... Мене відверто харять люди, котрі думають, що можуть навчити мене правильно жити. Їх досвід – це їх тягар, і коли вони це зрозуміють, доля їм вже готуватиме прощальну музику, на якомусь світлом небесним забутому кладовищі за містом, на окраїні якогось дивного лісу, і вони навіть не усвідомлюватимуть, що дороги назад немає.
А поки вони мене навчатимуть, я буду певен, що ліпше слухати спів птахів, ніж старечий маразм поморщених життям таких ж як і я, маленьких людей. Хоча і живемо ми в єдиній колбі, або акваріумі, що кому більше до вподоби...
Ні! Я не протестую. Просто мені важко дивитися в очі людям, для яких я не знаходжу місця в своєму житті. Тоді як вони так і норовлять стати ледь не якоюсь святою частиною в ньому. Знаєте? Мені не потрібен ваш досвід, я знаю ціну світу, ціну життя (принаймні власного) і ваші слова про те, що реальність мене ще відгорає, викликають в мене тільки іронічний сміх. Ну вибачте!..
Такий я вже є – частинка нового покоління, здеградовано-перспективного, бо насправді ми єдині в своєму роді, ну і вибирати, зрештою, нема з чого. Або ми побудуємо майбутнє, або його просто не існує!
Я розкидаюсь словами на всі сторони світу. Вони собі летять, згорають у товстих шарах міжлюдських відносин, часом долітають, падають із страшним гулом і утворюють кратери різних розмірів. Деякі просто пролітають, сяйнувши однією з своїх численних блискучих поверхонь, на що інші умиротворено складають губи у чутливі посмішки і шепчуть одне одному: „Загадай бажання!”
Таких як я егоїстів ще потрібно пошукати. Самовпевненого, самозакоханого, амбітного, часто зверхнього, а для когось навіть і харизматичного. Я можу просто посміхатися, а можу дограти свою чергову роль і зникнути з поля зору, щоби потім несподівано впасти у чиєсь невинне юне життя, травмувавши своїми новоявленими форматами його ще таку крихку структуру.
Я не вважаю себе хворим, але в мені бореться два „я”. Одне переконує мене, що я – геніальна, непересічна особистість, яка має просто фантастичне зіркове майбутнє. Інше „я” каже, що я такий як і всі; що я недооцінюю інших, і що зірками стають не такі як я; що вся моя геніальність – то лиш позерська строкатість на фоні примітивної сільської публіки. Яке „я” домінує? Якщо бути відвертим, то перше – воно залишає більше надій на світле майбутнє у моїй історією обтяженій країні.
І коли я беру до рук кулькову ручку і починаю бруднити чистий папір, я щиро вірю, що це читатимуть і цим захоплюватимуться. Нехай з мене сміються, але тільки тоді, коли мої слова так і лишаться лежати в моїх численних записниках або таємних сховках чийогось комп’ютера. Тільки тоді і тільки тоді, я знатиму чого вартий у цьому світі людський порив та почуття любові до ближнього та рідного мені світу.
Мені важко сказати як воно тепер, і кого шанують більше – того, хто впавши підніметься і знайде для цього відповідні сили у собі, чи того, хто штовхатиме інших, торуючи собі дорогу до свого майбутнього. Чи поважають мене, чи просто лицемірять, говорять правду чи те, що я хочу від них чути? – я можу лише припускати, хоч і вловлюватиму істинні вібрації чужих невидимих тіл.
Можливо я приречений збожеволіти, але лише у тому випадку, коли моя реальність посиплеться в мене на очах. Хіба я божевільний вже зараз... І коли визначати – хто кому більше відкритий: я світові, чи світ мені, - я бачу золоту середину, вузьку стежину, по якій можна дістатися істинної цілі життя, якщо вона існує насправді.
... Мене відверто харить світ, у якому люди виконують лише функції, а самі функції існують лише для того, щоб підтвердити собою наше право на існування.
То не той варіант.
Мій варіант – життя в житті.
Моє кредо – рух заради руху, життя заради життя.