Ні!!
Це місто згоріло в огні…
Ані кроку назустріч ошатному попелу!
Я із тиші прийшов, стало страшно мені,
і стояв на межі я, ваганням охоплений.

Та забудеш про все перед дива лицем:
неймовірну красу весь той попіл окреслював.
Я блукав і не вірив: невже усе це
тільки залишки зґрабні, лиш аверс без реверса?

Без наповнення, суті, лиш форма сама
незбагненного й мертвого нині колишнього?..
Наче вмить зволоділа всім світом зима,
і морози такі, що й гілля не колишеться…

А торкнутися боязко: ледве діткнись —
і на порох дрібний розлетиться нарочито
всякий шедевр, прекрасний колись,
без жодних надій на повторне народження.

Дивування моє позбувалося меж:
роздивлявсь я найтонші із попелу витвори,
у звичайних речах найдобріша з пожеж
щось змінила, буденність скрутивши навиворіт.

...І от раптом, помітивши колеса край,
зі своєї дитинної пам'яті виловив,
як на велосипед грошенята збирав
я в дитинстві, і марив ним чисто і віддано.

Цей був точно таким, як ввижався мені:
з дев'ятьма швидкостями, широкими крилами...
Як тоді я від блиску його шаленів!..
Але дійсність із втіленням мрії барилася.

Я подумав: торкнусь! А розсиплеться — що ж,
не було у минулім, не буде й в майбутньому!..
І, тамуючи звідкись наскочілу дрож,
до керма простяг руку і думку розбурхану.

...І застиг... бо під пальцями чувся... метал!
Не безколірний попіл, а сталь живовтілена!
І дитяча моя півзабута мета
дала радості стільки — кричати хотілося!..

Він був справжнім! Найкращим! Сідай — і гайда!
Виднокіл доганяти із вітром наввиперед!
Але я тільки трохи педаль погойдав,
хоч і вперше таким чаклуном бути випало...

Я стояв серед Міста Невтілених Мрій,
одночасно стривожений, знічений, вражений.
Я посів своє місце в одвічній цій грі,
і десь там вже ожило моє відображення.