курчаве,
все у очі загляда:
і не скривдить - й не подасть
(як дорослим не втручатись).

Був ловець - а стала ціль.
В хащі тут не заховатись
від маленького дівчати
із морозивом в руці.

Із незвички стало сумно,
якось втер сльозу одну.
Він не бачив, відвернувсь,
як дівча йому всміхнулось.

вітрує квітень
втяв півмісяця
квітує вітер
місяць тішиться

сумує барви
неба розсип
а хмари брали
й овид просить

торує обрій
блискавицю
і світ прозорий
для годиться

і сонце сонне
вабить вдало
а краплі сонце
всі злизало

цвіла овалом
вроди чічка
поцілувала
сонце в щічку

а ти урвала
пісню любу
поцілувала
сонце в губи

У позі позіхання зашкарубло
останнє із невизначених слів
вітає згорблений ослін
чарунок

Годинник догоджає колисково
похитуванню тіней на стіні
а дощик геть давно збіднів
на слово

Зомліли відчуття думки і подих
світ миготливо зібганий в очах
і те що тілом ти увесь зачах
це лиш доводить

І обернеться кожен обрис патом
і всякий порух слів дощу додасть
вкрадливіше й бентежніше вкладайсь
і …
;)

Істота нерозбурхана.
Чи треба
ламати терні мови нестрункі?..
І як порве вівсяну тайстру кінь,
як в піні ополудні змочить ребра,

язик собі здобуде волю вперто,
крислатиме й пролиже глуму мур,
і, щоб не згадувати вкотре колиму,
умовності колись та й буде стерто.

Кого і як,
у що-то він оперить
думки і марева оголені.
Звикай!
Благословляю геній язика
папером.

Все довкола – лиш блюзнірство,
Трохи правди у іконах.
Дихає плюгаве місто
За життя і після скону.
Зорі впасти не встигають,
Душі в чергах по віки.
А між пеклом та між раєм
Дотик милої руки.
– Пропустіть мене без черги! –
Просять душі вперебій. –
Скоро наступає червень,
А в нас очі голубі.

Все довкола лиш блюзнірство:
Сміх і сльози, радість, біль,
Відчай і жага до дійства…
Тільки очі голубі.

Вірю, зовсім недалеко
міст палаців очі в’яже,
і передвечірня спека
огортає місто княже;
рій годинників полонить
душі в рамки сьогодення,
й задоволення солоне
розливається блаженно.

Гул трикутний черемшини,
гул кулястий груші й вишні
наскрізь вулиці прошили
і зробили місто більшим.
Небо в’яне й височіє,
пелюстки хмарок скидає,
добрими від сліз очима
намовляє жити далі.

Війн нема і мир відсутній,
за життя надгробок зайвий.
Ранок, день і вечір — сутінь.
Місто, ширячись, щезає.

Смак вишневого кальяну
повномісячної ночі
тьмяне світло швидко тане
розімліло напівп’яно
тіло строчить миті сточні

Хтось з’являється щовечір
і запрошує на каву
у спідниці мов пливе чи
проліта кудись До речі
знає що іде вистава

Місяць щирий до нестями
множиться і плодить зорі
і таємними місцями
щоби світ його затямив
відображення просторі

у калюжах залишає

У розсіяному димі
неможливо заховатись
одягались молодими
гримувались щогодини
в рукави напхавши вати

Сиґарети – ніби сходи
винні чарки – то поруччя
що ведуть до кола згоди
де пов’язані всі зроду
із усім скороминучим

Дим усюди Надаремне
накликати свіжий вітер
Кава випита і ревне
намагання встати меркне
перед димним заповітом

„треба жити так щоб вмерти”

Пірнай у вітер! І наврозпір
розсунь межу між днем та ніччю!
Ту мить зведи у часопростір,
який ніколи ся не скінчить!

Пірнай у вітер! І увіруй
в своє із ним п'янке братерство,
подякуй птахові та звіру —
молодшати солодко й терпко.

Відчувши крихкість всіх заслонів,
де воля вічно жити мусить,
ти опусти свою долоню...
і я
до тебе
дотягнуся.

Атласні Берізки Висять,
Грає Ґава Дім Етюдів.
Ємність Жолудя Забуде
Ирій Ігрищ Їжакових
Й Каламутитиме Листя
Між Неношені Окови
Перших Ранку Світлотіней -
Терті Утиски Фугасні...
Холод Цноти Чередільниць
Шле Щоками Юну ЯсністЬ.

я захворів на хронічну несправжність
гноєм налипла вона попід шкірою
гомеопати й хірурги завправні
не вирізняли її - тільки шкірились

болем тамуючи хіть і ненависть
різав прапрадіда мученим скальпелем
тугу свою і коліна згинались
перед наповненим тугою капищем

і до краплини зцідивши породження
свого єства і зшиваючи рани
капище те я довкіл огороджував
стежки туди забував я старанно

і перестав сумувати з несправжности
та занедужав хворобою другою
замість безмежної щирої радости
серце моє затужило за тугою

йняв
мольбу
трав
мабуть

світ
сказав
— смів
без трав
— будь
хосен

бук
спасен
: і
нова
з ніг
трава
з рук
пирій
дрок
посій
ніс
зачах
— зріс
типчак