Непричалений човен, вологий пісок,
злий годинник тік-так, перше світло й туман,
я русалка, тримаю соковите стебло
і пишу про любов найкоротший роман.
Я чекаю ось тут, ти не з моря прийдеш.
Із степів душу всипану попелом тягнеш
та невтілені мрії сюди принесеш
і крізь сльози кидатимеш жарти.
Бо все вийшло не так... Ти прийщов на мій лоскіт,
повернутись назад у пучину богів,
я щаслива - хоч хтось не кричатиме "досить",
взагалі не казатиме слів.
Закохаюсь. У море лиш дихать тікатиму,
коли спатимеш. Примножу сльозами солоне.
Ти ж мене не полюбиш. Нещасні - нездатні.
І насправді не хочуть. Хоч тримають долоні
їхні міцно тебе, та ця ніжність - то просто розрада,
а смачні поцілунки мабуть від нестачі повітря.
Твої - втеча і біль, а моя була - сліпнуча радість,
бо твої - кілометри, а мої - блакитні літри.
Мені можна без цілі, тобі ж подарована ціль,
подарована Богом, захована лиш і зубаста.
І не думай, що тут серед бездушшя і хвиль
ти зможеш забути усе...лиш забудеш про щастя.