Коли я виходжу вечорами подихати свіжим вуличним повітрям, я помічаю як ворушиться пітьма. Вона жива. Заселена мільйонами наших страхів, темрява здатна акумулювати в собі різні дива, котрих ми зазвичай просто боїмося…
Кожне нормальне місто, щоб не стати розплідником страхів, має на озброєнні тисячі ліхтарів, освітлених вітрин, запалених домашнім вогнищем вікон… Темні вулиці породжують жахіття, які завдяки людині стають живою реальністю.
…Зазвичай я шукаю в пітьмі те, що не так цікаво шукати вдень. А то й те, що просто неможливо знайти під прикриттям всепомітності. Я ж давно помітив, що темрява підкреслює такі риси об’єктів (навіть живих!), які ніколи не побачиш при найяснішій погоді та найпроникливішому світлі.
Дерева обабіч дороги , які місцями поспліталися кронами, лякають своїми джунглям, в яких живе щось невимовно страшне… Кущі, а насправді монстри, позавмирали в очікувані нападу на беззахисну жертву… Очі дворових собак лякають своїм містичним світлом і змушують мурах під твоєю футболкою гарячково шукати шляхів для втечі… Крок за кроком насторожують своєю примарною чіткістю, а в очах пливуть обличчя в рубцях та руки з гострими залізними гаками…
Я не знаю чи втратив я свої страхи, але час від часу живіт у мене під час вечірніх прогулянок наповнюється передчуттям найгіршого і я очікую чогось страшного, що от-от має трапитися зі мною… (Хоча, напевно, я таки позбувся тих страхів).
Вітер підсилює побоювання. Гуляючи віттям верб, він перетворює їх на щупальці страхітливих чудовиськ, повз які пройти і не зловити себе на нібито смішній думці неможливо. Десь на якомусь будинку шмат алюмінію на даху не може заспокоїтись і змушує здригатися пересічного перехожого від кожного удару.
І напевне це природно , що люди обрали ніч як пору для власного відпочинку. Тільки так вони можуть втекти від страхів у темряві, засинаючи у пітьмі своїх помешкань. Її вони не бояться, бо накормили цей облюбований простір власними страхами, які в силу своєї значимості для них витіснили будь-які інші страхи…
Не бояться тільки п’яні, справжні чоловіки і я. Хоча даю на відсіч середній палець правої ноги, що у всіх є побоювання!.. Це змушує кожного готуватися до найгіршого і тим самим переставати чогось боятися.
Хтось лякатиметься гавкоту собак, бо колись йому довелося бути покусаним скаженими вовками великого міста… Хтось боятиметься гурту молодиків напідпитку у спортивних костюмах, бо отримував свого часу від їм подібних по своїй голові… Якась білявка боятиметься самотніх чоловічих постатей, бо не здатна викреслити з пам’яті спогади про те, як її ґвалтував у дитинстві вітчим… Ще хтось боятиметься кладовища, бо його прийнято боятися нічної пори.
Кожен має свої страхи, населяючи ними простір навколо. Пітьма ж цим користується, бо їй приємно відчувати свою владу над рухливими всезнайками, яким підкорюються нібито навіть стихії…
Не варто забувати і про нічне небо. В погану погоду воно лякає не вельми, хіба насторожує пригнічуючи, стікаючи по тобі небесною водою… Чисте зоряне небо, як би воно не подобалося і не притягувало своєю красою та безмежністю, під іншим кутом зору може здатися страшною безоднею!.. В той час як ти – щось маленьке незначне – стоїш на межі. Тебе тримає земля, але ще з більшою силою затягує в себе небо. Зорі підступно посміхаються, а місяць своїм сріблястим диском та таємничим ореолом небезпечного вампіра допомагає своїй союзниці на землі…
Я міряю своїми кроками асфальт нічних вулиць, непомітно вдивляючись в обличчя зустрічних поодиноких людей і бачу на них маски потенційних жертв. Щирі та безпосередні.
Човгання моїх черевиків об асфальт відлунює в стінах будинків і долітає до мене, час від часу примушуючи здригатися моє єство.
Сьогодні осінь. Вона затягнулась та від того не гірше на душі. Потрібно забути про те, що ти повинен пристосовуватися. Твій настрій має робити не навколишнє середовище, а ти сам. Ще й йому, тому одноманітному середовищу, можна задати свій тон!..
Забувши про те, що завтра потрібно йти в школу, я мандрую нічним містом. Що це мені дає, важко сказати. Але я точно знаю, що рано чи пізно знайду в пітьмі щось таке, що змусить мене поглянути на світ по-іншому.
Цей вечір, хоч ні… вже ніч, має мене заспокоїти. Точніше я сам маю себе заспокоїти, використавши для цього сутінки рідного міста. Вони ж намагаються приспати мою пильність, але коли ти знаєш про їх приховані наміри, все набагато простіше…
Вузенька вулиця, забута ліхтарями, освітлена моїми очима, поодинокими живими вікнами та зорями, які де-не-де виблискують в просвітках між хмарами, нагадує чорний тунель, якому немає ні кінця ні краю. Дитячий садочок, що розкинувся ліворуч, нагадує своїми тонкими металевими конструкціями кладовище. Дерева тримають на своєму гіллі душі тих, кого люди не забажали відпустити на вічний відпочинок…
Кого більше боятися – невідомого, що ховається в темряві ( чи можливо в тобі?..) чи нікчемних маленьких людей, які шукають матеріальних благ, які не дано відшукати їм світлої днини звичним способом? Чи більше боятися себе, творця жахіть та проблем, без яких твоє життя (чи існування?..) не має жодного сенсу.
Я міряю час передчуттями значимих речей і впевнений, що кожен мій крок в майбутньому обернеться блискучою перемогою.
Я знаю як подолати у собі залишки страхів. Як витіснити їх бактерії з власної свідомості, опанувати силу, яка лежить на дні моєї душі, - потрібно заволодіти темрявою, перебравши її величну могутність…
Набираючи повні кишені каміння (я не боюся щось забруднити чи порвати…), вибираю своїх жертв. Самотня вулиця. Звідкілясь лине голос дворової собаки, але годі сподіватися, що її хтось зрозуміє... Я досить влучний, як в словах, так і в дії. Мої юні руки точно потрапляють камінцями в ліхтарі і вони повільно гаснуть. Один за одним, крок за кроком, стовп за стовпом. Вулиця опиняється в пітьмі. Я заграю з нею, щоб зрозуміти чого вона хоче…
Я чую краєм вуха якийсь крок позаду себе, але не звертаю на це уваги, бо мить надто важлива, щоб ділити її ще з чимось.
Стою посеред дороги і повторюю про себе слова дитячої пісеньки, переспіваної одними кумедними російськими панками. Рахую кількість розбитих ліхтарів і розумію, що боротьба – процес вічний, головне сприймати ворога серйозно.
Раптом небо впало мені на голову. Надто важке, бо запекло і чимось гарячим потекло по волоссі… Падаю. Чергова перемога? Поразка? Блаженство… Все надто банально, а отже життя триває далі…

*** *** ***

Я люблю день. Світло, яскравість тонів, оптимізм, рух! Відкритість людей, тисячі посмішок і просто відчуття того, що навіть кінець буде приємним!
Щоранку я встаю о шостій, і в той час, коли прокидається моє рідне місто, бігаю своєю та сусідньою вулицею. Вранці холодно, над землею підступно клубочиться туман, але твій рух з кожною наступною секундою стає впевненішим. Ти розтинаєш своїм молодим сильним тілом простір, відчуваєш у собі сили зробити щось дійсно варте цього життя і єднаєшся з стихіями.
Прилітаєш додому, швиденько миєшся, їсиш, збираєшся та вирушаєш до школи – бути кращим, аніж учора!
Сьогодні моя рухлива світанкова прогулянка відбувається під знаком опалого листя. Його небагато, але відчутна незворотність запущеного процесу.
Дивно – на асфальті скло розбитих ліхтарів. Про себе я вживаю ненормативну лексику і в черговий раз дорікаю сам собі, за те, що недопрацював, недодивився. Мало спілкувався і мало переконував. Здалеку я помітив якийсь мішок, що недбало валявся посеред дороги, між тротуарами, засипаними товстим битим склом. Виявилося, що то був не мішок, а людське тіло. Воно лежить на асфальті, голова розбита і у великій калюжі крові застиг шматок білої цегли. Жодних ознак життя, хоча цей осінній день обіцяв бути досить цікавим та приємним на пригоди.
Не знаю чи співчувати цій людині, чи забути про її перебування під моїми ногами. Допомагати їй не допоможеш. Тому йду додому і роблю все за звичним алгоритмом. А тіло помітять інші і заберуть.
Нормальні люди вночі сплять.
І я в цьому переконаний на всі сто.