... Мене відверто харять люди, котрі думають, що можуть навчити мене правильно жити. Їх досвід – це їх тягар, і коли вони це зрозуміють, доля їм вже готуватиме прощальну музику, на якомусь світлом небесним забутому кладовищі за містом, на окраїні якогось дивного лісу, і вони навіть не усвідомлюватимуть, що дороги назад немає.
А поки вони мене навчатимуть, я буду певен, що ліпше слухати спів птахів, ніж старечий маразм поморщених життям таких ж як і я, маленьких людей. Хоча і живемо ми в єдиній колбі, або акваріумі, що кому більше до вподоби...
Ні! Я не протестую. Просто мені важко дивитися в очі людям, для яких я не знаходжу місця в своєму житті. Тоді як вони так і норовлять стати ледь не якоюсь святою частиною в ньому. Знаєте? Мені не потрібен ваш досвід, я знаю ціну світу, ціну життя (принаймні власного) і ваші слова про те, що реальність мене ще відгорає, викликають в мене тільки іронічний сміх. Ну вибачте!..
Такий я вже є – частинка нового покоління, здеградовано-перспективного, бо насправді ми єдині в своєму роді, ну і вибирати, зрештою, нема з чого. Або ми побудуємо майбутнє, або його просто не існує!
Я розкидаюсь словами на всі сторони світу. Вони собі летять, згорають у товстих шарах міжлюдських відносин, часом долітають, падають із страшним гулом і утворюють кратери різних розмірів. Деякі просто пролітають, сяйнувши однією з своїх численних блискучих поверхонь, на що інші умиротворено складають губи у чутливі посмішки і шепчуть одне одному: „Загадай бажання!”
Таких як я егоїстів ще потрібно пошукати. Самовпевненого, самозакоханого, амбітного, часто зверхнього, а для когось навіть і харизматичного. Я можу просто посміхатися, а можу дограти свою чергову роль і зникнути з поля зору, щоби потім несподівано впасти у чиєсь невинне юне життя, травмувавши своїми новоявленими форматами його ще таку крихку структуру.
Я не вважаю себе хворим, але в мені бореться два „я”. Одне переконує мене, що я – геніальна, непересічна особистість, яка має просто фантастичне зіркове майбутнє. Інше „я” каже, що я такий як і всі; що я недооцінюю інших, і що зірками стають не такі як я; що вся моя геніальність – то лиш позерська строкатість на фоні примітивної сільської публіки. Яке „я” домінує? Якщо бути відвертим, то перше – воно залишає більше надій на світле майбутнє у моїй історією обтяженій країні.
І коли я беру до рук кулькову ручку і починаю бруднити чистий папір, я щиро вірю, що це читатимуть і цим захоплюватимуться. Нехай з мене сміються, але тільки тоді, коли мої слова так і лишаться лежати в моїх численних записниках або таємних сховках чийогось комп’ютера. Тільки тоді і тільки тоді, я знатиму чого вартий у цьому світі людський порив та почуття любові до ближнього та рідного мені світу.
Мені важко сказати як воно тепер, і кого шанують більше – того, хто впавши підніметься і знайде для цього відповідні сили у собі, чи того, хто штовхатиме інших, торуючи собі дорогу до свого майбутнього. Чи поважають мене, чи просто лицемірять, говорять правду чи те, що я хочу від них чути? – я можу лише припускати, хоч і вловлюватиму істинні вібрації чужих невидимих тіл.
Можливо я приречений збожеволіти, але лише у тому випадку, коли моя реальність посиплеться в мене на очах. Хіба я божевільний вже зараз... І коли визначати – хто кому більше відкритий: я світові, чи світ мені, - я бачу золоту середину, вузьку стежину, по якій можна дістатися істинної цілі життя, якщо вона існує насправді.
... Мене відверто харить світ, у якому люди виконують лише функції, а самі функції існують лише для того, щоб підтвердити собою наше право на існування.
То не той варіант.
Мій варіант – життя в житті.
Моє кредо – рух заради руху, життя заради життя.

Катя була однією з тих дівчат, які посміхалися без причини та викликали симпатії навіть у найбільш запеклих самозакоханців. Вміння гарно спілкуватися вирізняло її з-поміж інших білявих одноліток. Невисокого зросту, але сильного погляду, ця дівчина знала як кристалізувати щастя з пустоти. Напевне остання була в неї закохана, хоч і не терпіла жодної щільності. Тим паче такої життєрадісної.
Катя вважала себе достатньо хорошою, щоб вживати ненормативну лексику, достатньо розумною, щоб не читати Коельйо і достатньо красивою, щоб не зустрічатися з хлопцями. Її 18 робили це дивакувате створіння ідеалом сучасного романтика.
Ще б пак! Читати „фентезі”, спілкуватися з представниками вмираючих, але вічно живих субкультур, розмірено жити у стилі „жити щоб жити” – все це створювало феномен, походження якого пояснювати виключно соціальними чинниками було б як мінімум нерозумно.
...Вона любила псувати чистий папір червоними відбитками своїх губ, годувати „снікерсами” голубів у парку, сміятися з свого відображення у дзеркалі та взагалі, розглядати людей у громадському транспорті...
Катя боялася померти від болю в зубах чи загинути під руїнами її улюбленого мосту, по якому вона любила ходити теплими і не дуже вечорами.
Її любили одногрупники, заздрили викладачі та співчували батьки. Друзів у Каті не було, проте існувало безліч знайомих, які уособлювали для неї розмаїття цього складного але прекрасного світу.
А ще Катя не любила коли ї називали Катериною...




*** *** ***
Якось вона вирішила забути про те, що в неї є батьки, училище та всяка напівефемерна відповідальність. Використавши чудовий травневий ранок, щебетання задоволених життям птахів, безхмарно-бездумне небо, Катя пішла. Наплічник з бутербродами, чистим записником в клітинку, змінною нижньою білизною та шкарпетками кольору сучасної попси, - все це давало їй впевненість у дні теперішньому, у щасті завтрашньому та собі - вічно молодій.
Катя відмітила, що дерева цього дня чомусь мовчали. Дерева її міста. Вони напевне сумували, бо дівчина не мала наміру повертатися. Зелене листя, яке ще не встигло насолодитися свіжістю казкових ранків, тріпотіло на хвилях легенького вітерця, котрий лагідно ним бавився. У цьому тендітному русі були чутні звуки мелодійних колискових, під які засинали зорі та прокидалося щоранку сонечко.
Дівчина залишила місто вранці. Поля зустріли її росою на траві та пилом на ґрунтових дорогах. Сміття, яке валялося обабіч найменших стежинок, що пролягали геометричною мережею земним та повітряним простором, муляло очі своєю чужорідністю.
Катя дісталася невеликого гаю, де серед дерев переважали білокурві берези. Присіла під стареньким деревом, поглянула на годинник, який носила вже сім років, і відмітила про себе, що з часу її таємничої втечі минуло півтора години. Ноги не стомилися, рожеві кеди світилися оптимізмом несходжених шляхів, безлюдних островів та нерозкритих таємниць.
Бутерброди смакували неперевершено. Білий хліб, масло, плавлений сир, ковбаса, підкріплені бажанням Каті закинути це все до свого шлунку, якому позаздрив би і сам Термінатор.
Вийняла записник та олівець. Червоний. Почала малювати небо з натури. Було важко передати червоним блакитне, мертвим живе. Декілька сльозинок скотилося її щоками, впали на червоне і там утворилися маленькі хмаринки. Розмиті мов місто в ранковому тумані, з відтінком червоного, немов обрій при заході сонця.
Час від часу Катя піднімала очі в напрямку висоти, шукаючи відмінності між небесним тлом в записнику на клітинках та безоднею далеко зверху. А може тут, поруч і навколо?..
Веснянки на обличчі, що активізувалися щовесни на її осяяних внутрішнім світлом щічках, співали про сонечко, ясність, позитив і тональний крем... Таке могло бути тільки у Каті, бо в неї і в ній могло бути все...
Вона ледь помітно усміхалася, намагаючись не вирізнятися з-поміж інших частинок природного інтер’єру гармонії, які її оточували.
Майже березовий гай, в якому пахло грибами та ковбасою від щойно поглинутих бутербродів, тримав Катю у полоні своєї чорно-білої безпосередності. Дівчина почала блукати між деревами, обнімаючи їх стовбури та запитуючи в них якої вони статі. Ті соромилися такої дівчачої відвертості, ховали очі в рідких кронах і мовчали.
Катя дивувалася такій реакції мешканців цього прекрасного гаю на свою допитливість і знову починала співати. Про квіти, бджілок, привітних людей, неіснуючі цінності цього світу і майбутнє салатового кольору...
Пісня розливалася всім навколишнім простором. Звуки осідали на вітті дерев, губилися в траві, ховалися в корі молодих берізок. Давно ніхто не милував око та вухо цього куточку природи піснею життя. Та ще й у виконанні янголятка з обтятими крилами, на місці яких світилися свіжі рубці. Люди вміли це робити, бо не могли стерпіти тих, хто піднімався над ними за рахунок своєї нічим ( і ніяким світом!!!) не зіпсованої людяності.
Катя втомилася від людського гамору та надмірної цікавості до того, що не пізнається сірою речовиною без пізнання себе. Слова, діти передбачливого людського розуму, хотіли означити своїми рамками навіть те, що серцем не завжди відчуєш. Втікти від людей, суспільства – приректи себе невідомо на що. Тоді як Катя не злякалася і вирішила спробувати незвіданого. Пожити так, як не живуть. А так, як шукають нелегкої соціальної, фізичної та духовної смерті.
Вона побачила в антисоціальному щілину в інше життя. Інший вимір цієї реальності. Хоча в неї потрібно було ще втиснутися. Змусити зібрати себе в одному атомі, одній миті, одній думці та пориві. Сяйнути мов падаюча зірка, але не згаснути. Засвідчити собою існування іншого світу, альтернативи виміру пошуку вічних причинностей.
В такі хвилини свого життя Катя задумувалася над тим, чи здатна вона любити. Або кохати. Іншими словами ( а їх так багато...) – довірити всю осягнуту безмежність свого „Я” іншій людині...
І чи є на цій, з космосу прекрасно-дивній планеті людина, здатна полюбити її за веснянки на обличчі, рожеві шкарпетки в наплічнику, слова які нічого не означають, божевільність вчинків та реакцій на кольори буденного?.. Чи існує десь людина, яка без розуміння розумного, відчує відсутність будь-чого, що можна зрозуміти? І не помре від всесильного відчуття безмежності, яку дарує Любов... А з усім цім буде просто радіти твоїй присутності! Десь там – на смітнику історій людських доль...
Можливо цього разу Катя втікала від людей туди, де мала зустріти абстрактність невизначеного, яка б мала матеріалізуватися у тілі звичайної людини. Напевне їй просто хотілося поцілунків, якими не могло одарувати її ні небо, ні навіть метеори, які падали з безконечності темного космосу в лоно кольорової планети. Червоним небом, намальованим від руки олівцем у записнику в клітинку одного травневого ранку...

Коли я виходжу вечорами подихати свіжим вуличним повітрям, я помічаю як ворушиться пітьма. Вона жива. Заселена мільйонами наших страхів, темрява здатна акумулювати в собі різні дива, котрих ми зазвичай просто боїмося…
Кожне нормальне місто, щоб не стати розплідником страхів, має на озброєнні тисячі ліхтарів, освітлених вітрин, запалених домашнім вогнищем вікон… Темні вулиці породжують жахіття, які завдяки людині стають живою реальністю.
…Зазвичай я шукаю в пітьмі те, що не так цікаво шукати вдень. А то й те, що просто неможливо знайти під прикриттям всепомітності. Я ж давно помітив, що темрява підкреслює такі риси об’єктів (навіть живих!), які ніколи не побачиш при найяснішій погоді та найпроникливішому світлі.
Дерева обабіч дороги , які місцями поспліталися кронами, лякають своїми джунглям, в яких живе щось невимовно страшне… Кущі, а насправді монстри, позавмирали в очікувані нападу на беззахисну жертву… Очі дворових собак лякають своїм містичним світлом і змушують мурах під твоєю футболкою гарячково шукати шляхів для втечі… Крок за кроком насторожують своєю примарною чіткістю, а в очах пливуть обличчя в рубцях та руки з гострими залізними гаками…
Я не знаю чи втратив я свої страхи, але час від часу живіт у мене під час вечірніх прогулянок наповнюється передчуттям найгіршого і я очікую чогось страшного, що от-от має трапитися зі мною… (Хоча, напевно, я таки позбувся тих страхів).
Вітер підсилює побоювання. Гуляючи віттям верб, він перетворює їх на щупальці страхітливих чудовиськ, повз які пройти і не зловити себе на нібито смішній думці неможливо. Десь на якомусь будинку шмат алюмінію на даху не може заспокоїтись і змушує здригатися пересічного перехожого від кожного удару.
І напевне це природно , що люди обрали ніч як пору для власного відпочинку. Тільки так вони можуть втекти від страхів у темряві, засинаючи у пітьмі своїх помешкань. Її вони не бояться, бо накормили цей облюбований простір власними страхами, які в силу своєї значимості для них витіснили будь-які інші страхи…
Не бояться тільки п’яні, справжні чоловіки і я. Хоча даю на відсіч середній палець правої ноги, що у всіх є побоювання!.. Це змушує кожного готуватися до найгіршого і тим самим переставати чогось боятися.
Хтось лякатиметься гавкоту собак, бо колись йому довелося бути покусаним скаженими вовками великого міста… Хтось боятиметься гурту молодиків напідпитку у спортивних костюмах, бо отримував свого часу від їм подібних по своїй голові… Якась білявка боятиметься самотніх чоловічих постатей, бо не здатна викреслити з пам’яті спогади про те, як її ґвалтував у дитинстві вітчим… Ще хтось боятиметься кладовища, бо його прийнято боятися нічної пори.
Кожен має свої страхи, населяючи ними простір навколо. Пітьма ж цим користується, бо їй приємно відчувати свою владу над рухливими всезнайками, яким підкорюються нібито навіть стихії…
Не варто забувати і про нічне небо. В погану погоду воно лякає не вельми, хіба насторожує пригнічуючи, стікаючи по тобі небесною водою… Чисте зоряне небо, як би воно не подобалося і не притягувало своєю красою та безмежністю, під іншим кутом зору може здатися страшною безоднею!.. В той час як ти – щось маленьке незначне – стоїш на межі. Тебе тримає земля, але ще з більшою силою затягує в себе небо. Зорі підступно посміхаються, а місяць своїм сріблястим диском та таємничим ореолом небезпечного вампіра допомагає своїй союзниці на землі…
Я міряю своїми кроками асфальт нічних вулиць, непомітно вдивляючись в обличчя зустрічних поодиноких людей і бачу на них маски потенційних жертв. Щирі та безпосередні.
Човгання моїх черевиків об асфальт відлунює в стінах будинків і долітає до мене, час від часу примушуючи здригатися моє єство.
Сьогодні осінь. Вона затягнулась та від того не гірше на душі. Потрібно забути про те, що ти повинен пристосовуватися. Твій настрій має робити не навколишнє середовище, а ти сам. Ще й йому, тому одноманітному середовищу, можна задати свій тон!..
Забувши про те, що завтра потрібно йти в школу, я мандрую нічним містом. Що це мені дає, важко сказати. Але я точно знаю, що рано чи пізно знайду в пітьмі щось таке, що змусить мене поглянути на світ по-іншому.
Цей вечір, хоч ні… вже ніч, має мене заспокоїти. Точніше я сам маю себе заспокоїти, використавши для цього сутінки рідного міста. Вони ж намагаються приспати мою пильність, але коли ти знаєш про їх приховані наміри, все набагато простіше…
Вузенька вулиця, забута ліхтарями, освітлена моїми очима, поодинокими живими вікнами та зорями, які де-не-де виблискують в просвітках між хмарами, нагадує чорний тунель, якому немає ні кінця ні краю. Дитячий садочок, що розкинувся ліворуч, нагадує своїми тонкими металевими конструкціями кладовище. Дерева тримають на своєму гіллі душі тих, кого люди не забажали відпустити на вічний відпочинок…
Кого більше боятися – невідомого, що ховається в темряві ( чи можливо в тобі?..) чи нікчемних маленьких людей, які шукають матеріальних благ, які не дано відшукати їм світлої днини звичним способом? Чи більше боятися себе, творця жахіть та проблем, без яких твоє життя (чи існування?..) не має жодного сенсу.
Я міряю час передчуттями значимих речей і впевнений, що кожен мій крок в майбутньому обернеться блискучою перемогою.
Я знаю як подолати у собі залишки страхів. Як витіснити їх бактерії з власної свідомості, опанувати силу, яка лежить на дні моєї душі, - потрібно заволодіти темрявою, перебравши її величну могутність…
Набираючи повні кишені каміння (я не боюся щось забруднити чи порвати…), вибираю своїх жертв. Самотня вулиця. Звідкілясь лине голос дворової собаки, але годі сподіватися, що її хтось зрозуміє... Я досить влучний, як в словах, так і в дії. Мої юні руки точно потрапляють камінцями в ліхтарі і вони повільно гаснуть. Один за одним, крок за кроком, стовп за стовпом. Вулиця опиняється в пітьмі. Я заграю з нею, щоб зрозуміти чого вона хоче…
Я чую краєм вуха якийсь крок позаду себе, але не звертаю на це уваги, бо мить надто важлива, щоб ділити її ще з чимось.
Стою посеред дороги і повторюю про себе слова дитячої пісеньки, переспіваної одними кумедними російськими панками. Рахую кількість розбитих ліхтарів і розумію, що боротьба – процес вічний, головне сприймати ворога серйозно.
Раптом небо впало мені на голову. Надто важке, бо запекло і чимось гарячим потекло по волоссі… Падаю. Чергова перемога? Поразка? Блаженство… Все надто банально, а отже життя триває далі…

*** *** ***

Я люблю день. Світло, яскравість тонів, оптимізм, рух! Відкритість людей, тисячі посмішок і просто відчуття того, що навіть кінець буде приємним!
Щоранку я встаю о шостій, і в той час, коли прокидається моє рідне місто, бігаю своєю та сусідньою вулицею. Вранці холодно, над землею підступно клубочиться туман, але твій рух з кожною наступною секундою стає впевненішим. Ти розтинаєш своїм молодим сильним тілом простір, відчуваєш у собі сили зробити щось дійсно варте цього життя і єднаєшся з стихіями.
Прилітаєш додому, швиденько миєшся, їсиш, збираєшся та вирушаєш до школи – бути кращим, аніж учора!
Сьогодні моя рухлива світанкова прогулянка відбувається під знаком опалого листя. Його небагато, але відчутна незворотність запущеного процесу.
Дивно – на асфальті скло розбитих ліхтарів. Про себе я вживаю ненормативну лексику і в черговий раз дорікаю сам собі, за те, що недопрацював, недодивився. Мало спілкувався і мало переконував. Здалеку я помітив якийсь мішок, що недбало валявся посеред дороги, між тротуарами, засипаними товстим битим склом. Виявилося, що то був не мішок, а людське тіло. Воно лежить на асфальті, голова розбита і у великій калюжі крові застиг шматок білої цегли. Жодних ознак життя, хоча цей осінній день обіцяв бути досить цікавим та приємним на пригоди.
Не знаю чи співчувати цій людині, чи забути про її перебування під моїми ногами. Допомагати їй не допоможеш. Тому йду додому і роблю все за звичним алгоритмом. А тіло помітять інші і заберуть.
Нормальні люди вночі сплять.
І я в цьому переконаний на всі сто.