Винен погляд, що скосився.
Винен, що зустрівся з ним.
Гнаний жестом показним,
він - між псів руда лисиця.

Затуманене чоло,
забинтоване волоссям,
викликає тільки осміх,
схований, мов дике зло.

Та він теж сміється нишком,
між ногами тулить зір.
Заспокоївсь гнаний звір.
Людські ноги - щедра книжка.

Погляд в нього, як алмаз,
прорізає душу наскрізь.
І не набридає гратись:
Чи хто стерпить? - Та дарма!

Всіх прошив. А сам твердішав.
Навіть кліпати лишив.
І у сніг, і в повінь злив
цим себе єдино тішив.

Вулицею гарцював,
наче на арені цирку,
по усіх куточках зиркав,
а кого знаходив -
рвав.

Й після енного тріумфу
в пошуку наступних жертв,
що очима він їх жер,
вилізши на недотумбу,

стрівся поглядом з дівчам
тепловогкосвітлооким.
І... не витримав... Потроху
сльози цідити почав...

А воно, мале й курчаве,
все у очі загляда:
і не скривдить - й не подасть
(як дорослим не втручатись).

Був ловець - а стала ціль.
В хащі тут не заховатись
від маленького дівчати
із морозивом в руці.

Із незвички стало сумно,
якось втер сльозу одну.
Він не бачив, відвернувсь,
як дівча йому всміхнулось.