Чистого листя і чистого листу
та свіжого хмизу від спалених днів.
Де сотні капризів як втрачених вічностей,
вільних можливостей, тихих садків.

Куди ми блукатимем завтра вузькими
від наших вікон, дверей; голуби,
у волю запущені вітром аллюзій,
смаком для очей
та вічним якби.

Ми солодко топчемся, швидко зникаєм.
Не встигши розглянути сонце в лице.
Понуривши голову все ще шукаєм
проте справжнє “оце”.

I've lived nearby,
that chore was emotional 
wave of my life,
the heart was internal
detail of your smile.
I'm still only thing
in the structure of style
the style of your being....

Where can I escape.
The same's everywhere...
one love changes another
or takes other shape
and I would not rather
repeat sweet nights hell
which've rapidly stolen
my calm silent shell...



Let's jump out of this state,
let's climb over all these mess,
how can not you see
estate is to be
in Ignorance.

Then time will be passing slowly,
all rains will be crying only,
I'll come to your door,
but instead of grey eyes,
I will look at the past,
realize, realize.
There's no more..
there is nothing,
but memory leaving...

Мені завжди вчувалося
як боляче бува
від сірості найближчих
і тих кого найдужче.
Ці ріжучі слова
і ті гарячі вірші.
Здавалося про вічне.
Хотілося б про суще.
Однак...усякий біль
іде од нас
і тільки...
Повірити б, забути
те до чого звикли.

Та очі брешуть -
значить бреше світ.

Не було того дня як у кіно,
Де в мить емоції міняли б сутність,
А просто спокій, що приходить за вином,
Як розум, де спочатку була дурість...

Коли не сила більш тягнути тятиву,
Писати вірші в біль, проте на славу,
Неначе гордо свідчити - живу
І гордо бігти за чужими "браво".

Ми всі хотіли б виправдатись ділом.
Послабити накинену узду.
Кричати Богу про несправедливість
І розривати Всесвіт на листку.

Бо це ж нас тішить, виправдовує в очах
Таких самих ягнят пустих закланних.
Отож поезія-мистецтво чи перверзія і страх.
Хм... все одно, лише б звучало гарно.

Була любов. Маленька втіха
в розпутті днів, меж слів і площ
той плотський дух і розум...крихти
та амплтуда сонце-дощ.
Нічого так. Ні мук, ні крові.
Ні штампів. Просто десь знайшлись
два різних тіла - різновіра
і в смутку ніжно обнялись.

Шепочи на смутних язиках,
як ще хочеш, що любиш і світиш
містом з ранцем тугим на плечах,
молоком, тютюном, первоцвітом.

На щасливі і теплі дощі,
рвучкі весни і плинні гатунки,
посивівши увечері вчить
Бог таких.І несе подарунки...

Не збудивши од пінного сну
терпким чаєм і згаяним листям,
за вікном там посій білизну
і абсурдну, бо спільну отчизну.

Ти погано закінчиш
між першим та іншим,
межи вічним й приходом,
що погладжує рідше.
Чи то ніжно і хтиво,
мо' загублено грізно,
не мотузка... не мило...
але все-таки пізно...

Общиною сядем вкруги божества.
Запалимо свічі. Задмухаєм погляд.
Щоб вдаль не дивитися, щоби ножа
не чути на шкірі завчасно. Як докір.
Кіно. Навкруги все, не більше.
А глибше копати ти стомишся скоро.
На тобі люльку спокою мою.
Сприймай то як вічність.
І власним словам непокору...

Молочне сонце у зморшках полів.
Я йду. Я творю вЕсну раніше,
уже з середини тягну струну до землі,
та дух ховаю на потай десь глибше.

Кидаюсь природі назустріч, свідомо даюсь
поранити серце холодним коричневим лісом,
як враннішньо радо потяг начистить свою колію,
так я пробуджену виграню пісню.

Флейта мовчить. Цигаркові поля.
Не спинить ніхто і не захистить.
Мені просто самотньо...
На рожевих листках березневі ессе.
Як горлянку заточує п'яний напій.
І бринить кров туга всередині
не зовсім природньо...
Подивися мій друг у плетиво ліній
долоні.
В жовті стіни, що їх перезають
розсіяні вікна
і тіні - то люди.
Ти бачиш щось схоже, якийсь символізм,
що не тільки сьогодні,
а завжди тобі якось краще, ніж іншим помітний.
Як любити життя й відсікати любов як залежність?
А гармонія...треба творити і вічний спокій.
Ліс нетривожний примхливий тебе не встежить.
Поки не зробиш боляче йому. Поки...

Міцно стискай руку,
дуж сльози в коричневий вечір
із запахом кмину.
На кроки твої реагую,
на стукіт повік,
а у них порожнеча бензину.
Не заливай більше себе дурманом.
Тікаючи в Космос, а не до коханок,
вже дужче не люблять і більшої рани,
з якою живуть - не існує. Й не стане.
Ніколи. У теплій весні не сховаюсь
з тобою. Я знаю як добре, то фініш.
Поволі уже вислизаю назад, в свою зграю.
Ти сам. Ти умієш. Ти дишеш.
Без крові. Із болем як ріжачим згустком,
в мені хаотично співають лиш вірші.
Так ніжно. Не ти...Вони вічно зі смутком,
і я хочу більше...

Удома сірі очі. Стіни
змикають кісточками пальців,
цілуючи мої коліна,
висмоктуючи крихти щастя.

Я день пропущу. Поліс тане.
Лиш незворушні ГолубИ
викохують зимУ останню,
не те, що ми. Як на диби.

У стінах, душу у бетони,
у шини - рух, на шию - терен,
все ненасичено неповні,
але і в цьому вже не певен.

Куди? Біги для мишоловів,
для "їсти", "пити" і "кохатись",
підпорка-зашморг для любові.
І доки буде так..."здаватись"?

Для буднів - день, для думи - вечір,
а ширма - скло з пляшок вина,
усе на світі недоречі,
коли крізь тебе Ця Стіна.

Рьо - з японс. гуртожиток

Рьо... моє рьо...
затушоване, димне,
алкоголь як добро,
його смокчу тепер інстинктивно.
Я маленька дитинка і дивно мені
кожен день цілувати в чоло свою ціль
як покійника в дощ, восени
й так байдуже, уже без зусиль.
Моя воля мене розп'яла
золотаві кучері мрії - в землі,
хоч ще і несиві - з них буде зола
вдаємо, що не жили.
А безодню бачили синьою - синьою,
пухнасту сакуру - за смітником,
а надію свою сильною,
просто не той сезон...

Джим, твій дим, твій сон,
одеколон, містичний дім
я згадую
шмаль, рояль, таку чомусь жіночну шаль
І шал в якому ти тримав свій зал.
Пропав. Одного дня,
коли світилася від щастя Арізона,
пустельний дух смоктала височінь,
ти подумки із вежі Вавилону
летів, гадаючи, що Бог, то все ж глибінь.
Взяла журба, лилася й розросталась,
ти бачив ясність поміж струн кількох,
ти заливав і сипав, бо любив, коли здавалось..
що гнівиться на тебе наш всесильний Бог
І ти ж один негідник знав,
що вмреш від сну, від передозу,
від вічності, від божих чар,
останнім буде серце..а не мозок.
Джим..а може ти того святий,
як сонце, що не згасло, а зайшло,
що ти не лисий і беззубий - молодий,
не кусень м'яса, - ціле тло.

Моррісон, тонни солі тобі на рани,
ніж у шрами, якесь божевілля в вуста,
пробач, уявляю як ти тоді в ванні..
великим, ще більшим став.

О божевілля в глибині житейській,
колаж засліплення, задумання, заслання
у темний дім, де лиш кураж поезій
тривожить душу, хвору, безнастанну,
несповнену, невтішену, забуту,
затоптану у бруд і мох слизький,
злилась ти з тілом, в болі окунуте,
твій епатаж лиш зайвий і низький.
Ти кажеж "ні" вже черговій любові,
яка стукоче в двері кам'яні.
Чому мені, а не тому хто в змові
із сатаною у п'янкій труні.
Або тому, хто встоїть на пружині
дурного світу форми ДНК
і дасть йому найкращу половину
свого руйнуючого всього "Я".
Чому любов, мов у залізній клітці,
у грудях б'ється і розносить в друзки
усе збудоване за правилами міці,
терплячості..покірності..Мотузки!!!
Вся філософія в її палких обіймах,
що стиснуть душу і розчавлять біль,
реальність впаде на підтятих крилах,
цей струм пройде крізь тіло, наче дриль.

Ніч...не казка, ніч ця така ж як усі,
рідна, прозора, щира, це з іншими, може, тварюка,
не знаю, я просто читаю твої листи
і вже неначе тримаю за руку.
А будучи поряд...дивлячись в очі встократ
я прагну тебе якось дивно, навічно поглинути.
І насититись хоч раз. Випити весь шоколад.
Я згодна. Я буду чекати...Лише б встигнути.
І може це егоїстично - любити, щоб ніжно писати,
і різать металом вузькі вени, щоб щось довести лишень собі,
Бути поетом по вінця. Просто тому, що природно кохати.
Пити отруту не показово. А просто. Як лік...

Ти - бліда...ти не дружиш
із сонцем у свОїй висотці,
тобі ранок приносять голодні птахи підвіконня,
і ти любиш - це єдина твоя біда,
останній недолік за священним буддійським законом.

Ти живеш в мережі, на краєчку безликого міста.
Носиш чорне. Та жовті сонячні смайли даруєш.
Живеш - не існуєш, а радше навмисно.
Лишень любиш. З надією в серці зимуєш.

Твої друзі розбіглись, в мовчанні й самотності
ви - найближче удома разом з кішкою
кожному хочеться просто істотності
дивлячись в стелю, обіймаючись з книжкою.

Тала зима. Ти вийдеш із дому в потоки.
Ржаве сонце осяє. Розбудить погожий вітер.
І хто зна, що дівчинка в чорному робить кроки
тільки для того, щоб просто абсурдно любити.

Дишеш...чорною пастою
пишеш
стіни
цілунком - плечі.
Глибше...вечір. Війни
скінчились. Чуєш?
Всі побрели додому.
Бідний і ти мусиш
коритися цьому всьому.
Тепер..
Темний безкрилий ангел,
бляклі повіки, губи...
роздуми лиш засмаглі,
подумки душогуби.
Руки магічні знаки
тілом моїм розкроють
дикі рисунки з браком
вічності щирості болю.
Все заховаєш собі
мені - лиш тепло і радість
на телеекрані - бій
спокійна безпристрастна старість.
Але віднайду твою сутність
розтрощу серце шматочки зцілую,
і гарно все заримую.
Я більше на граю у поруч-присутність...

Тумани сполохані сонцем,
а люди закохані в сумнів.
Біда? А лиш може здалося.
І будні проходять. І будні
у серці такі непомітні.
У віршах закопані в попіл.
Возносимо лиш несусвітнє,
де тихо, по-справжньому добре.
Далеко, реальність - за грати,
душею мостити рядки,
маленьку трагічність плекати
і символи ніжно-гіркі.
Хай поруч ховаються ближні
і тінь не кидають на вірш,
"диявол маленький" - всевишній,
а я егоїстка, не більш?

У тобі, здається, приховано все
і лиш не загублена вшива любов.
Такий гіркуватий десерт,
таке своєрідне тепло.
А я мучу серце, немов березняк навесні,
і сльози..вибризкую вірші,
тай в них мені Бог пояснив,
що більше не варто, що більше,
то тільки залежність і гостра нестача.
Кому необхідні такі почуття,
що гріли, тепер же підпалюють наче
та в сутички входять з життям?
І я обіцяю собі лікуватись,
немов наркоман, уникаючий дози,
я буду ще довго ховатись
від сильних і справжніх емоцій.
Така, як задумливий ангел,
щоб бут щасливо з тобою.
Я щось неіснуюче прагну,
і щось неіснуюче скою..

Струна колише сотню істин,
перчений полудень, туман,
задума схожа на залізну,
а серце - ринг для тисяч ран.
Я поливаю свій вазон,
і шепчу в квіти: доля - мрії
і вічний погляд в горизонт.
Там вами, а не вас посію.
І чи то я чи мною йдуть,
болять і плачуть, хм...кохають,
вся суть - то чийсь непевний рух.
Лиш серце, видно, не чіпають.
Кому воно шальне здалось?
Там аритмія і розруха.
Блаженний хаос. Зле тепло.
Говорить серце, та не слуха.
Здружилось серце зі струною
та замовчало. Тісно в тілі
було, коли воно пручалось.
А вільно стало вже при штилі.
Але...не обіцяю штиль
ні я, ні той, хто мною ходить.
Струна із істиною - мить,
яка нечасто нами бродить.

Щурі скрекотять холодними лапками по паркету.
Фужер заснув. Вино виношує свою красу.
Чванливий пан молодий вирішив стати аскетом,
спіймав отрути і хто-зна на скільки заснув.

За вікном проносяться миті, дивляться, а не тривожать.
Телефони колись замовкають і минає щораз бізнес-час.
І все більше людей для нього стають перехожими.
Та чи він коли покине холодний палац...

Серце у пана любові не знало, просто набрид фарс.
Книг не було, телевізор блював рекламу.
Чи носить у собі життя той далекий Марс?
Яка різниця чи Бог той далекий з нами?

Все пішло на відстані, навколо метал і пластик.
Пан не відав духовних концепцій, не потрібних йому радше,
лиш пам'ятав, що в дитинстві все було інакше.
Просто, сліпо, бідно, а чомусь краще.

Казка пройде...сон винайме барлогу
і потроху туди стечемося, зіпнемось
на розквітлий весняно ціп'як чи хвору ногу
і не буде куди,і не буде кому - лиш десь і хтось.
На сеансах пам'яті, на білих островах,
серед піни Дніпра й місцевих рівчаків,
кидатимем гальку в світлий день у страх,
що сховався не тут, а серед наших домів.
В наших містах, людях і і асфальтах,
в наших TV, брехливих, та невинних.
Гарно вперед.Спинять на фольстартах.
Бог. Перехожі. Хтось, та все ж повинен.
Сліпо завжди. Нам можна. Ми минучі.
Але щирі, тому згоримо передчасно.
Предки заплачуть. Нащадки можливо озвучать.
Тихо. На крайній. Швидше запізно, аніж завчасно.
Казка пройде..Лишилось прибрати зі столу.
І кинути в урну предмети колишньої радості.
Греки були праві в очевидності - все по колу.
В лінійність архіви й історики просто граються.

В скрижалях малинових хмар
всі віхи стають невідчутні:
і шепіт бездомних, і крики бездар,
я спалюю лінь привселюдно.

Вокзальна весна пахне духами темних вікон,
хей, таїнство ластівок місто приблудле окрилить,
душа заповзає в останній небесний вагон,
останню цигарку чи тіло холодне осилить?

Осики поникли і стали кілками в матерії неба,
із штучних станків і конвеєрів пустять істот,
двоногих і сильних, розумних, безправних, що й треба.
Навіщо нам Бог, якщо в нас працює завод?

Втікаю у вдану безсилість космічного простору,
туди, де так тихо на шовку тримається світ,
там думки немає, і зовсім ніякого опору,
і вщент розбивається меч найправдивіший, щит.

Та знаю,що тут на Землі треба правда земна,
і все як іде - прийму, не прийнявши - втечу.
Байдужа космічним глибинам вокзальна весна,
як в потязі я чи їду чи майже лечу.

Почитай, заспокойся,

вгадай,

що і хто сьогодні накоїв

ще жахливіше й менше,

ніж ти.

Намагайся заснути,

не вагайся сягнути височин,

навіть якщо скотився так низько,

та ти там, та ти тут не один.

Тут ми. Ті, що прагнули бути людьми.

Тут сон. Що трагічно нагадує світ.

Візьми собі сонце й живи до зими.

А далі як хочеш бери навіть лід.

Полежи. Попиши.

Поброди у свідомості,

відшукай там залишки

горе-шаленості,

як втомився жити

тим більш не спіши,

кинь промисловість

разом з буденністю.

Бо так живем ми.

Ті, що прагнули бути людьми.

З нами сон. Що трагічно нагадує світ.

Візьми собі сонце й живи до зими.

А далі як хочеш закохуйся в лід.

Ти холодна, доню,

твої коси в калюжній пітьмі,

ще далеко плестися додому,

треба щось говорити зимі.

П'яна. І так втроє важче...

бо всотуєш смуток як губка,

ти ж просто дурненька, а не пропаща,

голубка..

Непричалений човен, вологий пісок,
злий годинник тік-так, перше світло й туман,
я русалка, тримаю соковите стебло
і пишу про любов найкоротший роман.
Я чекаю ось тут, ти не з моря прийдеш.
Із степів душу всипану попелом тягнеш
та невтілені мрії сюди принесеш
і крізь сльози кидатимеш жарти.
Бо все вийшло не так... Ти прийщов на мій лоскіт,
повернутись назад у пучину богів,
я щаслива - хоч хтось не кричатиме "досить",
взагалі не казатиме слів.
Закохаюсь. У море лиш дихать тікатиму,
коли спатимеш. Примножу сльозами солоне.
Ти ж мене не полюбиш. Нещасні - нездатні.
І насправді не хочуть. Хоч тримають долоні
їхні міцно тебе, та ця ніжність - то просто розрада,
а смачні поцілунки мабуть від нестачі повітря.
Твої - втеча і біль, а моя була - сліпнуча радість,
бо твої - кілометри, а мої - блакитні літри.
Мені можна без цілі, тобі ж подарована ціль,
подарована Богом, захована лиш і зубаста.
І не думай, що тут серед бездушшя і хвиль
ти зможеш забути усе...лиш забудеш про щастя.

Не мовчи, не будь крицею,
спицею в колесах прийдешніх вимог.
Може хочеш в в'язницю?
Там більше, ніж деінде Бог.

Не кричи, не буди людей сліпих,
з чайками не тікай у море, за горизонти,
не питай - чи вистачить живих,
лиш грай...і розклеюй анонси.

І страх і сміх, і страх і сміх,
сонце і стронцій, сонце і стронцій.

Ходи блудити в лабіринтах,
що знаєм напам'ять.
Чи варто жити далі, знаючи все наперед?
Скільки років, а все ж ті капкани ставлять,
а ми руйнуєм паритет..
і вірим в довгожданний злет...

Іду...рудію,
прослизую в ринву буття,
провулок лиш тихо ворушиться.
І зовсім не грізно. Хоч пізно.
А я ще дитя.
Він теж собі дума: а раптом сьогодні все зміниться.

Я виросту...зіпнуся,
нестямлюся в пристрасті, позбудуся впертості,
згрішу й осміхнуся цікаво,
уперше нап'юся,
здивуюся власній відвертості.

Та каву гірку полюблю,
знахабнілих людей
і волання гітар.
Всім гірким насолю,
у безмежжі ідей попливу...
серед мрій, поміж хмар.

Згодом звичайно отямлюсь,
познімаю весь пірсинг,
зроблю капремонт і не вийду гуляти у дощ.
І життя як годиться на плечі взвалю
Й щовечора вдома дивитимусь вісті.

А провулок тоді зарегоче, заплаче,
я прокинусь вночі і тривожно здригнусь.
Ціль, мета, мрія, бажання, задача.
Все пішло, хоча я, здавалось, біжу.

Ввірвалась глазур
у мій внутрішній хаос
і стерла пилюку красивим лицем,
не треба тортур
і змісту, і часу,
що ставить на місце усе.

Я гратиму в гру
недитячу та вічну,
пройду епізоди, зап'ю гіркоту,
умру не умру,
як слова доберу
до життя, лиш тоді піду в дрімоту.

Лиш хаос і память, бажання зміцніти,
знайти чи існуючу ціль.
Біль - мить. Нам недовго іти, а боліти
повір, друже мій, й поготів.

Невпинний, нудотний, тривожний мій пошук,
солодкий лиш сон-примітив,
я птахою стала, я кинула ношу
і крила взяла замість слів.

А потім лиш дотик і звук, покаяння...
продала я думи, а хмари пусті,
такі ж як туман унизу - непроглядні
і очі та крила не ті...

Горить лампадка вічності в раю,
в саду блаженнім, там, серед пустелі,
я свого Бога в небі пізнаю,
а ви землі клянетесь навіжені.

Ви в борнях вже й забули суть війни,
як страуси в піску сховали очі,
не від спокус і від лукавства ночі,
та Бог хіба лише для рік молочних
створив вас з ворожнеч піни?

О ні! О ні! Плюватись як верблюди
він не велів вам навіть на злочинців,
прощав, бо знав - слабкі ми, люди.
Але робити з себе судочинців,
царів і королів, владарів світу?
І вавилонські вежі будувати?
Так ніби Бог б у небі мав сидіти,
а ви би хитрістю могли його дістати.
І ще дивуєтеся сутичкам й розбрату,
в інстанціях над злом розправу
ви чините. Та вам же чхати,
духовність не зазаначена по праву.

Ой, не оцінить Боженька цей гріх,
і в рай не пустить, хай мене не пустить,
я не дурю себе, а знаю, що усі
рай на Землі уже шукати мусим.

Неголений і трошки сивий вечір без пісень,
отрута і блаженство, зла перверзія,
ти - збоку, мовчазний, відчутний подихом лишень,
рука - на пульсі серця.
Версія надцята. Любов ще жива.
Поки...палимо з байдужим поглядом.
Вічність тікає, майже жнива.
Буде безвихідь знемогою..
Знаю, але не спиню нічого,
Будда й не гляне на мою ницість,
вип'ю чаю, поглибшу сизість
туманність наче, зітру тривожність.
Вечір, що твориться в ніч,
думка про майже народжену пристрасть,
збуджує просто відсутність облич
інших, і дика відстань.
Любитиму, поки не втрачу рум'янець
і розуміння, що не намарно,
терплю, п'ю, блюючи у глянець,
вірю у справжність "нелучезарну".
Трагічну любов, солодку і кращу,
далеку від тебе розчавлену істину,
що лиш відчуваю і також не бачу,
тому все одно, що на відстані.

(кадзе - японс, - застуда,нецу - жар, лихоманка)

В мене хижа кадзе,
птах у хаті плаче,
той, що серцем зветься,
а частіше камнем,
з чарки виринаю, наче квітка
з вази
лиш куди не бачу...
А про що ідеться.
Тут, сьогодні в світі, радіо-тіві,
на роботі, вдома - лиш один тягучий
чи туман, чи ситець, в голові лиш думка -
п'ючи - утопити біль кісток сипучих.

Мабуть в мене нецу,
ненавиджу ясність,
і вікно цілую щоками частіш,
в їхній піт вдивляюсь, наче більше часу
так мені воздасться, наче так - тепліш.

Полотно, білило, вирвані розетки,
стоптані троянди, майже мертві губи,
та зате не мокрі хусточки-серветки,
на краю стояти більше вже небуду.

Ні, не хочу...чуєш, осінь, чи там хто,
мої очі очі люблять, руки хай лежать,
житиму, чекатиму черговий виток,
черговий бутон, біль і унітаз.

В мене хижа кадзе,
так буває завжди, так буває рідко,
тихше йде життя,
якщо чарки - вази,
якщо люди - квіти,
я собі чекаю, як колись дитям

Осінь. Згрібаю кургани
непотрібних листів, необхідних цигарок,
на вікнах сохнуть квіти, до вічності-мами
збираються, супляться хмари.

Лечу, як можу, срибок за стрибком,
в сади неіснуючі входжу, в завмерле не мертве,
між пальців кручу медальйон - лише б так не кинуло в сон.
Для кого ці жертви?

В кімнаті частіше й частіше,
на кухні чай скаже всю правду,
Як важко. Та знаю так ліпше.
І чорт...так було завжди.

Листя в ногах - оце констатація в гирлі емоцій.
На виході - сонце. І в вазі не пахне вода.
Ходімо і будем вже скоро на іншому боці.
Пішли. Там легшою буде хода..

Захоплені гіллям,
немов мотузками,
ми бродим між снів,
межи диких лісів.
Загоєні рани?
Лиш приспані зіллям,
а ж можна вустами,
лишень б захотів.

Украдені часом,
затоптані містом,
та швидше собою,
жорстокі малі,
без дому, без раси,
ні світла, ні змісту.
Оце й воно видно -
живем на Землі.

Відірвані в вічності,
спущені в попіл,
чекай, поживем і зіллємося з ним.
Тоді полетим і на зустріч з містичністю,
а зараз лиш гомін від неї і дим.

Самотні безодні,
давай накладемось,
обдуримо вічність
і навіть гру слів,
почнемо сьогодні,
а там як складеться,
нехай статистичність,
лише б захотів...

Сходи до води,
принеси мені роси з трави
і закутану, теплу ще суть.
Я тебе полюблю.
Все віддам. Не шукай. Не броди.
Поруч будь. Просто будь. Хочеш - тут.

Мої сльози
налякані першим морозом.
Затуляючий погляд розхристаний світ.
Є лиш подих і може є розум.
Є ще сонце, проте вже утвердився лід.

І залиш нас із суттю удвох,
будь як Бог,
десь, деінде, будь вищим, мудрішим,
незбагненним для мене, добром..
І тоді я любитиму вічно.