Ти закриваєш вуха, щоб не бачити цей світ,
Ти кожен ранок розмовляєш сам зі стінами,
Не молишся до бога, до зірок, чи ноші літ,
НЕ слухаєш порад чужих годинами.

Вимірюєш життя не кроками, а результатами,
В одне зліпивши мрії та реальність,
Не мариш фото в кольорі й передовими шпальтами,
І простота твоя мов геніальність.

Без лишніх слів, без сірих днів, без філософських пауз,
Подія кожна спалах наднової в небесах,
У поглядах твоїх знайшла притулок щира правда,
І кожен рух свідомий того, що він є краса.

Відвага не така, яку ви бачили в кіно,
І пастки не такі смішні як у житті екраннім,
Не завжди потаємні є чи двері чи вікно,
Та завжди є надія, що ця думка не остання.

Коли тебе запрошують на звані вечори,
Коли гріхи в бокали наливають і сміються,
Ти кольором обличчя нагадаєш, що вони
З лиця землі як клони непорочності зітруться.

Ти закриваєш очі, щоб не чути як кричить
Мільйонами басів розбита в друзки тиша,
Любов не врятувала світ, його врятуєш ти,
Ти той, останній, хто його конати не залишить...