На стеллі вапняковій птахи й крила,
Не чайки, а стерв’ятники лихі,
Висоти їхні нам давно закрили,
Спкійно лежимо з піском на дні...
Пілюлі прописали для спокою,
На кошт чужий, а нам на співчуття,
Нам тепло під холодною водою,
Ми не літаємо й не бачимо життя.
Правителі дарують щиру ласку –
Міста нові, як рай для майбуття,
Реальність перетворюють на казку,
Боки рівняють, точать відчуття.

... Я вкритий присмаком теперішнього світу,
Рельєфи, написи, на завтра, назавжди,
Прожив цю зиму, дотягнув до свого літа,
Одне лише бажання – просто йти...

Найстарші розуміють аж занадто,
Повчати може всяк, але чому?..
Історію замало просто знати,
Як і замало вірити в весну.
Наблизив територію потрібну,
На відстані руки – чудовий сад,
Я діяв може надто самовільно,
Що втримався від вічності порад...

Період мій окреслений чорнилом,
Поміж живими тут мільйони прірв,
І там де темрява живих людей накрила,
Я без вогню всі стелли спопелив!..